Ухвала суду № 58859924, 07.07.2016, Апеляційний суд Київської області

Справа № 757/17784/15-ц Головуючий у І інстанції Мора О. М.Провадження № 22-ц/780/4071/16 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 26 07.07.2016

УХВАЛА

Іменем України

07 липня 2016 року м.Київ

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

Головуючого судді Савченка С.І.,

суддів Білоконь О.В., Даценко Л.М.,

при секретарі Воробей В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 травня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Фідобанк», третя особа ОСОБА_3 про визнання недійними договору кредиту, договору поруки, договору іпотеки,-

в с т а н о в и л а:

У травні 2015 року ОСОБА_2 звернуласядо суду із вказаним вище позовом,який надалі доповнила і мотивувала тим, що 23 лютого 2007 року між нею і ВАТ «СЕБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «Фідобанк», було укладено кредитний договір для придбання земельної ділянки та будівництва на ній житлового будинку. З урахуванням додаткової угоди до кредитного договору від 10 листопада 2007 року позивачка отримала кредит у розмірі 180000 доларів США, який був наданий 5 траншами, терміном до 23 лютого 2027 року із розрахунку 6,6 % річних за користування грошовими коштами.Пізніше між нею та банком було укладено цілий ряд додаткових угод до кредитного договору.

На забезпечення виконання зобовязань за вказаним кредитним договором між нею і банком 23 лютого 2007 року було укладено договір іпотеки належної їй квартири АДРЕСА_1, а також 11 жовтня 2007 року укладено договір іпотеки, за яким передано в іпотеку належний їй садовий будинок №2 літера А разом із земельною ділянкою у садовому товаристві «Росинка» у с.Нові Безрадичі Обухівського району Київської області. Її поручителем за кредитним договором є 3-тя особа ОСОБА_3, який згідно договору поруки від 23 лютого 2007 року зобовязався відповідати перед банком за виконання нею зобовязань.

Посилалася, що умови укладеного кредитного договору та додаткових угод, процедура укладення такого договору та дії банку щодо видачі кредиту в іноземній валюті суперечать низці нормативно-правових актів та порушують її права і охоронювані законом інтреси споживача. Зокрема, при укладенні кредитного договору вона не була ознайомлена з істотними умовами договору, не отримала інформацію про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, банк не розяснив їй усі валютні ризики, повязані із коливанням курсу гривні до долара, вона була введена в оману під час укладення договору кредиту у доларах США, в результаті чого її заборгованість перед банком у гривневому еквіваленті зросла. Вказувала, що порушені її права як споживача, передбачені Законом України «Про захист прав споживачів», бо відсутня рівність у відносинах сторін, на неї покладені всі ризики щодо повернення кредиту, покладено значну кількість обовязків, що свідчить про дисбаланс. Крім того, має місце нечесна підприємницька практика, яка уводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Вважала, що на підставі ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.ст.203,215,227,230 ЦК України укладений кредитний договір слід визнати недійсними. У звязку із недійсністю кредитного договору, підлягають визнанню недійсними і договори іпотеки та договір поруки, як похідні від кредитного.

З урахуванням уточнень позовних вимог просила визнати порушеним її право як споживача фінансових послуг при укладенні кредитного договору № 400 від 23 лютого 2007 року, додаткової угоди № 1 від 18 липня 2007 року, додаткової угоди № 2 від 11 жовтня 2007 року, додаткової угоди № 3 від 10 грудня 2007 року, додаткової угоди № 4 від 23 червня 2008 року, додаткової угоди № 5 від 18 березня 2009 року, додаткової угоди № 6 від 24 вересня 2009 року, додаткової угоди № 7 від 23 листопада 2009 року, додаткової угоди № 8 від 11 грудня 2009 року, додаткової угоди № 10 від 12 квітня 2011 року, що укладені між ВАТ «СЕБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «Фідобанк» та ОСОБА_2; визнати кредитний договір № 400 від 23 лютого 2007 року, додаткову угоду № 3 від 10 грудня 2007 року, додаткову угоду № 4 від 23 червня 2008 року, додаткову угоду № 5 від 18 березня 2009 року, додаткову угоду № 6 від 24 вересня 2009 року, додаткову угоду № 7 від 23 листопада 2009 року, додаткову угоду № 8 від 11 грудня 2009 року, додаткову угоду № 10 від 12 квітня 2011 року, що укладені між ВАТ «СЕБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «Фідобанк», та ОСОБА_2 недійсними; визнати недійним договір іпотеки від 23 лютого 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 за реєстровим номером 835 та додаткові договору до нього, укладені між ВАТ «СЕБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «Фідобанк», та ОСОБА_2 та ОСОБА_3; визнати недійсним договір іпотеки від 11 жовтня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстровим записом номер 5279 та додаткові договору до нього, укладені між ВАТ «СЕБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «Фідобанк», та ОСОБА_2; визнати недійсним договір поруки номер 400 від 23 лютого 2007 року, укладений між ВАТ «СЕБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «Фідобанк», та ОСОБА_3

