Рішення № 58879308, 07.07.2016, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/24534/13-ц

Провадження № 2/522/215/16

РІШЕННЯ

Іменем УКРАЇНИ

«7» липня 2016 року

Приморський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого - судді Погрібного С.О.,

за секретаря судового засідання - Грищук В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Департаменту міського господарства Одеської міської ради, Приморської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання недійсним договору щодо відчуження квартири та припинення права власності, -

в с т а н о в и в

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Департаменту житлово-комунального господарства Одеської міської ради, Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, у якій, з урахуванням уточнень до позову, просить визнати незаконним рішення Виконавчого комітету Приморської районної ради народних депутатів № 371 від 6 березня 1992 року «Про продаж громадянам в приватну власність займаних ними квартир у будинках державного житлового фонду» в частині продажу ОСОБА_4 квартири АДРЕСА_1, загальною корисною площею 64,11 кв.м., яка складається з трьох кімнат, житловою площею 39,36 кв.м., кухні площею 7,3 кв.м., коридору площею 12,0 кв.м., ванної площею 2,6 кв.м., туалету площею 1,2 кв.м., комори площею 1,15 кв.м., комори площею 0,25 кв.м., комори площею 0,25 кв.м., за 11 501,0 рубль та скасувати його, визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 9 квітня 1992 року між виконавчим комітетом Приморської районної ради народних депутатів міста Одеси та ОСОБА_4, за яким ОСОБА_3 купила за 11051 рубль квартиру під номером АДРЕСА_1, яка складається з трьох кімнат житловою площею 39,36 кв.м., кухні площею 7,3 кв.м., коридору площею 12,0 кв.м., ванної площею 2,6 кв.м., туалету площею 1,2 кв.м., комори площею 1,15 кв.м., комори площею 0,25 кв.м., комори площею 0,25 кв.м., загальною площею 64,11 кв.м., посвідчений нотаріусом Шостої Одеської державної нотаріальної контори 09.04.1992 року, реєстр. № 3-3317 та зареєстрований Одеським міжміським бюро технічної інвентаризації 12.05.1992 року у реєстрову книгу 38 доп. під № 528, стор. 133, визнати недійним дублікат договору купівлі-продажу, серія на номер р. № 5-599, виданий 13.06.2013 року Шостою одеською державною нотаріальною конторою на ім'я ОСОБА_3, припинити право приватної власності ОСОБА_3 на квартиру під АДРЕСА_1, яка складається з трьох кімнат житловою площею 39,36 кв.м., кухні площею 7,3 кв.м., коридору площею 12,0 кв.м., ванної площею 2,6 кв.м., туалету площею 1,2 кв.м., комори площею 1,15 кв.м., комори площею 0,25 кв.м., комори площею 0,25 кв.м., загальною площею 64,11 кв.м.

