Рішення № 58899770, 29.06.2016, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

______________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" червня 2016 р.Справа № 916/1438/16

Господарський суд Одеської області у складі:

судді В.С. Петрова

при секретарі Г.С. Граматик

за участю представників:

від позивача ОСОБА_1,

від відповідача не зявився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Мастер Фуд до Товариства з обмеженою відповідальністю „Форт-Бір-Плюс стягнення заборгованості в сумі 116126,45 грн.,-

ВСТАНОВИВ:

В засіданні суду 21.06.2016 р. було оголошено перерву до 29.06.2016 р. в порядку ч. 3 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

Товариство з обмеженою відповідальністю „Мастер Фуд звернулось до господарського суду Одеської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю „Форт-Бір-Плюс про стягнення 116126,45 грн., у т.ч. вартості неповернутого майна в сумі 84855,22 грн., штрафу в розмірі 8485,52 грн. та пені в розмірі 22785,71 грн., посилаючись на наступне.

02.12.2013 р. між ТОВ „Мастер Фуд та ТОВ „Форт-Бір-Плюс було укладено договір про відповідальне зберігання № 23/14-ОХ, відповідно до умов якого позивач здійснив передачу відповідачу на відповідальне зберігання майно: напої безалкогольні, піддони деревяні за актами прийому-передачі на відповідальне зберігання № 911 від 17.09.2014 р. на суму 39349,12 грн. та № 1336 від 24.12.2014 р. на суму 45506,10 грн. Загальна вартість переданого майна склала 84855,22 грн.

Згідно п. 4.1.5 договору зберігач зобовязаний повернути в схоронності майно передане на відповідальне зберігання за першою вимогою поклажодавця чи по закінченню строку дії договору.

За ствердженнями позивача, 10.09.2015 р. направив на адресу відповідача вимогу № 09/09/02 від 09.09.2015 р., в якій вимагав у строк 7 календарних днів з моменту отримання цієї вимоги повернути передане на відповідальне зберігання зазначене вище майно, належне ТОВ „Мастер Фуд. При цьому у вказаній вимозі ТОВ „Мастер Фуд зазначило, що у разі неповернення майна протягом 15 календарних днів після настання встановленого строку повернення майна, майно вважатиметься втраченим, та у такому разі позивач вимагатиме відшкодування збитків за втрату майна в розмірі вартості втраченого майна, за банківськими реквізитами ТОВ „Мастер Фуд, вказаними у вимозі.

Як зазначає позивач, вищевказана вимога була отримана відповідачем 17.09.2015 р. згідно з повідомленням про вручення поштового відправлення, однак відповідач не здійснив повернення майна, вказаного у вимозі та не здійснив сплату його вартості, що склала 84855,22 грн.

Наразі позивач посилається на п. 6.1 договору відповідального зберігання, згідно якого за втрату (недостачу) майна, що передане на відповідальне зберігання, зберігач відшкодовує поклажодавцю вартість втраченого майна, а також сплачує штраф в розмірі 10% від вартості втраченого майна. При цьому, як зазначає позивач, сторонами узгоджено, що майно вважається втраченим, а поклажодавець має право вимагати відшкодування збитків за втрату майна без надання будь-яких додаткових доказів, у разі, якщо майно не було повернуто поклажодавцю протягом 15 календарних днів після настання встановленого строку повернення майна.

З огляду на те, що семиденний строк для повернення майна, встановлений вимогою поклажодавця, яка отримана відповідачем 17.09.2015 р., закінчується 24.09.2015 р., відповідно 15-денний строк, встановлений п. 6.1 договору, спливає 09.10.2015 р. Відтак, позивачем нараховано штраф в розмірі 10% від вартості втраченого майна, що складає 8485,52 грн.