Рішенням Обухівського районного суду Київської областівід 17 травня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Позивачка ОСОБА_2, не погоджуючись із судовим рішенням, подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким її позов задоволити в повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення і неправильне застосування судом норм матеріального права, зокрема ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів». Скаргу мотивує тим, що суд невірно визначив характер спірних правовідносин та не врахував, що при укладенні договору їй, як споживачу фінансових послуг, всупереч закону не була надана вся необхідна інформація для здійснення свідомого вибору. Висновки суду про те, що її доводи не підтверджені доказами є хибними. При ухваленні рішення, суд помилково застосував положення ст.215 ЦК України, в той час, як вона заявляла вимоги з підстав ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів».

В суді апеляційної інстанції представник позивачки ОСОБА_2 подану апеляційну скаргу підтримала, просила задоволити та скасувати рішення суду першої інстанції.

Представник ПАТ «Фідобанк»в суді апеляційної інстанції проти задоволення апеляційної скарги заперечував, посилаючись на законність і обгрунтованість судового рішення та відсутність підстав для його скасування.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання недійсними правочинів, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки відсутністю передбачених законом підстав для визнання оспорюваних кредитного договору та договорів іпотеки і поруки недійсними із зявлених позивачкою підстав.

При цьому суд виходив з того, що позивачем не надано доказів, що при укладенні кредитного договору з боку банку мало місце здійснення нечесної підприємницької практики.

Також, суд керувався тим, що позивачка не надала доказів на підтвердження несправедливості умов кредитного договору по відношенню до неї.

Такі висновки суду є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Відповідно до ч.1 ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (ч. 3 ст. 1054 ЦК України).

Приписами ч.1 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» імперативно закріплено, що надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється.

Згідно ч.2 ст.11 вказаного Закону перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі в т ому числі про: орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови.

Згідно ч.1 ст.11 вказаного Закону кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Згідно з ч.5 ст.11 вказаного Закону до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах.

Відповідно до ч.ч.1-2 ст.18 вказаного Закону продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Частина 1 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» забороняє нечесну підприємницьку практику, яка включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману.

Згідно ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

За положеннями ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Невідповідність договору споживчого кредиту вимогам закону в момент його укладення тягне за собою недійсність такого договору або окремих його положень відповідно до статті 215 ЦК України.

Судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що23 лютого 2007 року між ВАТ «СЕБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «Фідобанк», і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір з додатковою угодою від 10 листопада 2007 року, згідно якогопозивачка отримала кредит для придбання земельної ділянки у розмірі 180000 доларів США, який був наданий 5 траншами, терміном до 23 лютого 2027 року. За користування коштами сторони домовилися сплачувати плаваючу процентну ставку, яка складається із фіксованого відсотку у розмірі 6,6 % річних та змінної складової LIBOR.

23 лютого 2007 року на забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором між банком і позичальницею ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, за яким позивачка передала банку в іпотеку належне їй майно у вигляді квартири АДРЕСА_2.

Крім того, 11 жовтня 2007 року назабезпечення виконання зобовязань за кредитним договором між банком і позичальницею ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_2 передала банку в іпотеку належний їй садовий будинок № 2 літера А загальною площею 241 кв.м., житловою площею 42,50 кв.м., разом з надвірними будівлями у садовому товаристві «Росинка» у с.Нові Безрадичі Обухівського району Київської області та присадибну земельну ділянку площею 0,06 га за цією ж адресою.