За уточненою позовною заявою, наданою суду 14 квітня 2016 року, позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Приморської районної ради народних депутатів № 371 від 06.03.1992 року «Про продаж громадянам в приватну власність займаних ними квартир в будинках державного житлового фонду» в частині продажу ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1 загальною корисною площею 64,11 кв.м., яка складається з трьох кімнат житловою площею 39,36 кв.м., кухні площею 7,3 кв.м., коридору площею 12,0 кв.м., ванної кімнати площею 2,6 кв.м., туалету площею 1,2 кв.м, комори площею 1,15 кв.м., комори площею 0,25 кв.м., комори площею 0,25 кв.м., за 11 051 рубль, визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 09 квітня 1992 року між виконавчим комітетом Приморської районної ради народних депутатів міста Одеси та ОСОБА_3, за яким ОСОБА_3 купила за 11 051,00 рубль квартиру АДРЕСА_1 загальною корисною площею 64,11 кв.м., яка складається з трьох кімнат житловою площею 39,36 кв.м., кухні площею 7,3 кв.м., коридору площею 12,0 кв.м., ванної площею 2,6 кв.м., туалету площею 1,2 кв.м., комори площею 1,15 кв.м., комори площею 0,25 кв.м., комори площею 0,25 кв.м., посвідчений нотаріусом Шостої Одеської державної нотаріальної контори 09.04.1992 року, реєстровий № 3-3317, та зареєстрований Одеським міжміським бюро технічної інвентаризації 2.05.1992 року у реєстровій книзі № 38 доп. під реєстром № 528, стор. 133, визнати недійсним дублікат договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, серія та номер р.№5-599, виданий 13.06.2013 року Шостою Одеською державною нотаріальною конторою на ім'я ОСОБА_3, припинити право приватної власності ОСОБА_3 на квартиру під АДРЕСА_1, загальною корисною площею 64,11 кв.м., яка складається з трьох кімнат житловою площею 39,36 кв.м., кухні площею 7,3 кв.м., коридору площею 12,0 кв.м., ванної площею 2,6 кв.м., туалету площею 1,2 кв.м., комори площею 1,15 кв.м., комори площею 0,25 кв.м., комори площею 0,25 кв.м., та визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 загальною корисною площею 64,11 кв.м., яка складається з трьох кімнат житловою площею 39,36 кв.м, кухні площею 7,3 кв.м, коридору площею 12,0 кв.м., ванної площею 2,6 кв.м., туалету площею 1,2 кв.м., комори площею 1,15 кв.м., комори площею 0,25 кв.м., комори площею 0,25 кв.м.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що з 1985 року він із дружиною ОСОБА_2 та донькою ОСОБА_3 приживав у вказаній квартирі, у 1992 році між виконавчим комітетом Приморської районної ради народних депутатів міста Одеси та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу вказаної квартири, проте усі ці роки позивач вважав, що він, його дружина та донька є співвласниками квартири у рівних частках, а про те, що донька є єдиною власницею квартири він дізнався лише у 2012 році. Позивач стверджує, що жодної згоди на продаж квартири він не надавав, у зв'язку із чим договір порушує його права та має бути визнаний недійсним.

Окрім того, позивач вказує на те, що грошові кошти під час викупу квартири сплачені державі у повному обсязі подружжям ОСОБА_2, а тому скасовуючи свідоцтво про право власності ОСОБА_3, суд має повернути у власність вказане помешкання не територіальній громаді м. Одеси, а у спільну сумісну власність подружжя ОСОБА_2.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_5 позовні вимоги підтримала у повному обсязі, наполягала на їх задоволенні.

Відповідача ОСОБА_2 у судовому засіданні позов визнала у повному обсязі, під час усього розгляду справи наполягала на задоволенні вимог позивача.

Представник відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_6 проти задоволення вимог заперечував, вказував на їх безпідставність та необґрунтованість, заявив про застосування позовної давності в якості підстави для відмови в задоволенні позову, вказавши на відсутність підстав для поновлення строків звернення до суду з таким позовом.

Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про час, дату та місце судового засідання повідомлялись належним чином, про поважні причини неявки суд не повідомили, їх неявка не перешкоджає розгляду справи по суті заявлених вимог.

Заслухавши пояснення представників сторін, відповідача ОСОБА_2, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.

Щодо фактичних обставин по справі.

Судом встановлено, що на підставі обмінного ордеру, виданого 26 квітня 1985 року Бюро обміну житловими приміщеннями виконавчого комітету Одеської міської ради народних депутатів на ім'я ОСОБА_2, остання - в статусі наймача - та члени її родини: чоловік ОСОБА_1 та дочка ОСОБА_3, вселились у квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 64,11 кв.м.

Рішенням виконавчого комітету Приморської районної ради народних депутатів від 6 березня 1992 року «Про продаж громадянам у приватну власність займаних ними квартир у будинках державного житлового фонду» затверджений акт оціночної комісії від 5 березня 1992 року та вирішено питання про продаж ОСОБА_3 вказаної квартири за ціною 11 501 рубль.

9 квітня 1992 року між виконавчим комітетом Приморської районної ради народних депутатів міста Одеси та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_3 купила за 11 051,0 рубль квартиру під номером АДРЕСА_1, що складається з трьох кімнат житловою площею 39,36 кв.м., кухні площею 7,3 кв.м., коридору площею 12,0 кв.м., ванної площею 2,6 кв.м., туалету площею 1,2 кв.м., комори площею 1,15 кв.м., комори площею 0,25 кв.м., комори площею 0,25 кв.м., загальною площею 64,11 кв.м., посвідчений нотаріусом Шостої Одеської державної нотаріальної контори 09.04.1992 р., реєстр. № 3-3317.

