Рішення № 58852533, 11.07.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №481/1657/13-ц 11.07.2016 11.07.2016 11.07.2016

Провадження №22-ц/784/1342/16

Справа №481/1657/13ц

Провадження № 22ц/784/1342/16 Головуючий у 1-ї інстанції Уманська О.В.

Категорія 19 Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_1

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

11 липня 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого: Ямкової О.О.,

суддів: Локтіонової О.В., Колосовського С.Ю.,

із секретарем: Андрієнко Л.Д.,

за участю: представника відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу

за апеляційними скаргами

ОСОБА_3 і ОСОБА_4

на рішення Новобузького районного суду Миколаївської області від 4 квітня 2016 року

за позовом

ОСОБА_3

до ОСОБА_4, ОСОБА_5,

ОСОБА_6,

треті особи приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу

ОСОБА_7,

приватний нотаріус Радомишльського районного нотаріального округу

Житомирської області ОСОБА_8

(далі приватні нотаріуси),

про визнання недійсними договорів міни та визнання права власності на землю,

В С Т А Н О В И Л А:

У серпні 2013 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_4 про визнання недійсним державного акту про право власності на земельну ділянку площею 9,14га для ведення сільськогосподарського виробництва в межах території Баратівської сільської ради, виданого 23 жовтня 2007 року на імя ОСОБА_4 та визнання за нею права власності на цю земельну ділянку.

У липні 2014 року і в червні 2015 року ОСОБА_3 надала остаточно уточнений позов до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи приватні нотаріуси, про визнання недійсними: договорів міни земельної ділянки площею 9,14га для ведення сільськогосподарського виробництва в межах території Баратівської сільської ради, укладених 22 квітня 2009 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_6, і 31 липня 2013року між ОСОБА_6 та останнім власником ОСОБА_5. Також просила визнати за нею право власності на зазначену земельну ділянку.

На обґрунтування позову посилалася на те, що вона є первісним власником спірної земельної ділянки.

Але, 9 серпня 2007 року в порядку звернення стягнення в межах договору позики, укладеного між відповідачем ОСОБА_4 та нею, її право власності на цю земельну ділянку було припинено із визнанням такого права за ОСОБА_4 на підставі судового рішення, яке 18 липня 2013 року скасовано.

За вказаним рішення суду, на імя відповідача 23 жовтня 2007 року видано державний акт про право власності на земельну ділянку площею 9,14га.

22 квітня 2009 року, на підставі виданого державного акту, між відповідачем ОСОБА_4 та відповідачкою ОСОБА_6 укладено договір міни спірної земельної ділянки, який нотаріально посвідчено приватним нотаріусом Радомишльського районного нотаріального округу Житомирської області ОСОБА_8.

У подальшому, 31 липня 2013 року ОСОБА_6 укладено договір міни землі з відповідачкою ОСОБА_5, який також посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7

Зазначені договори міни підлягають визнанню недійсними з підстав, передбачених ст. ст. 203, 388 ЦК України, і ст. ст. 140, 152 ЗК України, оскільки вона є належним власником земельної ділянки, із визнанням за нею права власності.

Рішенням Новобузького районного суду Миколаївської області від 4 квітня 2016 року позов задоволено частково, ухвалено про визнання недійсними договорів міни, укладених 22 квітня 2009 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_6, та 31 липня 2013 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_5. В задоволенні решти вимог відмовлено. Розподілені судові витрати.

В апеляційній скарзі представник відповідача ОСОБА_4 ОСОБА_2, посилаючись на незаконність рішення суду просила його скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.

Представник позивачки ОСОБА_3 ОСОБА_9 також подав на рішення суду апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати в частині відмови у визнання права власності позивачки на спірну земельну ділянку та ухвалите в цієї частині нове про задоволення цих вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені в скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_3 підлягає відхиленню, а апеляційна скарга ОСОБА_4 частковому задоволенню із наступних підстав.

Як встановлено судом і вбачається з матеріалів справи, рішенням Новобузького районного суду Миколаївської області від 9 серпня 2007 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_4 та ухвалено про звернення стягнення на земельну ділянку площею 9,14га для ведення сільськогосподарського виробництва в межах території Баратівської сільської ради, що належала ОСОБА_3 на підставі державного акту про право власності на землю від 7 лютого 2002 року, з припиненням її права власності та визнання права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_4

18 липня 2013 року вищезазначене рішення суду першої інстанції скасовано рішенням Апеляційного суду Миколаївської області з ухваленням нового про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4

Разом з тим, на підставі рішення місцевого суду, 23 жовтня 2007 року відповідачем ОСОБА_4 отримано державний акт на право власності на спірну земельну ділянку, і 22 квітня 2009 року за нотаріально посвідченим договором міни ця ділянка передана ним у власність відповідачці ОСОБА_6.

