Постанова № 58856888, 07.07.2016, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/1808/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 липня 2016 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді Вовченко О.А., суддів: Стеценко О.О., Свида Л.І. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної Міграційної Служби України про визнання неправомірним та скасування рішення про відмову визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобовязання прийняти рішення,-

В С Т А Н О В И В :

До Одеського окружного адміністративного суду 14.04.2016 року звернувся ОСОБА_1 ОСОБА_2 з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України

в якому позивач просить суд:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 12.03.2016 року № 152-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобовязати Державну міграційну служби України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив наступне.

У 2015 році позивач звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні. Рішенням Державної міграційної служби України від 12.03.2016 року №152-16 ОСОБА_1 ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 11 квітня 2016 року позивач отримав повідомлення, видане Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області № 139 від 31 березня 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На думку позивача, рішення ДМС України є неправомірним та необґрунтованим. У повідомленні, вказує позивач у своєму адміністративному позові, зазначено, що «подана Вами історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту». Про обґрунтовані побоювання за своє життя та здоровя у разі повернення до країни походження, стверджує позивач, свідчить наступне. Позивач є громадянином ОСОБА_3, сповідує іслам сунітського толку. Через переслідування, які позивач та його родина зазнали в країні походження, в 2005 році вони були вимушені виїхати до Сирійської Арабської Республіки у пошуках притулку, де позивач проживав до моменту виїзду. На сьогодні, ризик переслідувань позивача у разі повернення до країни походження, залишається. Враховуючи інформацію по країні походження, стверджує позивач, заява ОСОБА_1 ОСОБА_2 відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового та тимчасового захисту».

З урахуванням вищенаведеного, враховуючи обставини, які викладені в адміністративному позові та в поясненнях до позовної заяви (а.с.118-125), з посиланням на п.1 ст.1, п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», ст. 1 Конвенції про статус біженця 1951 року та інформацію по країні походження позивача, позивач вважає,що рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню.

Від відповідача надійшли до суду заперечення проти адміністративного позову (а.с.29-34), в яких зазначено, що іноземець розповів, що під час проживання в іракському місті Басра у 2004 році його викрали представники шиїтського угрупування через його належність до сунітів, після чого вимагали від батька сплати грошової винагороди. Після сплати батьком 15000 доларів США позивача відпустили, після чого його батько виїхав в Сирію до регіону Алеппо. Через деякий час до нього приєдналися усі члени його родини, родину шукача притулку було визнано біженцями УВКБ ООН в Сирії. Під час проживання в Сирії з 2005 по 2011 роки іноземець 2 рази повертався до ОСОБА_1 з метою побачення із родичами та поновлення строку дії національного паспорту в 2008 та 2009 роках. В 2011 