Вказаний договір зареєстровано Одеським міжміським бюро технічної інвентаризації 12.05.1992 р. у реєстрову книгу 38 доп. під № 528, стор. 133, що підтверджується відповідним реєстраційним посвідченням.

Згідно з довідками (виписками з домової книги про склад родини та прописку) за вих. № 713 від 24 листопада 2008 року та вих. № 706 від 9 липня 2012 року у вказаній квартирі зареєстровані ОСОБА_3, її батько ОСОБА_1 та мати ОСОБА_2 При цьому, ОСОБА_3 у цій квартирі на час розгляду не проживає тривалий період, перебуває зі своїми батьками у неприязних стосунках.

Під час попереднього розгляду справи іншим складом суду - рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 22 травня 2014 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Департаменту житлово-комунального господарства Одеської міської ради, Приморської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання недійсною угоди про відчуження квартири з громадського житлового фонду та припинення права власності - відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 23 вересня 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22.05.2014 року - скасовано, позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволено у повному обсязі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних прав від 04 березня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_3 - задоволена частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22.05.2014 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 23 березня 2014 року - скасовані, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України положення зазначеного Кодексу застосовуються до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Таким чином, враховуючи встановлені обставини під час попереднього розгляду справи судом касаційної інстанції, а також під час нового розгляду справу цим судом спірні правовідносини регулюються ЦК УРСР 1963 року та іншим попереднім законодавством.

Щодо характеру правових відносин між сторонами спору.

Спірні правовідносини виникли між сторонами - фізичними особами внаслідок укладення між виконавчим комітетом Приморської районної ради народних депутатів міста Одеси, з однієї сторони, та ОСОБА_3 - з іншої, договору купівлі-продажу нерухомого майна, тобто укладеного нинішнім власником.

Чинність цього правочину мала відповідати нормам права, що діяли в момент його укладення.

Так, за ст. 48 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) недійсною є угода, що не відповідає вимогам закону.

Правилом статті 86 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) передбачено, що право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом.

Укладенню оспорюваного договору передувало видання адміністративного акта. Зокрема, цей договір купівлі-продажу укладено на підставі рішення виконавчого комітету Приморської районної ради народних депутатів від 6 березня 1992 року «Про продаж громадянам у приватну власність займаних ними квартир у будинках державного житлового фонду», яким затверджено акт оціночної комісії від 5 березня 1992 року та вирішено питання про продаж ОСОБА_3 вказаної квартири за ціною 11 501,0 рубль та відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 02.12.1988 року №1440 «Про продаж громадянам в особисту власність квартир в будинках державного і громадського житлового фонду», Положення про продаж громадянам в особисту власність квартир в домах державного і громадського житлового фонду, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 19.05.1989 року № 142 (далі - Положення), які регулювали питання продажу квартир в особисту власність громадянам.

Згідно із п.9 зазначеного Положення про продаж громадянам в особисту власність квартир в домах державного і громадського житлового фонду, громадянин, який бажає придбати в особисту власність квартиру, яку він займає, подає заяву за місцем проживання у виконавчий комітет місцевої ради, до заяви додається письмова згода членів сім'ї, що проживають разом з ним, на придбання квартири в його особисту власність, довідка з місця проживання про склад сім'ї і прописку.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про власність» в редакції Закону від 07 лютого 1992 року, наймач жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду та члени його сім'ї мають право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством Української РСР.

Таким чином, вказаними правилами передбачено можливість придбання квартири у приватну власність за умови реалізації такого суб'єктивного права усіма мешканцями такого жилого приміщення - наймачем та членами його сім'ї, що могло бути здійснене шляхом спільної участі у викупі такого житла.

Конструкція правила ч. 2 ст. 15 Закону УРСР «Про власність» в редакції Закону від 07 лютого 1992 року свідчить про те, що право на викуп належало усім мешканцям житлового приміщення та могло бути реалізовано за їх певного спільного волевиявлення, за умови відсутності заперечень зі сторони хоча б одного з них.

Зі змісту відповіді Департаменту архівної справи та діловодства Одеської міської ради від 17 лютого 2014 року вбачається, що документи, що були підставою для прийняття рішення Виконавчого комітету Приморської районної ради народних депутатів № 371 від 6 березня 1992 року «Про продаж громадянам в приватну власність займаних ними квартир у будинках державного житлового фонду» в частині продажу ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1 - до Департаменту на зберігання не передавались.

В тексті рішення виконавчого комітету Приморської районної ради народних депутатів від 6 березня 1992 року зазначено мовою оригіналу: «Согласие взрослых членов семьи имеется», втім наявність згоди позивача на те, що право власності на спірну квартиру мало перейти виключно до його дочки - відповідачем ОСОБА_3, суду останньою не надано, за час неодноразового розгляду справи судом у різних складах - такі документи або опосередковані відомості про їх наявність - також не виявлено.

Таким чином, суду не представлено переконливих доказів щодо надання чи ненадання згоди усіма повнолітніми членами сім'ї на укладання угоди купівлі-продажу спірної квартири, саме ОСОБА_3

Окрім цього, вказаний договір суперечить положенням ч. 2 ст. 15 Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про власність» з огляду на вирішення питання права власності в пункті 2 оспорюваного рішення Виконкому Приморської райради народних депутатів від 06 березня 1992 року на користь лише ОСОБА_3, а не усіх членів сім'ї.

Таким чином суд має встановити факт порушення права позивача на викуп займаного ним житла в порядку частини 2 статті 15 Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про власність» в редакції від 07 лютого 1992 року, оскільки він разом з іншими членами своєї сім'ї мав право взяти участь у такому викупі та вправі був набути права власності на спірну квартиру, можливості реалізації якого ця особа була позбавлена.

При цьому, жоден з наданих доказів по справі не може свідчити про те, що позивач відмовився від такого права, в тому числі на користь відповідача ОСОБА_3, хоча такий спосіб реалізації наведеного права в частині 2 статті 15 Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про власність» - прямо не передбачений.

Наведене свідчить про пряме порушення певного суб'єктивного права позивача, що підлягає відновленню та носить істотний для вирішення спору характер.

Права за договором купівлі-продажу набуває на продану річ саме покупець.

Іншою обставиною, що має істотний характер для вирішення спору, суд має визнати встановлене ним порушення положень ст. 224 ЦК УРСР. За наведеним правилом за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Проте, у платіжних документах про внесення купівельної ціни за квартиру у графі «платник» вказано ОСОБА_2, що не узгоджується з положеннями вказаного закону (том І а.с. 11). Так само відповідач ОСОБА_2 зазначена в якості платника за виготовлення технічного плану спірної квартири.

Відповідачем ОСОБА_3 не надано жодних документів щодо здійснення нею оплати за вказаним договором, не надано документів, з яких могло слідувати, що саме нею здійснено викуп спірної квартири, що вона є її правомірним набувачем.

Оспорюваний договір, яким впорядковано викуп зазначеної квартири, є договором купівлі-продажу, на правовідносини щодо такого договору поширювалися правила про договір купівлі-продажу глави 20 ЦК УРСР.

Отже, за змістом статті ст. 224 ЦК УРСР право власності на придбане майно набуває покупець, який сплатив за нього певну грошову суму. Саме в покупця виникають усі права та обов'язки з договору, а також саме ця особа набувала права на отримання придбаної речі (стаття 231 ЦК УРСР).

При цьому, за відсутності достовірних доказів протилежного, необхідно вважати, що особа, яка сплатила купівельну ціну, - ОСОБА_2 діяла у власному інтересі та використовувала власні кошти на таке придбання. Суд позбавлений будь-яких достатніх об'єктивних підстав вважати, що відповідач ОСОБА_2, вчиняючи дії з викупу спірної квартири та сплачуючи за спірну квартиру купівельну ціну, діяла не у власному інтересі, а в інтересі відповідачки ОСОБА_3

Такі доводи залишилися недоведеними припущеннями та не отримали належної доказової сили.