Поручителем позичальниці за кредитним договором є 3-тя особа ОСОБА_3, який за договором поруки від 23 лютого 2007 року зобовязався відповідати перед банком за виконання позичальницею зобовязань в повному обсязі.

В подальшому сторони змінювали та доповнювали договір кредиту шляхом укладення додаткової угоди № 1 від 18 липня 2007 року, додаткової угоди № 2 від 11 жовтня 2007 року, додаткової угоди № 3 від 10 грудня 2007 року, додаткової угоди № 4 від 23 червня 2008 року, додаткової угоди № 5 від 18 березня 2009 року, додаткової угоди № 6 від 24 вересня 2009 року, додаткової угоди № 7 від 23 листопада 2009 року, додаткової угоди № 8 від 11 грудня 2009 року, додаткової угоди № 10 від 12 квітня 2011 року.

Також судом встановлено, що укладений між сторонами кредитний договір з додатковими угодами відповідає діючому цивільному законодавству, містить всі суттєві умови, повну і детальну інформацію про права і обов'язки його учасників, порядок отримання і повернення кредиту, розмір платежів, відповідальність сторін.

З урахуванням викладених вище обставин, суд першої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання недійсним кредитного договору з підстав порушення прав позивача як споживача.

При цьому суд виходив з того, що кредитний договір відповідає актам цивільного законодавства, докази про те, що при укладенні кредитного договору з боку банку мало місце здійснення нечесної підприємницької практики чи несправедливі умови, відсутні.

З цих же підстав судом вірно відмовлено у визнанні недійсними забезпечувальних договорів іпотеки та поруки.

Доводи апеляційної скарги про те, що надання банком кредиту в іноземній валюті є порушенням закону і як наслідок підставою визнання кредитного договору недійсним не грунтуються на законі.

Пункт 13 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» зазначає, що відповідно до абз.3 ч.1 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» надання (отримання) споживчих кредитів у іноземній валюті на території України забороняється. У звязку із зазначеним суди повинні виходити з того, що договір, предметом якого є споживчий кредит в іноземній валюті, укладений після набрання чинності Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», за позовом заінтересованої особи може бути визнаний судом недійсним.

Судом встановлено, що оспорюваний договір про надання кредиту в іноземній валюті укладений між сторонами 23 лютого 2007 року, тобто до набрання Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI законної сили.

З огляду на те, що відповідно до ст.58 Конституції України закон не має зворотньої сили в часі, укладення між сторонами вказаного договору не суперечить закону, бо станом на 2007 рік не існувало законодавчого обмеження на видачу кредитів віноземній валюті.

Доводи апеляційної скарги про наявність підстав для визнання кредитного договору недійсним на підставі ст.227 ЦК України, яка передбачає можливість визнання правочину юридичної особи, вичненого нею без відповідного дозволу (ліцензії) недійсним необгрунтовані.

Згідност.5 Декрету КМ України «Про систему валютного регулювання і валютного кнтролю», яка діяла на час укладення сторонами кредитного договору операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями.

Аналогічні роз'яснення містить п.10 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», згідно якого банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті (п.2 ст.5 Декрету про валютне регулювання).

Судом встановлено, що на час укладення оспорюваного кредитного договору ВАТ «СЕБ Банк» мав відповідну генеральну ліцензію та дозвіл, які містяться в матерілах справи (т.1 а.с.213-215).

Колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги про наявність підстав для визнання кредитного договору недійсним на підставі ст.230 ЦК України, як вчиненого під впливом обману, бо при укладенні кредитного договору банком не було надано позивачці як споживачу передбачену законом інформацію про умови кредитування, орієнтовну сукупну вартість кредиту, детального розпису сукупної вартості кредиту, повідомлення про валютні ризики, що є порушенням ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» необгрунтовані.

Такі твердження апелянта не знайшли свого підтвердження при розгляді справи, зокрема не знайшов підтвердження факт умисної поведінки відповідача щодо введення позивачки в оману відносно обставин, які мають істотне значення для укладення правочину. Позивачка так і не надала доказів стосовно якої обстаивни чи обставин вона була уведена в оману.