році шукач притулку прийняв рішення здобути вищу освіту на території нашої країни та вступив на підготовче відділення Одеської національної академії харчових технологій, в 2012 році отримав свідоцтво про закінчення підготовчого відділення. В 2012 році іноземець вступив на основний курс Івано-Франківського університету нафти і газу, в 2013 році був відрахований через фінансові проблеми. Строк легального перебування шукача притулку на території нашої країни закінчився 11.07.2014 року, 04.07.2014 року стосовно особи було прийнято рішення про примусове повернення. Через небажання повертатись до родичів у Сирію через нестабільну соціально-політичну ситуацію в країні позивач виїхав до м. Одеси з метою тимчасового працевлаштування. Звернення за захистом відбулося у порушення норм діючого законодавства, а саме 05.02.2015 року. Під час інтервю шукач притулку зазначив, що наразі немає можливості повернутись ані до Сирії, ані до ОСОБА_1. Так, він зазначив, що в Сирії продовжуються військові дії, а в ОСОБА_1 його рідне місто Басра знаходиться під контролем шиїтів. Також було встановлено, що найближчі родичі іноземця, а саме: батько, матір, брат та три сестри наразі проживають в Сирії у м. Аль-Баб (регіон Алеппо), інформація щодо їхнього переслідування за матеріалами особової справи відсутня, у той же час позивач повідомив, що їхній будинок було зруйновано. За результатами проведення всебічного аналізу наявних матеріалів вважається, що в іноземця відсутні підстави стати жертвою переслідування з боку державних чи недержавних агентів за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Під час анкетування (арк. 5 від 05.02.2015 року) та проведенні протоколів співбесід (арк. 1 від 12.02.2015 року, арк. 3 від 26.01.2016 року) іноземець повідомив, що у віці 13 років його було викрадено шиїтським угрупуванням у м. Басра саме через релігійну приналежність родини до мусульман-сунітів. У той же час, з заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (арк. 1 від 05.02.2015 року) вбачається, що викрадення позивача сталося через загальне загострення соціально-політичної ситуації в країні, що призвело до військових дій. Так, відповідно до інформації по країні походження, війна в ОСОБА_1 розпочалася 20.03.2003 року з моменту вторгнення в країну США та їхніх союзників з метою знищення режиму президента країни ОСОБА_4, військові дії офіційно припились 15.12.2011 року. Під час анкетування (арк. 1 від 05.02.2015 року) іноземець повідомив, що після виїзду до Сирії УВКБ ООН визнало його та членів його родини біженцями, строк проживання в Сирії був необмежений (арк. 4 анкетування від 02.2015 року). У якості доказів до управління було надано копію довідки УВКБ ООН в Сирії № 860-08С02213 від 17.02.2011 року, якою засвідчується, що шукач притулку з 14.05.2005 року визнаний у якості біженця Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та має бути захищений від примусового повернення до країни громадянської належності (ОСОБА_1). У той же інформація щодо отримання офіційного статусу заявника з боку компетентних органів Сирії відсутня. З матеріалами справи вбачається, що під час перебування в Сирії позивач продовжував користуватись захистом країни своєї громадянської належності (ОСОБА_1), а саме двічі повертався на Батьківщину з метою побачення із родичами та поновлення строку дії національного паспорту в 2008 та 2009 роках (арк. 5 анкетування від 05.02.2015 року).

Отримання захисту з боку УВКБ ООН не надає підстав вважати особу біженцем у відповідності до Конвенції та Протоколу про статус біженця, ураховуючи відсутність офіційного визнання країною надання притулку (Сирія) та неможливістю заявника відмовитись від користування захистом країни громадянської належності (ОСОБА_1).

Під час співбесіди (арк. 2 протоколу співбесіди від 12.02.2015 року) іноземець повідомив, що його найближчі родичі продовжують проживати у Сирії в м. Аль-Баш, яке було захоплене представниками само визнаної «Ісламської Держави». Під час додаткової співбесіди він зазначив, що його родичі й наразі там проживають, жоден з родичів не постраждав у ході військового конфлікту, однак родина зазнала матеріальних збитків, повязаних із зруйнуванням будинку (арк. 3 протоколу співбесіди від 26.01.2016 року). У якості доказів до управління шукач притулку надав фотокартки зруйнованого будинку.

Відповідно до інформації по країні походження, станом на початок 2016 року, угрупування «Ісламська Держава» в Сирії поступово втрачає свої позиці та евакуює своїх представників з м. Аль-Баш, яке готуються звільнити представники сирійської армії. У той же час, м. Дамаск та середземноморське узбережжя Сирії знаходяться під повним контролем державної влади Сирії, що, у даному випадку, спростовує твердження шукача притулку про те, що ісламісти контролюють вїзд та виїзд із Сирії. Загострення ситуації в Сирії не розглядається в якості причини звернення позивача за міжнародним захистом. Так, ситуація у вказаній країні розпочала загострюватись на початку 2011 року, причому у період з 09.07.2012 по 25.07.2012 роки іноземець відвідував родичів у Сирії. Звернення шукача притулку за захистом відбулося лише після довготривалого нелегального перебування в нашій країні (11.07.2014 - 05.02.2015 роки). Ураховуючи володіння іноземця російською мовою та соціальну інтегрованість, він мав усі можливості звернутись за міжнародним захистом без зволікань. Ураховуючи стабільність соціально- політичної ситуації у певних регіонах Сирії (м. Дамаск, шлях з Лівану (м. Бейрут) відкритий, Латакія, Тартус тощо) та можливість потрапити до вказаних міст, вбачається, що шукач притулку має формальні можливості виїзду до Сирії, що не буде повязано із небезпекою для його життя. В той же час, іноземець є громадянином ОСОБА_3, таким чином вважається доцільним проаналізувати можливість його повернення саме до Батьківщини. Під час додаткової співбесіди іноземець повідомив, що його рідне місто Басра зараз контролюється урядом ОСОБА_1, однак там проживають переважно шиїти, що створює додаткову небезпеку для життя позивача у разі повернення (арк. 3 протоколу співбесіди від 26.01.2016 року). Під час попередньої співбесіди шукач притулку повідомив, що суніти переважно проживають у регіоні Анбар та м. Мосул, які перебувають під контролем само визнаної Ісламської Держави (арк. 3 протоколу співбесіди від 12.02.2015 року). У той же час, відповідно до інформації по країні походження, більша частина провінції Анбар контролюється урядом країни Вбачається, що шукач притулку має можливості добровільного повернення до ОСОБА_1, у тому числі і до регіонів проживання сунітів, приймаючи до уваги, що після переїзду до Сирії він не припинив користуватись захистом країни своєї громадянської належності. Також, позивачем не доведено існування будь-яких ризиків або загроз життю у разі повернення до контрольованих владою країни регіонів ОСОБА_1, в тому числі і до рідного міста Басра.

Отже, при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач належним чином вивчив наведені ним обставини, дослідив інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у статті 6 Закону, субєкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається.

Також, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що ані позивач особисто, ані члени його сімї за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувались, побоювання переслідування достовірними доказами не підтверджуються.

З урахуванням вищенаведеного та з посиланням на п.1, п.13 ч.1 ст.1, ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» та інформацію по країні походження позивача, представник відповідача вважає, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 ОСОБА_2.

У судовому засіданні позивач та представник позивача просили суд розглядати справу у порядку письмового провадження.

Представники відповідача не заперечували проти розгляду справи в порядку письмового провадження.

Відповідно до приписів частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

За таких обставин, зважаючи на клопотання представника позивача з урахуванням вимог ст. 128 КАС України, суд прийшов до висновку про розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши подані до суду документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне

Як вбачається з матеріалів особової справи (т.1 а.с.37-96), ОСОБА_1 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином ОСОБА_3, уродженцем ІНФОРМАЦІЯ_2, з 2005 року по 2011 рік постійно проживав у Сирії, область Алеппо, м.Аль-Баб за національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин-суніт, рідна мова арабська, володіє російською мовою, неодружений. ОСОБА_1 ОСОБА_2 має незакінчену вищу освіту, яку здобув в Україні у період з 2011 року по 2013 рік, навчання не закінчив через фінансові проблеми.

ОСОБА_1 ОСОБА_2 проживав в ОСОБА_1 (м.Барса) 13 років, після чого разом із родиною переїхав до Сирії у м. Алеппо, район Аль-Баб. 01.11.2011 року вперше вибув з Сирії в Україну авіарейсом Алеппо (Сирія)- Одеса (Україна). Державний кордон перетинав легально на підставі паспорта серії G 2718626 та одноразової візи типу Д №05280112. Останній виїзд з Сирії відбувся 25.07.2012 року, авіарейсом Алеппо (Сирія)- Одеса (Україна).

05 лютого 2015 року позивач звернувся до Управління у справах біженців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтовуючи причини звернення наступним. В м.Барса позивач виріс, навчався до 7 класу та проживав разом із батьками, братами та сестрами. У звязку із громадянською війною та зміною режиму, після того як позивача викрали та в подальшому викупили батьки за 15000 тисяч доларів, а також після того як бомбили будинок ОСОБА_1 ОСОБА_2, позивач з родиною були змушені покинули рідне місто та поїхати у інші міста ОСОБА_1 з метою уникнення смерті. Потім, позивач з родиною переїхали у Сирію, де був зареєстрований в ООН як біженець та де останній навчався у школі. З метою подальшого навчання, позивач приїхав в Україну, з 01.11.2011 року навчався на підготовчих курсах в м. Одесі, з червня 2012 року переїхав навчатись у м.Івано-Франківськ. Провчившись 1 семестр ОСОБА_1 ОСОБА_2 припинив навчання у звязку із фінансовими проблемами, зважаючи на громадянську війну та оскільки довгий час відсутній зв'язок з батьками. Потім позивач повернувся до Одеси в пошуках робот. У звязку із вищенаведеним, позивач просив визнати його біженцем.

Так, зокрема, під час проведення анкетування 05.02.2015 року позивач зазначив, що у 2003 році в ОСОБА_1 розпочалась війна. В цьому ж році люди з шиїтського угрупування «Шіа» зробили спробу викрасти батька, через рік (у 2004 році), ОСОБА_1 ОСОБА_2 викрали в м.Барса та відвели у якусь місцевість (2 години від м.Барса), протримали 56 діб в землянці, періодично знущались та били. Потім за 15000 тисяч доларів США позивача викупив батько. Після викрадення ОСОБА_1 ОСОБА_2, його батько виїхав у Сирію, оскільки побоювався, що його заберуть до армії, через 3-4 місяці вся сімя позивача виїхала у Сирію. В цей період, позивач з родиною, проживали у різниїх місцях ОСОБА_1, переїжджаючи з місця на місце. В період проживання в Сирії ОСОБА_1 ОСОБА_2 двічі виїжджав до ОСОБА_1. Вперше у 2008 році до своїх двоюрідних родичів у м. Мосул, вдруге прибув до м.Багдад у 2009 році з метою поновлення паспортного документу. В 2011 році, позивач прийняв рішення виїхати навчатись в Україну. В 2012 році коди ОСОБА_1 ОСОБА_2 повернувся до Сирії, то побачив, що ситуація в країні загострюється, та батько порадив йому виїхати в Україну та не повертатися. Залишившись в Україні, позивач звернувся за захистом за порадою друзів після закінчення легального строку перебування в Україні.

Позивач вказує, що повернутись до Сирії він не може через війну в країні, до ОСОБА_1 також не може повернутися, через те, що країною керую угрупування «Дааш», в м.Барса зараз війна між сунітами та шиїтами.

09 березня 2016 року, за результатами розгляду особової справи заявника №2015ОD0023, ГУ ДМС в Одеській області дійшло висновку про доцільність відмовити громадянину ОСОБА_1 ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, через відсутність умов передбачених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с.87-96).

Вказаний висновок Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС в Одеській області обґрунтувало, в цілому, тим, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду до України та неможливості повернення шукача захисту до ОСОБА_1 з позиції надання міжнародного захисту в Україні, вбачається, що заявник не зазнав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме: в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні походження, можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні згідно визнання п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведення фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичної цілісності чи свободи в країні громадянського походження. Не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення заявника чи членів його родини на Батьківщину. В районі постійного проживання заявника та членів його родини (м.Барса, ОСОБА_1) соціально-політична ситуація залишається стабільною, що підтверджується актуальною інформацією по країні походження. Заявник не надав переконливих доказів стосовно особистих загроз життю, здоровю або свободі у разі повернення на Батьківщину.

12 березня 2016 року ОСОБА_5 Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства відповідно до ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» прийняв рішення №152-16 про відмову ОСОБА_1 ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.39).

11 квітня 2016 року позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.8, 38).

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд зазначає наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).

Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У свою чергу, п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону визначають, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до ОСОБА_1, позивач не надав, та обґрунтованих пояснень не навів.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частина 1 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.

Згідно частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд вважає необхідним зазначити, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, ОСОБА_5 Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності.