Також позивач зазначає, що на момент подачі позову термін придатності продукції, переданої за договором відповідального зберігання, скінчився та у звязку з порушенням відповідачем умов договору, а саме неповернення у встановлений договором і вимогою строк, ТОВ „Мастер-Фуд втратило можливість реалізувати таку продукцію в рамках терміну її придатності, що спричинило несення ТОВ „Мастер-Фуд збитків у розмірі вартості нереалізованої та неповернутої відповідачем продукції, термін якої скінчився.

Крім того, як зазначає позивач, згідно п. 6.5 договору за затримку повернення майна з відповідального зберігання зберігач сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожний календарний день прострочення повернення майна. Враховуючи те, що вимога про повернення отримана відповідачем 17.09.2015 р. і семиденний строк виконання вимоги закінчився 24.09.2015 р., то починаючи з 25.09.2015 р. зобовязання з повернення майна вважається таким, що прострочено. З огляду на це позивачем здійснено нарахування пені за порушення строків повернення майна, яка розрахована за період з 25.09.2015 р. до 25.03.2016 р., що складає 22785,71 грн.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 03.06.2016 р. позовну заяву ТОВ „Мастер Фуд прийнято до розгляду та порушено провадження у справі № 916/1438/16, при цьому розгляд справи призначено в засіданні суду на 21.06.2016 р.

21.06.2016 р. представник позивача надав суду для дослідження та залучення до матеріалів справи пояснення по справі (а.с. 34), зазначивши, що з усіх актів приймання-передачі на відповідальне зберігання, зазначених у вимозі щодо повернення майна №09/09/02 від 09.09.2015р. у позивача є в наявності лише акти, що вказані у позовній заяві, а саме: акти прийому-передачі на відповідальне зберігання № 911 від 17.09.2014 р. та № 1336 від 24.12.2014 р. Щодо надання доказів сплати позивачем за послуги зберігання за договором № 23/14-ОХ позивач пояснив, що згідно з п. 3.2 договору підставою для оплати послуг по відповідальному зберіганню є підписаний сторонами акт надання послуг, в якому вказується вартість послуги з урахуванням ПДВ. Згідно з п. 3.4 договору оплата послуг по відповідальному зберіганню здійснюється позивачем протягом 5 банківських послуг, наступних за днем підписання сторонами акту наданих послуг. Позивач не виступав ініціатором підписання сторонами акту наданих послуг, оскільки вважає, що послуги відповідачем надані належним чином, також будь-яких актів надання послуг для підписання від відповідача позивач не отримував. З огляду на відсутність складених сторонами актів надання послуг, позивач вважає, що у нього не виникло зобовязання з оплати таких послуг. Враховуючи вказане, позивач не надав доказів сплати ним за послуги зберігання за спірним договором у звязку з їх відсутністю. Щодо строку дії договору позивач зазначає, що згідно з п. 7.1 договору останній набирає чинності з моменту підписання та діє до 31.12.2014 р. У п. 7.2 договору сторонами передбачено, що якщо жодна із сторін договору за десять днів до його закінчення не заявила про його припинення, договір вважається продовженим на тих самих умовах на той же строк. Строк, на який було укладено договір, склав 1 рік і 30 днів. Жодна зі сторін не заявила про припинення договору, отже він був продовжений до 30.01.2016 р. відповідно. Тобто строк дії договору закінчено з 31.01.2016 р., оскільки можливості повторної автоматичної пролонгації строку дії договору не передбачено.

Відповідач відзив на позов не надав, але представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечував в повному обсязі.

У звязку з вказаним справу розглянуто за наявними в ній матеріалами відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши та дослідивши всі письмові докази, які містяться в матеріалах справи, господарський суд дійшов наступних висновків.

02 грудня 2013 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю „Мастер Фуд (поклажодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю „Форт-Бір-Плюс (зберігач) було укладено договір відповідального зберігання № 23/14-ОХ, згідно п. 1.1. якого впродовж строку його дії відповідач як зберігач зобовязується на платній основі надавати послуги по відповідальному зберіганню майна поклажодавця, а позивач як поклажодавець зобовязується сплачувати за надані зберігачем послуги.