Як вище вказувалося судом встановлено, що при укладенні договору позивачці банком було надано всю необхідну інформацію для його укладення. Зокрема договір містить інформацію про умови кредитування, про орієнтовну сукупну вартість кредиту, а відтак посилання позивачки на вчинення правочину під впливом обману безпідставні.

Доводи апеляційної скарги про те, що банком не було надано доказів отримання грошових коштів безпідставні та не стосуються предмету спору. Як в позовній заяві, так і в письмових та усних поясненнях суду позивачка та її представник не посилалися на неотримання коштів, а вказували інші підстави визнання кредитного догвоору недійсним, зокрема позивачка посилалася при укладенні кредитного договору вона не була ознайомлена з істотними умовами договору, не отримала інформацію про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, банк не розяснив їй усі валютні ризики, повязані із коливанням курсу гривні до долара, вона була введена в оману під час укладення договору кредиту у доларах США, в результаті чого її заборгованість перед банком у гривневому еквіваленті зросла, відсутня рівність у відносинах сторін, має місце нечесна підприємницька практика, яка уводить в оману, а тому на підставі ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.ст.203,215,227,230 ЦК України укладений кредитний договір слід визнати недійсними.

Крім того, твердження апелянта про відсутність у справі доказів про фактичне отримання нею грошових коштів, колегія суддів не приймає до уваги як безпідставні, бо з матеріалів справи вбачається, що після укладення кредитного догвоору позивачка уклала цілий ряд додаткових угод до цього договору, а також здійснювала погашення тіла кредиту. Отже, послідовність та узгодженість дій позивачки, в тому числі по підписанню додаткових угод до кредитного договору в значно пізніший термін, часткове погашення кредиту, свідчить про визнання останньою факту отримання кредитних коштів.

Посилання апелянта на те, що при вирішенні спору суд помилково застосував ст.215 ЦК України надумані і безпідставні. За положеннями ч.3 ст.215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як роз'яснено у п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обовязковість яких надана Верховною ОСОБА_4 України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Отже саме Цивільний кодекс України в тому числі статті 203, 215 встановлюють ззагальні підстави визнання правочинів недійсними, а відтак суд обгрунтовано послався на дану норму.

Колегія суддів не бере до уваги доводи апелянта про те, що суд допустив неповноту зясування обставин, що мають значення для справи,безпідставно не призначиши судову економічну експертизу щодо розміру процентної ставки, місячного платежу та інших питань, повёязаних із здійсненням платежів та розміром заборгованості по кредиту. Суд першої інстанції вірно відмовив у призначенні такої експертизи, поскільки визначення розміру платежів та наявність заборгованості за кредитним договором не стосується і не пов'язана із предметом спору в даній справі.

Зокрема, спір між сторонами виник з приводу недійсності кредитного договору, тобто його невідповідності вимогам Закону в момент його укладення, а питання, які просить позивач поставити на вирішення судової експертизи стосуються виконання умов кредитного договору, а не його укладення. Крім того частина питань, зокрема щодо відповідності вимогам закону умов кредитного договору, взагалі не належить до компетенції експерта.

Посилання апелянта на несправедливість умов кредитного договору з огляду на встановлення у договорі плати за користування грошовими коштами на основі плаваючої процентної ставки не грунтуються на законі.

У кредитному договорі сторони за взаємною згодою встановили плату за користування коштами у вигляді плаваючої процентної ставки, яка складається із фіксованого відсотку у розмірі 6,6 % річних та змінної складової LIBOR, зафіксованої Британською банківською асоціацією. Поскільки сторони погодили таку плату за користування кредитом і ці умови не можна визнати несправедливими.

Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-511цс15, де Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що положення кредитного договору про встановлення плаваючої процентної ставки не можна вважати несправедливими, тому підстав для визнання спірних договорів недійсними немає.

Решта доводів апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції щодо відмови у позові, обгрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а тому визнає дане рішення законним та обґрунтованим.

Підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія судів, -

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Обухівського районного суду Київської областівід 17 травня 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді: