Постанова № 58814701, 07.07.2016, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" липня 2016 р. Справа№ 910/20652/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Зубець Л.П.

суддів: Алданової С.О.

Мартюк А.І.

секретар: Горбунова М.Є.

представники:

від позивача: Козаченко І.В., Сєргєєва Л.О.;

від відповідача: Кириленко О.М.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ДВ

"НАФТОГАЗОВИДОБУВНА КОМПАНІЯ"

на рішення Господарського суду міста Києва

від 21.04.2016р.

у справі №910/20652/15 (головуючий суддя Карабань Я.А.,

судді: Домнічева І.О., Стасюк С.В.)

за позовом Приватного акціонерного товариства "ЦЕНТРАЛЬНА

ЗБАГАЧУВАЛЬНА ФАБРИКА "ВУГЛЕГІРСЬКА"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДВ

"НАФТОГАЗОВИДОБУВНА КОМПАНІЯ"

про стягнення 13 886 363,71 грн.

ВСТАНОВИВ:

Приватне акціонерне товариство "ЦЕНТРАЛЬНА ЗБАГАЧУВАЛЬНА ФАБРИКА "ВУГЛЕГІРСЬКА" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДВ НАФТОГАЗОВИДОБУВНА КОМПАНІЯ" (далі - відповідач) про стягнення з відповідача заборгованості за договором №01/06 від 01.06.2014р. на поставку вугілля кам'яного у загальному розмірі 14 901 810,52 грн. (з них: 7 055 080,94 грн. - основний борг, 2 596 269,78 грн. - пеня; 176 471,10 грн. - 3% річних; 3 913 551,31 - втрати від інфляції; 1 160 437,39 грн. - відсотки за неправомірне користування чужими коштами), обґрунтовуючи свої вимоги тим, що заборгованість виникла внаслідок неналежного виконання відповідачем своїх грошових зобов'язань перед позивачем.

В процесі судового розгляду позивач двічі уточнював розмір своїх вимог і згідно з останньою заявою від 19.10.2015р. (том справи - 3, аркуші справи - 64-70), просив суд стягнути з відповідача 13 886 363,71 грн. заборгованості, з яких: 7 055 080,94 грн. - основний борг, 2 520 677,20 грн. - пеня, 160 010,02 грн. - 3% річних, 2 722 760,48 грн. - інфляційні втрати, 1 427 832,07 грн. - відсотки за неправомірне користування чужими коштами.

Відповідач проти позову заперечував, зазначаючи про необґрунтованість та непідтвердженість позовних вимог належними доказами. Зокрема, відповідач наголошував на наступному:

- на підставі ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 02.04.2015р. у справі №761/9467/15-к (провадження №1-кс/761/4391/2015), якою задоволено клопотання старшого слідчого в ОВС 3 відділу 1 управління досудового розслідування ГСУ СБ України, погодженого прокурором відділу Генеральної прокуратури України та поданого в межах кримінального провадження № 22015000000000102, порушеного за ч.3 ст. 258-5 КК України (фінансування тероризму), за місцезнаходженням відповідача було проведено співробітниками ГСУ СБ України обшук та виїмку документів, пов'язаних із правовідносинами з позивачем, який підозрювався у причетності до цього злочину;

- розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18.02.2015р. №128-р до Переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження було внесене місто Вуглегірськ, в якому зареєстровано позивача;

- відповідно до Указу Президента України від 14.11.2014р. №875/2014 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 04.11.2014р. "Про невідкладні заходи щодо стабілізації соціально-економічної ситуації в Донецькій та Луганській областях" та постанови Правління НБУ від 06.08.2014р. №466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій", було заборонено обслуговування рахунків та здійснення платежів суб'єктам господарювання всіх форм власності на окремих територіях у районі проведення антитерористичної операції в Донецькій і Луганській областях;

- позивач до цього часу не перереєструвався на території підконтрольній владі України;

- відповідач припинив оплату на користь позивача у зв'язку із відсутністю впевненості у тому, що кошти, перераховані на адресу позивача, не будуть використані у злочинній діяльності (фінансуванні тероризму);

- у діях відповідача відсутня вина у порушенні грошового зобов'язання;