У подальшому, також за нотаріально посвідченим 31 липня 2013 року договором ОСОБА_6 обміняла спірну земельну ділянку з відповідачкою ОСОБА_5, яка її зареєструвала за собою на праві власності.

Ухвалюючи рішення про задоволення вимог про визнання недійсними договорів міни, суд виходив з того, що судове рішення на підставі якого відповідачу ОСОБА_4 було видано державний акт скасовано, а тому правові підстави для набуття ним права власності анульовані і він не мав право здійснювати відчуження землі на користь відповідачки ОСОБА_6, а та, в свою чергу, на користь відповідачки ОСОБА_5.

Проте з таким висновком погодитись не можна, оскільки до нього суд першої інстанції дійшов з порушенням закону.

Згідно із частиною 3 статті 152 ЗК України 2001 року захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших передбачених законом способів.

Оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, або судових рішень, то у спорах, повязаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися не тільки рішення відповідних органів, а і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Таким чином, у разі встановлення судом неправомірного отримання особою земельної ділянки, у звязку із скасуванням судового рішення, на підставі якого їй було видано державний акт, особа не набуває право власності на цю землю, а виданий на підставі рішення суду державний акт підлягає визнанню недійсним.

Отже, оспорюючи право відповідача ОСОБА_4 на відчуження землі, позивачка ОСОБА_3 безпідставно не підтримала раніш предявлені нею позовні вимоги про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, який отримано відповідачем за скасованим судовим рішенням, предявив, навпаки, вимоги про визнання недійсними договорів, укладених на підставі чинного правовстановлюючого документу.

Так, згідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

В ст. 203 ЦК України наведені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а в ст. 658 цього ж Кодексу закріплено право продажу товару за його власником.

Тому, при наявності підстав для застосування положень ст. ст. 203, 658 ЦК України для визнання такого правочину недійсним, сторона такого правочину або інша заінтересована сторона може його оспорити.

За правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 7.11.2012року у справі №6-107цс12, при встановленні наявності речово-правових відносин до таких відносин не застосовується зобовязальний спосіб захисту. У зобовязальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є передбачені ст. 388 ЦК України підстави, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України передбачено, що власник має право витребувати майно від добросовісного набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньою волі іншим шляхом.

Аналогічні правові позиції висловлені Верховним Судом України у Постановах від 29.10.2014 року у справі №6-152цс14, і від 17.12.2014 року у справі №6-140цс14, за якими захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразове відчужене, можливий шляхом предявлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених ст.ст. 387 та 388 ЦК України.

В той же час, передбачені ст. ст. 140-149, 152 ЗК України 2001 року, ст. ст. 215, 216, 387, 388 ЦК України способи захисту прав є різними за своєю суттю й характером, а тому їх обовязкове одночасне застосування законом не передбачено.

Отже, речове право на спірну земельну ділянку набуто відповідачкою ОСОБА_5 від відповідачки ОСОБА_6, яка в свою чергу, його набула від ОСОБА_4, за яким рішенням Новобузького районного суду Миколаївської області від 9 серпня 2007 року визнано право власності на спірну земельну ділянку в порядку звернення стягнення в межах боргу позивачки ОСОБА_3, та на яку видано державний акт.

Оскільки позивачка не є стороною за нотаріально посвідченими договорами міни, та нею не оспорено правовстановлюючий документ на право власності на спірну земельну ділянку, виданий ОСОБА_4 на підставі рішення суду, то не можна вважати, що відповідач здійснив відчуження майна, яке йому не належить, незважаючи на те, що це майно вибуло із володіння ОСОБА_3 не з її волі за скасованим судовим рішенням.

За таких обставин, відсутні підстави, передбачені ч.1 ст. 203, ч.1 ст. 658, ч. 1 ст. 215 ЦК України для визнання недійсними угод, які оспорюються за позовом заінтересованої особи, яка не є стороною за договором, та якою не предявлено позову про витребування майна.

З огляду на вищенаведені мотиви рішення суду в оскаржуваній частині про задоволення вимог в силу п.4 ч.1 ст.309 ЦПК підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні названих вимог.

Одночасно, підстав для скасування рішення суду в частині відхилених позовних вимог немає, так як воно є законним і обґрунтованим.

Керуючись статтями 303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Новобузького районного суду Миколаївської області від 4 квітня 2016 року в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсними договорів міни та стягнення судових витрат скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в їх задоволенні.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий Судді