В п. 1.2 договору зазначені відомості про майно: напої безалкогольні, питна вода ПЕТ-пакування, піддони деревяні 1,00м х 1,20 м, європіддони 0,80 м х 1,00 м.

Згідно п. 1.3 договору найменування, кількість і вартість майна, що передається на відповідальне зберігання, вказуються у видаткових накладних на передачу на відповідальне зберігання, що є невід'ємною частиною цього договору.

Відповідно до п. 1.4 договору майно, передане зберігачу на відповідальне зберігання поклажодавцем, є власністю останнього.

За умовами п. 2.1 договору передача поклажодавцем зберігачу майна на відповідальне зберігання оформляється видатковою накладною на передачу на відповідальне зберігання за підписами уповноважених представників сторін. Повернення зберігачем поклажодавцеві майна з режиму відповідального зберігання оформляється видатковою накладною на повернення з відповідального зберігання за підписами уповноважених представників сторін (п. 2.2 договору).

Згідно п. 3.1 договору розмір плати за послуги зберігання майна складає 12,00 грн., у тому числі ПДВ 20% - 2,40 грн. за весь строк дії договору. У розмір плати за послуги зберігання враховуються витрати відповідача на зберігання та на вантажно-розвантажувальні операції.

В п. 3.2 договору передбачено, що підставою для сплати послуг за відповідальне зберігання є підписаний сторонами акт наданих послуг, у якому зазначаються вартість послуги з урахуванням ПДВ. Оплата послуг за відповідальне зберігання проводиться в безготівковій формі шляхом простого банківського переводу грошових коштів на розрахунковий рахунок зберігача або в готівковій формі шляхом внесення грошових коштів в касу зберігача за вибором поклажодавця (п. 3.3 договору).

Згідно п. 3.4 договору оплата послуг за відповідальне зберігання здійснюється поклажодавцем протягом 5 банківських днів, наступних за днем підписання сторонами акту надання послуг.

В п. 6.4. договору передбачено, що за несвоєчасну сплату послуг за відповідальне зберігання поклажодавець сплачує зберігачу пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожний календарний день прострочення платежу.

Як встановлено п. 7.1 договору, останній вступає в силу з моменту підписання і діє до 31.12.2014 р. Якщо жодна зі сторін договору за 10 днів до його закінчення не заявила про його припинення, договір вважається продовженим на тих же умовах на той же термін (п. 7.2 договору).

02.12.2013 р. сторонами було укладено угоду про використання факсиміле до договору відповідального зберігання № 23/14-ОХ, відповідно до якої сторони дійшли згоди, що при підписанні додатків і доповнень до договору, а також документів, пов'язаних з виконанням договору (акти прийому-передачі на відповідальне зберігання і ін.) застосовується факсимільне відтворення підпису уповноваженого представника зберігача - директора ТОВ „Форт-Бір-Плюс ОСОБА_2

Як свідчать матеріали справи, за актом прийому-передачі товару на відповідальне зберігання N 911 від 17.09.2014 р. позивач передав на зберігання відповідачу товар (напої безалкогольні) у піддонах на загальну суму 39349,12 грн., про що також свідчить товарно-транспортна накладна № Р911 від 17.09.2014 р. Також за актом прийому-передачі товару на відповідальне зберігання N 1336 від 24.12.2014 р. відповідачу було передано на зберігання товар (напої безалкогольні) у піддонах на загальну суму 45506,10 грн., що оформлено також товарно-транспортною накладною № Р1336 від 24.12.2014 р. За доводами позивача, що підтверджується матеріалами справи, ТОВ "Мастер Фуд зверталося до відповідача із вимогами повернути товар, що перебуває на зберіганні в останнього на підставі договору та актів, проте відповідачем товар не повернуто, відповіді на вимоги позивача не надано, що стало підставою для звернення до суду із заявленим позовом.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частина 1 статті 202 ЦК України визначає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

При цьому за правилами статті 14 Цивільного кодексу України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Ч. 1 ст. 173 ГК України встановлено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Частиною 1 ст. 174 ГК України встановлено, що господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з частиною 1 статті 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Так, укладений між сторонами по справі договір за своєю правовою природою є договором зберігання та є підставою для виникнення у сторін за цим договором господарських зобов'язань відповідно до ст.ст. 173, 174 ГК України (ст.ст. 11, 202, 509 ЦК України), і згідно ст. 629 ЦК України є обов'язковим для виконання його сторонами.

Відповідно до ч. 1 ст. 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Статтею 938 вказаного Цивільного кодексу України встановлено, що зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.

Відповідно до ч. 1 ст. 942 ЦК України зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі.

Відповідно до ч. 1 ст. 949 ЦК України зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості.

Згідно положень ст. 953 ЦК України зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився.

В силу ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).

Так, судом встановлено, що на виконання умов вказаного договору № 23/14-ОХ позивачем було передано відповідачу на відповідальне зберігання майно, що підтверджується складеними між позивачем та відповідачем актами прийому-передачі № 911 від 17.09.2014 р. та № 1336 від 24.12.2014 р. на відповідальне зберігання на загальну суму 84855,22 грн., які було підписано сторонами та завірено їхніми печатками (а.с. 15, 17). Крім того, на виконання договору сторонами 17.09.2014 р. та 24.12.2014 р. були оформлені товарно-транспортні накладні № Р911 та № Р1336 відповідно, які підписано та завірено печатками сторін (а.с. 16, 18).

При цьому, за ствердженнями позивача, акти надання послуг по зберіганню сторонами не оформлялись. Також згідно п. 7.1, 7.2 договору строк його дії становив до 31.12.2014 р., тобто 1 рік і 30 днів, оскільки жодна зі сторін не заявляла про припинення договору, він був продовжений до 30.01.2016 р. відповідно.

Наразі судом встановлено, що 10.09.2015 р. позивачем було направлено на адресу відповідача вимогу № 09/09/02 від 09.09.2015 р., згідно якої позивач вимагав у строк 7 календарних днів з моменту отримання цієї вимоги повернути передане на відповідальне зберігання зазначене вище майно, належне ТОВ „Мастер Фуд. При цьому у вказаній вимозі ТОВ „Мастер Фуд зазначило, що у разі неповернення майна протягом 15 календарних днів після настання встановленого строку повернення майна, майно вважатиметься втраченим, та у такому разі позивач вимагатиме відшкодування збитків за втрату майна в розмірі вартості втраченого майна, за банківськими реквізитами ТОВ „Мастер Фуд, вказаними у вимозі. Вищевказана вимога була отримана відповідачем 17.09.2015 р. згідно повідомлення про вручення поштового відправлення, однак відповідач не здійснив повернення майна, вказаного у вимозі та не здійснив сплату його вартості, що склала 84855,22 грн.

Як випливає зі змісту п. 4.1.5, 4.1.3 договору № 23/14-ОХ від 02.12.2013 р., відповідач зобовязався повернути у схоронності передане йому на зберігання майно на першу вимогу поклажодавця або по закінченні строку дії договору, а також зобов'язався нести відповідальність за втрату або пошкодження майна поклажодавця незалежно від причин втрати або пошкодження майна з моменту отримання майна на зберігання і до моменту закінчення строку його зберігання.

Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі встановлена ст. 950 ЦК України, згідно ч. 1 якої за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах.

Згідно ст. 951 ЦК України збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем: 1) у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості; 2) у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість. Таким чином, приписами даної правової норми встановлено, що збитки, завдані втратою, відшкодовуються зберігачем у розмірі вартості втраченої речі.