- бездіяльність позивача, яка полягає у невжитті заходів, спрямованих на перереєстрацію товариства на території, підконтрольній владі України, призвела до збільшення розміру збитків та неможливості виконання відповідачем зобов'язань;

- товар на суму 850 340,00 грн. відповідачем не отримувався, однак вказана ціна включена позивачем до суми боргу.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.04.2016р. у справі №910/20652/15 позовні вимоги було задоволено частково, присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача основну заборгованість в сумі 7 055 080,93 грн., пеню в сумі 1 860 182,07 грн., 3% річних в сумі 159 903,00 грн., інфляційні втрати в сумі 2 581 347,89 грн., витрати зі сплати судового збору в сумі 153 362,33 грн. В іншій частині позову відмовлено. Присуджено до стягнення з позивача в дохід Державного бюджету України судовий збір за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру в сумі 109 620,00 грн. та заяви про забезпечення позову в сумі 609,00 грн. Окрім того, присуджено до стягнення з позивача на користь відповідача витрати, пов'язані з оплатою судової експертизи в сумі 2 492,69 грн.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2016р. у справі №910/20652/15 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що місцевим господарським судом було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права. Загалом, доводи апеляційної скарги відповідача ідентичні тим, які наводилися відповідачем Господарському суду міста Києва.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 03.06.2016р. апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 15.06.2016р.

09.06.2016р. через Відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшла заява про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти, що належать відповідачу, у межах ціни позову.

15.06.2016р. через Відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду надійшли:

- відзив позивача на апеляційну скаргу, в якому він наголошував на безпідставності доводів скарги та просив суд залишити рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2016р. у справі №910/20652/15 без змін;

- клопотання відповідача про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв'язку з тим, що між сторонами проводяться переговори відносно примирення сторін, прощення позивачем штрафних санкцій та можливої відмови від апеляційної скарги.

В судовому засіданні 15.06.2016р. представник відповідача підтримав клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату, просив суд вказане клопотання задовольнити.

В судовому засіданні 15.06.2016р. представник позивача зазначив про те, що він не обізнаний з обставинами, викладеними в клопотанні відповідача.

Колегія суддів вирішила частково задовольнити клопотання відповідача та оголосити в судовому засіданні перерву до 07.07.2016р.

21.06.2016р. та 06.07.2016р. через Відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшли заяви про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти, що належать відповідачу, у межах ціни позову, а саме в сумі 13 886 363,71 грн.

В судовому засіданні 07.07.2016р. представник відповідача заявив усне клопотання про оголошення перерви в засіданні для з'ясування питання щодо примирення сторін.

Представник позивача в судовому засіданні 07.07.2016р. заперечував проти усного клопотання представника відповідача, просив суд в задоволенні клопотанні відмовити, зазначивши про те, що між керівництвом сторін не ведуться жодні переговори щодо примирення.

Зважаючи на заперечення позивачем факту вчинення дій, спрямованих на примирення сторін, колегія суддів вирішила відмовити в задоволенні усного клопотання представника відповідача, як необґрунтованого та непідтвердженого належними доказами.

В судовому засіданні 07.07.2016р. представник відповідача підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив суд скаргу задовольнити, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2016р. у справі №910/20652/15 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. Проти задоволення клопотань позивача про вжиття заходів забезпечення позову заперечував, зазначаючи про їх безпідставність.

В судовому засіданні 07.07.2016р. представник позивача заперечував проти апеляційної скарги, просив суд залишити скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду - без змін як таке, що було прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Окрім того, представник позивача надав суду пояснення, в яких зазначив про те, що він підтримує останню заяву про вжиття заходів забезпечення позову від 06.07.2016р., оскільки вона є більш детально обґрунтованою по суті порушеного в ній питання. На розгляді заяв про забезпечення позову від 09.06.2016р. та від 21.06.2016р. представник позивача не наполягав.

В судовому засіданні 07.07.2016р. було оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду, а також ухвалу суду задоволення заяви позивача про вжиття заходів до забезпечення позову.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

01.06.2014р. між позивачем, як постачальником, та відповідачем, як покупцем, було укладено договір №01/06 на поставку вугілля кам'яного (далі - Договір поставки) (том справи - 1, аркуші справи - 14-19).