В цьому, судом має бути враховано відсутність відомостей щодо укладання на момент внесення ОСОБА_2 купівельної суми - між нею та ОСОБА_3 будь-яких угод чи видачі останньою довіреностей, відповідно до яких ОСОБА_2 від імені та в інтересах ОСОБА_3 мала б внести купівельну ціну за спірну квартиру.

Відповідачка ОСОБА_2, сплачуючи купівельну суму, використала спільні з позивачем грошові кошти.

До правовідносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 щодо набуття та розпорядження спільним майном на момент виникнення спірних правовідносин необхідно застосувати положення Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР.

Так, за правилом частини 1 статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Згідно зі статтею 23 цього Кодексу майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Таким чином, за відсутності підстав вважати майно - сплачені за квартиру грошові кошти - роздільним, суд має виходити з презумпції того, що відповідачка ОСОБА_2 сплатила за викуп спірної квартири грошові кошти, що становили спільне майно подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Підстав вважати, що зазначене майно було роздільним в суду відсутні.

Резюмуючи, суд має констатувати, що всупереч вимогам чинного на моменту укладення оспорюваного правочину законодавства ОСОБА_2 - є особою, яка здійснила викуп майна, використовуючи спільні з позивачем грошові кошти на таке придбання, втім за змістом укладеного договору не набула прав на викуплене майно, не стала його власником.

За наведених обставин оспорювана угода має вади у визначенні особи набувача за нею, оскільки відповідач ОСОБА_3 не має правових та фактичних підстав для такого набуття, не сплативши купівельну ціну, фактично не здійснивши викуп спірної квартири.

Щодо правомірності рішення виконкому № 371 від 6 березня 1992 року в частині продажу спірної квартири.

Наведене рішення стало підставою для укладення від імені виконавчого комітету Приморської районної ради народних депутатів оспорюваного договору.

Проте, цим рішенням такою самою мірою порушено положення частини 2 статті 15 Закону УРСР «Про власність», як й укладеним у подальшому договором, оскільки в силу цього адміністративного акту позивача позбавлено певного права, права на реалізацію він мав в силу наведених положень Закону.

На час видання оскаржуваного адміністративного акту позивач також вправі вимагати від суду визнати його неправомірним.

Згідно з чинним на момент видання цього акту була чинною глава 31-А ЦПК УРСР від 18.07.1963 року, за правилами статті 248-7 якого якщо суд визнає оскаржувані дії службової особи неправомірними, він постановляє рішення про обґрунтованість скарги і обов'язок відповідної службової особи усунути допущене порушення права громадянина.

За правилом статті 57 Закону УРСР «Про власність» в редакції, чинній на момент видання цього адміністративного акту, якщо в результаті видання акта органом державного управління або місцевим органом державної влади, що не відповідає законові, порушуються права власника та інших осіб щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном, такий акт визнається недійсним за позовом власника або особи, права якої порушено.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Враховуючи, що правовідносини між учасниками є триваючими, визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування є окремим способом захисту цивільних прав, суд вправі такий спосіб захисту застосувати до досліджуваних правовідносин.

Таким чином, виходячи із встановлених обставин у справі, досліджених у сукупності на підставі їх аналізу, враховуючи те, що вказана угода (договір) не відповідає вимогам чинного на момент її укладання закону, а так само як й рішення виконавчого комітету Приморської районної ради народних депутатів № 371 від 6 березня 1992 року в частині продажу ОСОБА_3 квартири, суд дійшов висновку про визнання цього рішення незаконним та визнання укладеної спірної угоди недійсною.

Окрім цього, оскільки право власності на об'єкти нерухомого майна підлягає державній реєстрації, то рішення суду про задоволення позову про визнання вказаного договору недійсним є підставою для скасування здійсненої раніше державної реєстрації права власності на це майно за відповідачем у справі та для здійснення такої реєстрації права власності за територіальною громадою міста Одеси.

Щодо застосування наслідків недійсності правочину.