В розділі договору № 23/14-ОХ визначено відповідальність сторін. Так, п. 6.1 договору передбачено, що за втрату (недостачу) майна, переданого на відповідальне зберігання, зберігач відшкодовує поклажодавцю у повному розмірі збитки, спричинені такою втратою (недостачею), в тому числі вартість втраченого або недостатнього майна, яка вказана у видаткових накладних на передачу товару на відповідальне зберігання, а також сплачує штраф у розмірі 10 % від вартості втраченого (недостатнього) майна. Збитки підлягають відшкодуванню незалежно від сплати штрафних санкцій. Також сторонами погоджено, що майно вважаються втраченим, а поклажодавець має право вимагати відшкодування збитків за втрату майна без надання будь-яких додаткових доказів у разі, якщо майно не було повернуто поклажодавцеві протягом 15 календарних днів після настання встановленого строку повернення майна.

У відповідності з п. 6.2 договору за пошкодження майна, переданого на відповідальне зберігання, зберігач сплачує поклажодавцеві суму, на яку знизилась вартість майна.

Таким чином, зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві товар, який був прийнятий на зберігання, а відшкодувати збитки зобов'язаний лише у випадку втрати (нестачі) або його пошкодження.

Оскільки, як вже було зазначено, відповідач власником продукції, що була йому передана позивачем, не був, то відповідно до умов договору і положень ст. 942 ЦК України він був зобов'язаний зберігати передану позивачем продукцію та повернути її позивачу відповідно до вимог ст. 953 ЦК України і п. 4.1.5 договору.

При цьому позивач зазначає, що на момент подачі позову термін придатності продукції, переданої за договором відповідального зберігання, скінчився та у звязку з порушенням відповідачем умов договору, а саме неповернення у встановлений договором і вимогою строк, ТОВ „Мастер-Фуд втратило можливість реалізувати таку продукцію в рамках терміну її придатності, що спричинило ТОВ „Мастер-Фуд збитків у розмірі вартості нереалізованої та неповернутої відповідачем продукції, термін якої скінчився.

При цьому слід зазначити, що вказані доводи позивача відповідач не спростував, доказів повернення позивачу майна до суду не надав. Так, частиною другою статті 22 ГПК України передбачено, що сторони мають право подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання тощо; обґрунтовувати свої вимоги і заперечення поданими суду доказами (ч. 2 ст. 43 ГПК України), якими в силу ст. 32 ГПК України є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інших обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Між тим з огляду на те, що семиденний строк для повернення майна, встановлений вимогою поклажодавця, яка отримана відповідачем 17.09.2015 р., закінчився 24.09.2015 р., відповідно 15-денний строк, встановлений п. 6.1 договору, спливає 09.10.2015 р., після чого передане на зберігання майно вважається втраченим. Відтак, враховуючи наведене та те, що відповідач не повернув позивачу передану на зберігання продукцію, що не спростовано відповідачем, відповідно він порушив приписи вищенаведених правових норм та умови договору, а тому зобов'язаний відшкодувати позивачу згідно приписів чинного законодавства та умов п. 6.1 договору вартість переданої на зберігання продукції.

Отже, суд вважає обґрунтованими вимоги позивача щодо стягнення збитків, завданих втратою майна, що передано позивачем за актом передачі майна на відповідальне зберігання від 17.09.2014 р. вартістю 39349,12 грн. та актом передачі майна на відповідальне зберігання від 24.12.2014 р. вартістю 45506,10 грн. За таких обставин, вимоги позивача про стягнення вартості неповернутого майна в сумі 84855,22 грн. підлягають задоволенню.

Також суд вважає обґрунтованими вимоги позивача про стягнення штрафу у розмірі 10% від вартості втраченого (недостатнього) майна, що складає 8485,52 грн., як це передбачено в п. 6.1 договору. Наразі слід зазначити, що умовами договору обумовлено, що збитки підлягають відшкодуванню незалежно від сплати штрафних санкцій.

Щодо вимог позивача про стягнення нарахованої пені в розмірі 22785,71 грн. суд зазначає наступне.