Так, позивач надає різну історію свого ймовірного переслідування на Батьківщині, що викладені в заяві, анкеті та протоколі співбесіди, зокрема, під час анкетування 05.02.2015 року та проведених протоколів від 12.05.2016 року та від 26.01.2016 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 повідомив, що у віці 13 років його було викрадено шиїтським угрупуванням у м.Барса саме через релігійну приналежність до мусульман-сунітів, при цьому з заяви про визнання особою, яка потребує додаткового захисту вбачається, що викрадення позивача відбулось через загальне загострення соціально-політичної ситуації в країні, що призвело військових дій.

Разом з цим, колегія суддів звертає увагу на той факт, що як зазначив позивач, під час проживання його з родиною в Сирії, він двічі (в 2008 році та в 2009 році) повертався до ОСОБА_1 з метою побачення з родичами та поновлення строку дії національного паспорта.

Також, суд звертає увагу на те, що позивач ніколи не брав участь в діяльності політичних партій, релігійних та інших організацій, не зазнавав переслідувань через належність до певної національної, релігійної меншості чи до соціальної групи.

Крім того, суд звертає увагу на те, що позивач перебував в іншій країні - Сирія, в яку потрапили легально, в цій країні позивач звертався за наданням статусу біженця, та отримав його.

Після потрапляння до України, позивач не шукав найближчого територіального органу Державної міграційної служби для звернення за захистом в Україні, а спершу навчався у м. Одесі, потім у м. Івано-Франківську і лише після закінчення строку легального перебування в Україні звернувся до відповідно органу із заявою про надання статусу біженця. Знову ж таки, не до найблищого територіального органу, а в м.Одесі., міста з розвинутою інфраструктурою, промисловим ринком, на якому можна працювати. Зазначене свідчить про те, що заявник не шукав притулку в Україні, а прибув з метою пошуку кращих економічних умов життя.

Вищезазначені позивачем обставини, на думку суду, лише підтверджують, те що особа не потребує міжнародного захисту, як біженець у відповідності до Конвенції 1951 року, однак ставити під сумнів поганий політичний та економічний стан в країні неможливо, що в даному випадку і є дійсними причинами неможливості повернення позивача в країну громадської належності.

Таким чином, суд погоджується з доводами відповідача щодо відсутності у позивача підстав для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відносно додаткової форми захисту суд зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте, в даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.

Таким чином, суд вважає, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його в країні громадської належності за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

Заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що у цілому, позивач не приховує того факту, що на теперішній час ніяких погроз з боку органів державної влади в країні його громадянської належності для нього не існує, проте він бажає стабільно жити в Україні, у зв'язку із чим він фактично і покинув країну походження, цілеспрямовано вирушивши до України. Такі обставини не узгоджуються із доводами позивача для отримання статусу біженця, що суд оцінює як неправдоподібність та суперечливість тверджень позивача.

Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін не бажає відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». В любому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Позивач не виявив достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в ОСОБА_1. Надана ним інформація при викладені причин виїзду з країни громадянської належності є непослідовною, документів у підтвердження обґрунтованості звернення не надав, не довів жодного суттєвого факту заяви. Твердження позивача в позові та у судовому засіданні щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в ОСОБА_1 особисто є безпідставними і не має реального підґрунтя. Позивач не надав переконливих доказів щодо його особистого переслідування в разі повернення на батьківщину.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні її громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з її обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

На підставі зазначеного, суд вважає, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що за відсутністю підстав, та з урахуванням розбіжностей в інформації наданої заявником, дане звернення розглядається як зловживання процедурою з метою легалізації на території України. Однак ця умова не відповідає критеріям поняття «біженець», а підпадає під поняття «мігрант», у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що рішення Державної міграційної служби України, яким ОСОБА_1 ОСОБА_2 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справ і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Таким чином, на підставі встановлених судом фактів, суд приходить до висновку про те, що спірне рішення прийнято Державною Міграційною Службою України в Одеській області в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 69-71, 160-163, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної Міграційної Служби України про визнання неправомірним та скасування рішення про відмову визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобовязання прийняти рішення відмовити.

Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 -187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя О.А. Вовченко

Суддя О.О. Стеценко

Суддя Л.І. Свида