За чинним на момент укладення оспорюваного позивачем договору законодавством - частина 2 статті 48 ЦК УРСР - по недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

За чинним законодавством - абзац 2 частини 1 статті 216 ЦК України - у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Таким чином, за правилами як попереднього, так чинного законодавства - єдиним наслідком недійсності правочину - є реституція, тобто повернення сторін такого договору, що визнано судом недійсним, у стан, що передував його укладенню.

З огляду на наведене суд має застосувати наслідки недійсності правочину, повернути у власність територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради квартиру, що складалася з трьох кімнат, загальною житловою площею 39,36 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 64,11 кв.м.

Таку вимогу позивачем неодноразово заявлено, зокрема в заяві від 26.02.2014 року (том І а.с. 54), та від якої позивач не відмовився, з огляду на що наведена вимога підлягала розгляду судом та вирішенню в цьому судовому рішенні.

Щодо обґрунтованості інших позовних вимог.

З огляду на наведені доводи та аргументи, усі інші правові наслідки недійсності вказаного правочину не можуть бути застосовані судом, в тому числі - й про припинення права власності відповідача на спірну квартиру, визнання права власності на квартиру за позивачем тощо - не ґрунтуються на вимогах законодавства, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Додатково суд має констатувати, що разом з визнанням за позивачем права на участь у викупі займаної квартири, суд має визнати за іншими членами його сім'ї таке саме право, що виключає можливість одноосібного визнання такого права за позивачем.

Так само не правового значення вимога про визнання недійсним дублікату договору, оскільки такий дублікат не є окремим договором, а є лише екземпляром раніше укладеного договору, що видається замість втраченого стороною оригіналу. З огляду на це визнання самого договору недійсним позбавляє юридичну силу усі його екземпляри, копії, дублікати тощо.

Додатково суд має роз'яснити усім учасникам процесу першочергове право на приватизацію спірної квартири осіб, закріплено в положенні ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Щодо позовної давності вказаних правовідносин.

Попередньо поданим клопотанням до суду відповідач ОСОБА_3 вказувала на те, що позивачем пропущено строк давності звернення до суду, оскільки із пояснень представника позивача та ОСОБА_2 вбачається, що про укладення 9 квітня 1992 року оспорюваного договору, від позивача не приховувалось, оригінали правовстановлюючих документів на спірну квартиру, у тому числі витяг з оскаржуваного рішення та оспорюваного договору, зберігалися у цій самій квартирі, де проживали позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2

Проте, відповідачем не надано доказів того, що позивачу до звернення до суду з цим позовом було відомо про порушення його прав. Спірна квартира є єдиним місцем проживання позивача, іншого житла у нього немає. Між позивачем та ОСОБА_3 склалися неприязні взаємовідносини, у суді знаходяться чисельні спори щодо права користування та права власності на спірну квартиру.

За правилами ст. ст. 71, 76, 80 ЦК УРСР 1963 року, який діяв на час передачі майна у власність, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Згідно зі ст. 74 ЦК УРСР 1963 року вимога про захист порушеного права приймається до розгляду судом, арбітражем або третейським судом незалежно від закінчення строку позовної давності.

Обставини справи свідчать про те, що спір між сторонами щодо права на зазначену квартиру носить відкритий та тривалий характер.

Позивач є літньою та хронічно хворою людиною, яка потребує сторонньої допомоги. Позивач є інвалідом другої групи за загальним захворюванням, яку встановлено постійно, має стійку та невиправну втрату працездатності.

Істотне значення для вирішення питання застосування позовної давності має той факт, що позивач не має іншого житла або достатніх для його придбання засобів, спірне житло є його єдиним та можливим місцем проживання.

При цьому, жоден із зібраних по справі доказів не може свідчити про те, що позивач знав або повинен був знати про те, що його право було порушене відповідачами.

Стан здоров'я позивача свідчить про те, що він є безумовно та надзвичайно обмеженим у своїх можливостях до з'ясування стану речей, що мали значення для досліджуваних правовідносин, та їх самостійної перевірки.

З огляду на вказане суд дійшов висновку про необґрунтованість тверджень ОСОБА_3 про пропущення строку позовної давності у цій справі та, як наслідок, розгляду спору між сторонами по суті.

Суд має передбачати загрозу порушення прав позивача на проживання в спірній квартирі в разі неврахування стану його здоров'я під час визначення факту пропуску позовної давності, а так само поважності причин пропуску строків позовної давності для звернення з таким позовом.

Додатково враховуючи, судом має бути констатовано факт порушення його прав та законних інтересів відповідачкою ОСОБА_2, яка є його дружиною, що, окрім наведених причин, позбавляло його об'єктивної можливості дізнатися своєчасно про такі порушення та вимагати їх усунення судом.

Наведене дає підстави судові для висновку про відсутність доказів пропуску позивачем строків давності для звернення з таким позовом до суду.

Щодо судових витрат.

У зв'язку з висновком про часткове задоволення позову, а також звільненням позивача від сплати судового збору під час звернення до суду, постановляючи рішення, суд має стягнути суму судового збору у розмірі 3 654,0 гривень з відповідачів у рівних частках на користь держави за результатами розгляду справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. У цьому випадку судом не встановлено обставин, за яких позивач може бути звільнений від доказування обставин, на які він посилається.

За ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільну справу в межах заявлених вимог і на підставі представлених сторонами доказів.

З метою унеможливити труднощі з виконання цього рішення суд має встановити порядок його виконання, за яким з набранням ним законної сили в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного «9» квітня 1992 року між Виконавчим комітетом Приморської районної ради народних депутатів та ОСОБА_3 стосовно квартири, що складалася з трьох кімнат, загальною житловою площею 39,36 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1, припиняється чинність як оригіналу та будь-яких дублікатів цього договору, зокрема й дублікату договору, виданого 13 червня 2013 року Лангольф Ю.Д., державним нотаріусом Шостої Одеської державної нотаріальної контори, в реєстрі за № 5-599.

Керуючись ч. 2 ст. 15, ст. 57 Закону України «Про власність» від 07 лютого 1992 року, ст. ст. 48, 59, 224 ЦК УРСР, ст. ст. 15, 16, 203, 215 ЦК України, ст. ст. 22, 23 КпШС України, ст.ст. 10, 11, 15, 61, 213, 215 ЦПК України, ст. 248-7 глави 31-А ЦПК УРСР від 18.07.1963 року, СУД -

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Визнати незаконним п. 78 рішення виконавчого комітету Приморської районної ради народних депутатів № 371 від 6 березня 1992 року в частині продажу ОСОБА_3 квартири, що складалася з трьох кімнат, загальною житловою площею 39,36 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений «9» квітня 1992 року між Виконавчим комітетом Приморської районної ради народних депутатів та ОСОБА_3 стосовно квартири, що складалася з трьох кімнат, загальною житловою площею 39,36 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений старшим державним нотаріусом Шостої Одеської державної нотаріальної контори Коряченко А.А., зареєстровано в реєстрі за № 3-3317.

Застосувати наслідки недійсності правочину, повернути у власність територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради квартиру, що складалася з трьох кімнат, загальною житловою площею 39,36 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 64,11 кв.м.

Встановити порядок виконання цього рішення суду, за яким з набранням ним законної сили в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного «9» квітня 1992 року між Виконавчим комітетом Приморської районної ради народних депутатів та ОСОБА_3 стосовно квартири, що складалася з трьох кімнат, загальною житловою площею 39,36 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1, припиняється чинність як оригіналу та будь-яких дублікатів цього договору, зокрема й дублікату договору, виданого 13 червня 2013 року Лангольф Ю.Д., державним нотаріусом Шостої Одеської державної нотаріальної контори, в реєстрі за № 5-599.

У задоволенні інших позовних вимог - відмовити повністю.

Стягнути в рівних частках зі ОСОБА_2, ОСОБА_3, Приморської районної адміністрації Одеської міської ради в дохід держави суму належного до сплати судового збору в розмірі 3 654,0 гривень.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

СУДДЯ

С.О. ПОГРІБНИЙ

07.07.2016