За умовами Договору поставки (п.п.1.1) постачальник зобов'язується поставити, а покупець прийняти та оплатити у відповідності з умовами договору вугілля марок А, П першої категорії якості згідно з ДСТУ 4083-2002 (далі - товар/вугілля), у кількості, що визначаються відповідними Специфікаціями до договору.

Умови поставки товару погоджені сторонами в розділі 3 Договору поставки, згідно з п.п.3.1-3.3, 3.12 якого поставка вугілля здійснюється на умовах FCA - станція відправлення. Поставка вугілля згідно з нормами відвантаження повинна узгоджуватися із покупцем і здійснюватися партіями, залізничним транспортом у вагонах з нижніми люками, що відкриваються, за такими реквізитами: станція призначення - Чугуїв, Південної залізниці, код станції - 430809, вантажоодержувач - ТОВ "ДВ НАФТОГАЗОВИДОБУВНА КОМПАНІЯ", код вантажоодержувача - 5870. Партія вугілля - це вугілля, яке надходить на одну станцію призначення одночасно у складі одної партії, на адресу одного вантажоодержувача, від одного вантажовідправника за одним або декількома транспортними документами з однієї станції відправлення по одному посвідченню якості. Перехід права власності на вугілля, що постачається, відбувається у момент підписання уповноваженими представниками сторін видаткової накладної. Витрати на перевезення вугілля залізничним транспортом від станції відправлення до станції призначення оплачуються постачальником, які у подальшому компенсуються покупцем згідно з умовами, передбаченими у п.5.2 договору.

Фактична кількість та якість вугілля, що надійшло від постачальника та прийнято покупцем, узгоджується сторонами в Акті прийому-передачі (п.4.13 Договору поставки).

В розділі 5 Договору поставки наведено ціну та порядок здійснення розрахунків між сторонами, згідно з п.п.5.1, 5.2, 5.3 якого ціна на вугілля, що постачається за цим договором встановлена в національній валюті України і визначається відповідними Специфікаціями або додатковими угодами до цього договору. Витрати постачальника по перевезенню вугілля залізничним транспортом від станції відправлення до станції призначення, оплачуються покупцем постачальникові у безготівковому порядку протягом 45 днів з моменту одержання покупцем рахунків від постачальника. Підставою для пред'явлення постачальником рахунків на компенсацію витрат по перевезенню є перевізні документи на вугілля, що відвантажене на адресу покупця. Розрахунок за поставлене вугілля здійснюється шляхом перерахування покупцем коштів на рахунок постачальника протягом 30 (тридцяти) календарних днів після підписання актів приймання-передачі вугілля.

Відповідальність сторін визначена в розділі 6 Договору поставки, згідно з п.п.6.3, 6.4 якого постачальник і покупець за несвоєчасне виконання обов'язків за договором несуть відповідальність у вигляді пені у розмірі 0,2 % від суми невиконаних зобов'язань за кожний день затримки. Сторона, що не виконує або неналежно виконує зобов'язання, прийняті за даним договором, відшкодує іншій стороні всі пов'язані з цим документально підтверджені збитки.

В п.7.7 Договору поставки передбачено, що останній вважається укладеним та набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін. Строк цього договору закінчується 31.12.2014р., а в частині взаєморозрахунків - до повного виконання сторонами прийнятих на себе зобов'язань. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мали місце під час дії договору.

У періоді з червня по листопад 2014 року до Договору поставки було складено кілька Специфікацій на поставку вугілля у загальній кількості 40000 т., а саме: від 01.06.2014р. №1 на суму 7 200 000,00 грн. за 10000 т вугілля; від 01.06.2014р. №2 на суму 4 100 000,00 грн. за 5000 т вугілля; від 01.07.2014р. №2а на суму 12 299 940,00 грн. за 15000 т вугілля; від 21.11.2014р. №3 на суму 12 000 000,00 грн. за 10000 т вугілля (том справи - 1, аркуші справи - 20-23).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на виконання умов Договору поставки позивач поставив, а відповідач прийняв товар (вугілля) на загальну суму 34 902 506,64 грн. грн. Однак відповідач не розрахувався з позивачем за поставлений товар, що призвело до виникнення заборгованості, яка на час вирішення справи місцевим господарським судом складала 7 055 080,94 грн.

Зважаючи на відмову відповідача погасити заборгованість в добровільному порядку, окрім вимог про стягнення основного боргу, позивач просив суд стягнути з відповідача 2 520 677,20 грн. пені, 160 010,02 грн. 3% річних, 2 722 760,48 грн. інфляційних втрат та 1 427 832,07 грн. відсотків за неправомірне користування чужими коштами.

Місцевий господарський суд позовні вимоги задовольнив частково, визнавши їх нормативно обґрунтованими та документально підтвердженими лише в частині стягнення з відповідача 7 055 080,93 грн. основного боргу, 1 860 182,07 грн. пені, 159 903,00 грн. 3% річних та 2 581 347,89 грн. інфляційних втрат. В задоволенні решти позовних вимог було відмовлено.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх такими, що відповідають фактичним обставинам справи, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ст. 712 Цивільного кодексу України).

Згідно зі ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Зазначене також кореспондується зі ст. 526 Цивільного кодексу України, де встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч.1 ст. 530 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. ст. 610, 612 Цивільного кодексу України).

В процесі судового розгляду було встановлено, що позивач на виконання умов Договору поставки у період з червня по грудень 2014 року поставив, а відповідач прийняв товар (вугілля), загальна вартість якого склала 34 902 506,64 грн., про що сторонами було складено та підписано Акти приймання-передачі вугілля, видаткові накладні та розрахунки коригування (том справи - 24-174).

Жодних зауважень (претензій) щодо якості, кількості переданого позивачем товару, строків поставки та/або оформлення супровідної документації від відповідача не надходило.

Водночас в своїх запереченнях на позов відповідач зазначав про те, що позивачем не було поставлено відповідачу товар на суму 850 340,00 грн., тоді як вартість цього товару включено до загальної суми заборгованості за Договором поставки.

Однак, як вірно зазначив у своєму рішенні місцевий господарський суд, за умовами Договору поставки (п.4.13) фактична кількість та якість вугілля, що надійшло від постачальника та прийнято покупцем, узгоджується сторонами в Акті прийому-передачі. Вищевказані доводи відповідача спростовуються наявними в матеріалах справи актами приймання-передачі вугілля від 19.07.2014р., від 23.07.2014р. та видатковими накладними від 19.07.2014р. №РН-0000154 на суму 454 280,00 грн., від 23.07.2014р. №РН-0000162 на суму 396 060,00 грн., що разом становить 850 340,00 грн. Вказані документи підписані відповідачем та містять відбиток печатки відповідача.

Окрім того, в матеріалах справи наявний акт звірки взаємних розрахунків (том справи - 3, аркуші справи - 96-97), складений відповідачем, в якому він фактично визнав факт отримання тієї кількості вугілля, проти поставки якої відповідач не заперечує.

Доказів, які б свідчили про протилежне ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції не надано.

Відповідно до п.5.2 Договору поставки витрати постачальника по перевезенню вугілля залізничним транспортом від станції відправлення до станції призначення, оплачуються покупцем постачальникові у безготівковому порядку протягом 45 днів з моменту одержання покупцем рахунків від постачальника.

Як було з'ясовано судом, витрати, понесені позивачем на перевезення вугілля, що підлягають оплаті відповідачем, у підсумку складають 1 712 101,44 грн. Наведена сума витрат підтверджується наявними в матеріалах справи залізничними накладними та актами здачі-прийняття робіт (надання послуг) від 30.06.2014р. №ОУ-0000097 на суму 804 208,00 грн., від 31.07.2014р. №ОУ-0000100 на суму 815 967,60 грн., від 31.12.2014р. №ОУ-0000115 на суму 91 884,24 грн., які були складені на підставі звітів експедитора Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРАНС СИСТЕМ ЛОДЖИСТІКС" (том справи - 1, аркуші 178-201).

В ст. 692 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Однак відповідач не здійснив повну оплату вартості поставленого позивачем товару.

Відповідач перерахував на користь позивача лише 29 559 527,15 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи банківськими виписками з поточного рахунку позивача, листами відповідача від 14.07.2014р. №ДВ/07-558, від 17.07.2014р. №ДВ/07-570/1 щодо виправлення помилок у призначеннях платежів у платіжних дорученнях від 04.07.2014р. №621 та від 17.07.2014р. №709 (том справи - 2, аркуші справи - 39-66). Окрім того, оплата відповідачем на виконання умов Договору поставки 29 559 527,15 грн. була підтверджена в ході проведення експертного дослідження, призначеного ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.10.2015р. у справі №910/20652/15, за результатами якого складено висновок судового експерта від 19.02.2016р. №22189/15-45 (том справи - 4, аркуші справи - 60-75).

Вказаним експертним висновком також підтверджена загальна вартість поставленого позивачем товару на підставі Договору поставки та загальна вартість витрат, понесених позивачем при перевезенні вугільної продукції залізничним транспортом, про які судом зазначалося вище.

Колегією суддів враховано посилання відповідача на те, що саме бездіяльність позивача, яка полягає у невжитті заходів, спрямованих на перереєстрацію товариства на території, підконтрольній владі України, призвела до збільшення розміру збитків та неможливості виконання відповідачем зобов'язань.

Однак, відповідно до ст. ст. 626, 627 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. ст. 628, 629 Цивільного кодексу України).

В ст. 638 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Тобто, укладаючи Договір поставки сторони на власний розсуд визначили умови останнього, зокрема, порядок поставки товару та здійснення розрахунків, відповідальність сторін за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань.

При цьому настання обов'язку по оплаті отриманого товару настає безпосередньо внаслідок складання певних первинних документів (актів прийому-передачі, накладних, тощо). Посилання на те, що оплата отриманого відповідачем товару залежить від місця реєстрації позивача (постачальника) в Договорі поставки відсутнє. Доказів на підтвердження того, що відповідач звертався до позивача з пропозицією внести відповідні зміни з цього приводу до Договору поставки відсутні. Докази визнання недійсним повністю або в якійсь частині Договору поставки не надані.

Тобто, в даному випадку відсутні передумови для звільнення відповідача від обов'язку по оплаті вартості товару, отриманого за спірним Договором поставки, або відстрочення такого обов'язку на певний час.

Здійснюючи часткову оплату отриманого від позивача товару, відповідач схвалив правочин, а відтак і погодився з його умовами.

Таким чином, зібрані у справі матеріали свідчать про те, що відповідачем було порушено умови Договору поставки в частині здійснення повного і своєчасного розрахунку за поставлений позивачем товар.

Відповідно до ст. 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

Відповідач не надав ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції доказів на підтвердження вчинення ним дій, спрямованих на здійснення оплати (повної чи часткової) отриманого від позивача товару.

Враховуючи, що позивач поставив відповідачу товар на суму 34 902 506,64 грн., а відповідачем оплачено 27 847 425,71 грн. (сума, з вирахуванням 1 712 101,44 грн. витрат позивача на перевезення вугілля), сума заборгованості відповідача становить 7 055 080,93 грн.

Оскільки доказів погашення вказаної суми боргу ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції не надано, колегія суддів вважає обґрунтованими вимоги позивача про стягнення з відповідача 7 055 080,93 грн. основного боргу.

Відносно вимог позивача про стягнення з відповідача 1 369 077,15 грн. відсотків за неправомірне користування чужими коштами, колегією суддів було встановлено наступне.

Як уже зазначалося вище, відповідачем було допущено прострочення оплати вартості поставленого позивачем товару.

Обґрунтовуючи свої вимоги про стягнення з відповідача відсотків за неправомірне користування чужими коштами, позивач зазначав про те, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню ст. 536 Цивільного кодексу України, оскільки в даному випадку є факт користування чужими коштами та встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством. При цьому позивач посилався на норми ст. 1214 Цивільного кодексу України, ч.6 ст. 231, ч.4 ст. 232 Господарського кодексу України.

Згідно з ч.3 ст. 692 Цивільного кодексу України у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

В ч.4 ст. 232 Господарського кодексу України вказано про те, що відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк.

Відповідно до ст. 536 Цивільного кодексу України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Дана норма кореспондується з положеннями ч.2 ст. 1214 Цивільного кодексу України, згідно з якою у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

З матеріалів справи вбачається, що умовами Договору поставки не передбачено нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами.

Як вірно зазначив у своєму рішенні місцевий господарський суд, згідно з ч.1 ст. 8 Цивільного кодексу України у разі, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

З наведеного випливає, що аналогія закону застосовується виключно у разі подібності спірних неврегульованих правовідносин. Натомість аналіз змісту правовідносин, які випливають із Договору поставки і безпідставного збереження грошових коштів, не дає підстав для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом, у зв'язку з чим в даному конкретному випадку підстави для застосування аналогії закону, передбаченої ст. 8 Цивільного кодексу України відсутні.

Посилання позивача на норми ст. ст. 231, 232 Господарського кодексу України не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки в ст. 230 названого Кодексу визначено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Водночас, в ч.6 ст. 231 Господарського кодексу України передбачено, що штрафні санкції, що встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором лише за порушення грошових зобов'язань.

Тобто, доводи позивача про наявність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень, передбачених ч.6 ст. 231 Господарського кодексу України, не ґрунтується на вимогах чинного законодавства, у зв'язку з чим вимога позивача про стягнення з відповідача відсотків за неправомірне користування чужими коштами не підлягає задоволенню.

Відносно вимог позивача про стягнення з відповідача 520 677,20 грн. пені, 2 722 760,48 грн. інфляційних втрат та 160 010,02 грн. 3% річних, колегією суддів було встановлено наступне.

Відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

В п.6.3 Договору поставки передбачено, що постачальник і покупець за несвоєчасне виконання обов'язків за договором несуть відповідальність у вигляді пені у розмірі 0,2 % від суми невиконаних зобов'язань за кожний день затримки.

Окрім того, згідно зі ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Тобто, названа стаття встановлює виняток із загального правила ст. 614 Цивільного кодексу України, що закріплює принцип вини як підставу відповідальності боржника.

До того ж, передбачене законом право кредитора вимагати стягнення боргу враховуючи індекс інфляції та відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

Оскільки в процесі судового розгляду було встановлено факт прострочення виконання відповідачем своїх грошових зобов'язань перед позивачем, нарахування пені, інфляційних втрат та 3% річних є правомірним.

За розрахунком позивача з відповідача підлягає стягненню 2 520 677,20 грн. пені.

Однак, перевіривши розрахунок позивача, судом було встановлено, що при нарахуванні пені позивачем було застосовано пеню у розмірі 0,2% від суми заборгованості, що перевищує обмеження, встановлене Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», згідно зі ст. ст. 1, 3 якого платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

За розрахунком колегії суддів, який збігається з розрахунком місцевого господарського суду та розрахунком, наведеним у висновку судового експерта від 19.02.2016р. №22189/15-45, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 1 860 182,07 грн. пені.

Позивач просив суд стягнути з відповідача 2 722 760,48 грн. інфляційних втрат та 160 010,02 грн. 3% річних.

Перевіривши розрахунок позивача, суд встановив, що нарахування 3% річних за накладною від 10.12.2014р. №РН0000278 було здійснено позивачем за період 289 днів, хоча фактичний період прострочення за вказаною накладною становить 287 днів. При здійсненні розрахунку інфляційної складаної боргу позивачем не було враховано, що в жовтні 2015 року мала місце дефляція.

За розрахунком колегії суддів, який збігається з розрахунком місцевого господарського суду та розрахунком, наведеним у висновку судового експерта від 19.02.2016р. №22189/15-45, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 159 903,00 грн. 3% річних та 2 581 347,89 грн. інфляційних втрат.

В своїй апеляційній скарзі відповідач зазначав про те, що на підставі ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 02.04.2015р. у справі №761/9467/15-к (провадження №1-кс/761/4391/2015), якою задоволено клопотання старшого слідчого в ОВС 3 відділу 1 управління досудового розслідування ГСУ СБ України, погодженого прокурором відділу Генеральної прокуратури України та поданого в межах кримінального провадження №22015000000000102, порушеного за ч.3 ст. 258-5 КК України (фінансування тероризму), за місцезнаходженням відповідача було проведено співробітниками ГСУ СБ України обшук та виїмку документів, пов'язаних із правовідносинами з позивачем, який підозрювався у причетності до цього злочину.

Водночас, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ч.4 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Тобто, в даному випадку преюдиційне значення для господарського суду має саме вирок суду у кримінальній справі, який набрав законної сили, а не ухвала суду про дозвіл на проведення обшуку та виїмки документів.

Окрім того, відповідно до ст. 62 Конституції України, яка є Основним Законом України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

В своїх запереченнях на позов та в апеляційній скарзі відповідач посилався на те, що розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18.02.2015р. №128-р до Переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження було внесене місто Вуглегірськ, в якому зареєстровано позивача.