Так, згідно п. 6.5 договору за затримку повернення майна з відповідального зберігання зберігач сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожний календарний день прострочки повернення майна.

Невиконання зобовязання або виконання зобовязання з порушенням умов, визначених змістом зобовязання (неналежне виконання), що мало місце у даному випадку (неповернення переданого на зберігання майна) згідно ст. 610 Цивільного кодексу України є порушенням зобов'язання, зокрема з боку відповідача.

Ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобовязання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Тобто, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він або взагалі не приступив до виконання зобов'язання, або якщо він не виконав зобов'язання в межах встановленого в договорі чи законі строку.

Як було встановлено судом, відповідач мав повернути передане йому на зберігання майно за вимогою позивача не пізніше 7-денного строку з моменту отримання вимоги від позивача (17.09.2015 р.), тобто не пізніше 24.09.2015 р., але не здійснив повернення майна. Відтак, позивач стверджує, що починаючи з 25.09.2015 р. у відповідача існує прострочення виконання зобовязань з повернення майна з відповідального зберігання, внаслідок чого відповідач має сплатити пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожний календарний день прострочки повернення майна.

Так, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки (п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України).

Як передбачено частиною 1 ст. 548 Цивільного кодексу України, виконання зобовязання (основного зобовязання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. В силу ч. 1 ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобовязання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою (штраф, пеня).

Згідно положень ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно вимог ст. 547 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання (в тому числі щодо неустойки) вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (ч.2 ст.551 ЦК України).

За приписами ч. 1 ст. 624 Цивільного кодексу України, якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

Поряд з цим слід зазначити, що між сторонами у справі, що розглядається, виник спір щодо неповернення переданого позивачем на зберігання майна за договором зберігання, тобто внаслідок невиконання негрошового зобов'язання. Так, аналізуючи положення глави 47 ЦК України, можна зробити висновок, що грошовим зобов'язанням є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов'язання зі сплати коштів.

Відповідно до вимог ст. 199 ГК України виконання господарського зобов'язання забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.

До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК України.

Крім того, згідно ч. 2 ст. 193 ГК України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Ч. 1, 2, 4 ст. 217 ГК України передбачають, що господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин.

Згідно ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

В силу положень ч. 4 ст. 231 ГК України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

З наведеного вбачається, що законодавець поділяє неустойку на законну і договірну. Необхідною умовою виникнення права на неустойку є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов`язаної сторони, вид правопорушення за який вона стягується і конкретний її розмір.

Судом встановлено, що п. 6.5 договору № 23/14-ОХ від 02.12.2013 р. передбачено застосування пені саме за неналежне виконання негрошового зобов'язання, а саме за прострочення повернення переданого на зберігання майна. Право учасників господарських відносин встановлювати інші, ніж передбачено ЦК України види забезпечення виконання зобов'язань визначено ч. 2 ст. 546 ЦК України, що узгоджується із свободою договору встановленою ст. 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, суб'єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов'язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань, зокрема, передбаченої п. 6.5. договору, яка не суперечить вимогам законодавства.

З огляду на викладене, суд вважає, що п. 6.5. договору, яким сторони встановили договірну санкцію у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання, не суперечить вимогам чинного законодавства.

Разом з тим, дослідивши здійснений позивачем розрахунок пені в розмірі 22785,71 грн., суд зазначає наступне.

Як визначено статтею 253 ЦК України, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Виходячи зі змісту зазначених норм, початком для нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання буде день, наступний за днем, коли воно мало бути виконано.

Так, при здійсненні нарахування вказаної пені за порушення строків повернення майна за період з 25.09.2015 р. до 25.03.2016 р. позивач виходив з того, що оскільки вимога про повернення отримана відповідачем 17.09.2015 р. і семиденний строк виконання вимоги закінчився 24.09.2015 р., то починаючи з 25.09.2015 р. зобовязання з повернення майна вважається таким, що прострочено. На думку суду, вказані доводи позивача стосовно початку для нарахування штрафних санкцій є обґрунтованими, виходячи зі змісту п. 4.1.5 договору. Однак, суд вважає безпідставним нарахування позивачем вказаних санкцій за шість місяців згідно ч. 6 ст. 232 ГК України, оскільки за умовами п. 6.1 договору у разі неповернення майна на протязі 15-денного строку після настання встановленого строку повернення майна вказане майно вважається втраченим (09.10.2015 р.), і відповідно у зберігача (відповідача) виникає зобовязання з відшкодування вартості вже втраченого майна. У такому разі, враховуючи заявлення вимог про відшкодування вартості втраченого майна, у відповідача не може існувати обовязку щодо повернення майна. В свою чергу нарахування санкції за неповернення з відповідального зберігання майна можливо лише за період, коли існувало таке зобовязання, а саме починаючи з 25.09.2015 р. і до моменту, коли майно за умовами договору, вважається втраченим, тобто по 09.10.2015 р. Враховуючи те, що встановлений судом момент прострочення виконання зобовязання з повернення майна становить з 25.09.2015 р., а кінцеву дату прострочення визначено 09.10.2015 р., судом здійснено перерахунок передбаченої п. 6.5 договору санкції на суму вартості неповернутого майна в розмірі 84855,22 грн., із розрахунку 0,121% від вказаної суми за кожен день прострочення (відповідно до постанови НБУ від 24 вересня 2015 року N 627 облікова ставка з 25.09.2015 р. - 22%), що складає 1540,13 грн. (84855,22 грн. х 0,121% х 15 дн.).

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно зі ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно положень ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Вказані положення ЦК кореспондуються з положеннями ст. 20 ГК України.

Оцінюючи надані сторонами докази в сукупності, суд вважає, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю „Мастер Фуд про стягнення з відповідача заборгованості в загальній сумі 116126,45 грн. частково обґрунтовані і відповідають частково вимогам чинного законодавства, тому підлягають частковому задоволенню.

У звязку з тим, що спір виник внаслідок неправомірних дій відповідача, та рішення відбулось частково на користь позивача, відповідно до ст.ст. 44, 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору, понесені позивачем при подачі позову, слід віднести за рахунок відповідача пропорційно задоволеним вимогам.

Керуючись ст.ст. 32, 33, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України,

суд -

В И Р І Ш И В:

1.Позов Товариства з обмеженою відповідальністю „Мастер Фуд до Товариства з обмеженою відповідальністю „Форт-Бір-Плюс про стягнення заборгованості в сумі 116126,45 грн. задовольнити частково.

2.СТЯГНУТИ з Товариства з обмеженою відповідальністю „Форт-Бір-Плюс (66300, Одеська область, м. Подільськ, вул. Вокзальна, буд. 1; код ЄДРПОУ 38111769) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю „Мастер Фуд (63501, Харківська область, м. Чугуїв, мікрорайон Авіатор, буд. 162; код ЄДРПОУ 38227944) вартість неповернутого майна в сумі 84855/вісімдесят чотири тисячі вісімсот пятдесят пять/грн. 22 коп., штраф в розмірі 8485/вісім тисяч чотириста вісімдесят пять/грн. 52 коп., пеню в розмірі 1540/одна тисяча пятсот сорок/грн. 13 коп., витрати по сплаті судового збору у розмірі 1423/одна тисяча чотириста двадцять три/грн. 22 коп.

3.В задоволенні решти частини позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю „Мастер Фуд до Товариства з обмеженою відповідальністю „Форт-Бір-Плюс відмовити.

Рішення господарського суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного господарського суду, яка подається через місцевий господарський суд протягом 10-денного строку з моменту складення та підписання повного тексту рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо не буде подано апеляційну скаргу. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повний текст рішення складено та підписано 04 липня 2016 р.

Суддя В.С. Петров