Окрім того, відповідно до Указу Президента України від 14.11.2014р. №875/2014 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 04.11.2014р. "Про невідкладні заходи щодо стабілізації соціально-економічної ситуації в Донецькій та Луганській областях" та постанови Правління НБУ від 06.08.2014р. №466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій", було заборонено обслуговування рахунків та здійснення платежів суб'єктам господарювання всіх форм власності на окремих територіях у районі проведення антитерористичної операції в Донецькій і Луганській областях.

Відповідач звертав увагу суду на те, що позивач до цього часу не перереєструвався на території підконтрольній владі України.

З цього приводу колегією суддів було враховано наступне. Згідно з наданих суду пояснень позивач з квітня 2015 року і на теперішній час перебуває на обліку в Артемівській об'єднаній державній податковій інспекції Донецької області (том справи - 3, аркуш справи - 116), тобто на підконтрольній Україні території й сплачує передбачені законодавством України податки, збори та інші обов'язкові платежі.

Доказів, які б свідчили про протилежне ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції не надано.

Діючим законодавством, зокрема, Законом України «Про господарські товариства», не встановлено вимогу про обов'язкову наявність в статуті товариства інформації щодо його місцезнаходження, але відповідна заборона з цього приводу також відсутня. Як вбачається з матеріалів справи, місцезнаходження позивача закріплено в його Статуті (п.1.6). Тобто, для зміни місцезнаходження позивача, закріпленого в його Статуті (86481, Донецька область, місто Вуглегірськ міста Єнакієве, вул. Тімірязєва, 20А), необхідно внести зміни до Статуту, а згідно із законодавством України відповідні повноваження віднесено виключно до компетенції загальних зборів. Натомість проведення Антитерористичної операції на території м. Вуглегірська унеможливлює дотримання позивачем всіх вимог законодавства по проведенню загальних зборів товариства (надіслання акціонерам повідомлення про загальні збори; проведення реєстрації акціонерів, що прибули для участі у зборах; повідомити акціонерів про прийняті на зборах рішення, тощо).

Водночас, відповідно до ст. ст. 2, 3, п.4 ч.1 та п.18 ч.2 ст. 7 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції", у зв'язку із соціально-політичною ситуацією, що склалась у Донецькій та Луганській областях, що призводить до виникнення загрози заволодіння сторонніми особами документами та майном учасників фондового ринку, з метою забезпечення захисту прав інвесторів і запобігання та уникнення ризиків у діяльності професійних учасників фондового ринку Національною комісією з цінних паперів і фондового ринку було прийнято рішення №1511 від 11.11.2014р. «Щодо запобігання порушенням прав інвесторів та уникнення ризиків професійних учасників».

В п.2 названого рішення міститься вказівка Центральному депозитарію цінних паперів з дати набрання чинності цим рішенням не приймати до виконання для скликання та проведення загальних зборів акціонерних товариств розпорядження на складання реєстрів власників іменних цінних паперів, переліків акціонерів, яким надсилатиметься письмове повідомлення про проведення загальних зборів акціонерного товариства, переліків акціонерів, які мають право на участь у загальних зборах акціонерного товариства емітентів, якщо проведення загальних зборів акціонерів відбуватиметься на окремій території.

Тобто, фактично у позивача відсутня можливість провести загальні збори та змінити своє місцезнаходження.

В ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно зі ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За результатами перегляду справи колегія суддів дійшла висновку про те, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи, тоді як місцевим господарським судом було надано належну оцінку поданим доказам, у повному обсязі з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також вірно застосовано норми матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим підстави для зміни чи скасування рішення відсутні і апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Зважаючи на відмову в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання скарги покладаються на відповідача (апелянта).

Керуючись ст. ст. 4-2, 4-3, 32-34, 43, 49, 77, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ДВ "НАФТОГАЗОВИДОБУВНА КОМПАНІЯ" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2016р. у справі №910/20652/15 - без змін.

2. Матеріали справи №910/20652/15 повернути до Господарського суду міста Києва.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у встановленому законом порядку та строки.

Головуючий суддя Л.П. Зубець

Судді С.О. Алданова

А.І. Мартюк