Рішення № 58799562, 21.06.2016, Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 202/26139/13-ц

Провадження № 2/0202/182/2016

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

21 червня 2016 року Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська

у складі:головуючого судді - Слюсар Л.П.,

за участю секретаря - Фісун К.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Дніпропетровська цивільну справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до Публічного акціонерного товариства «АКЦЕНТ-БАНК», ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, зустрічною позовною заявою ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» про захист прав споживача та визнання кредитного договору №88332-CRED від 13.09.2007 року недійсним,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з вищезазначеним позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість на свою користь за кредитним договором №88332-CRED від 13.09.2007 року у розмірі 14184,01 дол. США, що за курсом 7,99 відповідно до повідомлення НБУ від 14.04.2013 року складає 113330 грн. 17 коп.; з ПАТ «Акцент банк», ОСОБА_1 солідарно на свою користь заборгованість у розмірі 10000 грн. 00 коп., з ОСОБА_1 на свою користь стягнути витрати на юридичну допомогу у розмірі 3200 грн. 00 коп. та судовий збір.

В обґрунтування своїх вимог зазначив, що відповідно до договору №88332-CRED від 13.09.2007 року відповідач ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 6000 дол. США, зі сплатою за користування ним відсотків 24,00% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 10.09.2009 року. Проте, в порушення умов договору відповідач ОСОБА_1 свої зобовязання належним чином не виконав, що стало підставою для звернення до суду.

Вимоги до відповідача ОСОБА_1, що випливають зі згаданого договору, були забезпечені шляхом укладання з відповідачем ПАТ А-Банк договору поруки № 167 від 20.10.2010 року, у звязку з чим вони є солідарними відповідачами за предявленим до стягнення боргом.

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2013 року позовна заява Публічного акціонерного товариства комерційного банку ПРИВАТБАНК до Публічного акціонерного товариства АКЦЕНТ-БАНК, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості була задоволена частково.

Ухвалою суду від 15 червня 2015 року заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2013 року за позовною заявою Публічного акціонерного товариства комерційного банку ПРИВАТБАНК до Публічного акціонерного товариства АКЦЕНТ-БАНК, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості скасовано.

При новому розгляді справисправипредставник позивача в попередньому судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі. В подальшому відповідно до заяви просив суд розглядати справу за його відсутності та задовольнити позовні вимоги.

Представник відповідача ОСОБА_1 в попередньому судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог Банку.

15 грудня 2015 року ОСОБА_1 було подано зустрічну позовну заяву до ПАТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживача та визнання кредитного договору №88332-CRED від 13.09.2007 року недійсним. В обґрунтування своїх позовних вимог позивач за зустрічним позовом посилався на те, що при підписанні кредитного договору Банком було порушено законні права ОСОБА_1. Кредитний договір №88332- CRED від 13.09.2007 року за своїм змістом і текстом не відповідає законодавству України, інтересам та волі ОСОБА_1, порушує його права та законні інтереси. Порушення ПАТ КБ «ПриватБанком» чинного законодавства України в галузі кредитування полягає в наступному: грошові кошти надані в доларах США, а тому пункт 1.1 договору суперечить ч.1 ст.524 ЦК України, в якій зазначено, що зобовязання має бути виражено у грошовій одиниці України - гривні. Можна говорити про те, що порушено істотну умову договору, що стосується його предмету. Зазначив, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти як засобу платежу можливо при дотриманні субєктами господарських відносин імперативних вимог законодавства щодо одержання відповідної індивідуальної ліцензії, яку банк в даному випадку не отримав. Також при укладанні даного договору Банком було порушено вимоги ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», так як ні перед укладання Договору, ні протягом його дії, ОСОБА_2 не повідомив позичальника у письмовій формі про умови надання кредиту та не надав в повному обсязі інформації про умови кредитування, як того вимагає Закон. Також порушені відповідно ст.21,ч.12 ст.10, ст.15, ч.6 ст.19, ч.5 п.3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Просив суд: визнати кредитний договір №88332- - CRED від 13.09.2007 року укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ « ПриватБанк» недійсним з моменту його укладення ( а.с.90-99).

В подальшому відповідно до заяви просив суд розглядати справу за його відсутності та задовольнити його зустрічну позовну заяву та застосувати до позовних вимог позивача строк позовної давності.

Представник відповідача ПАТ «АКЦЕНТ-БАНК» в судове засідання не зявився. Про час і місце слухання справи повідомлялись належним чином. Про причину неявки суд не повідомили.

Суд, заслухавши представника позивача та представника відповідача ОСОБА_1 в попередньому судовому засіданні, дослідивши письмові докази по справі вважає, що позовні вимоги за основним позовом не підлягають задоволенню та позовні вимоги за зустрічним позовом не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 13.09.2007 року між відповідачем ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПРИВАТБАНК») був укладений кредитний договір №88332-CRED, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 6000 дол. США, зі сплатою за користування ним відсотків 24,00% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 10.09.2009 року.

Відповідно до п.1.4 Строк повного погашення кредиту 10.09.2009 року, в порядку і строки, встановлені Графіком погашення кредиту і процентів ( додаток №1 до даного Договору). Вказаний строк може бути змінено згідно п.п.2.3.1,2.4.1 даного Договору.

Згідно п. 5.10 Договору при порушенні Позичальником строків платежів за будь-яким з грошових зобов'язань, передбачених цим договором більше ніж на 120 днів, у зв'язку з чим ОСОБА_2 змушений звернутися до суду, Позичальник зобов'язаний заплатити Банку штраф у розмірі 250 грн. + 5% від суми позову.

Відповіднодо п. 5.7 Договору строк позовної давності по вимогам про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки пені, штрафів, за даним договором встановлюється сторонами тривалістю пять років.

Судом встановлено, що 13.09.2007 року між відповідачем ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПРИВАТБАНК») був укладений договір №88332-CАRD про відкриття карткового рахунку та обслуговування платіжної картки "Мікрокредит", відповідно до п. 8.2 якого картрахунок відкритий на невизначений строк за винятком настання умови, викладеної в п.п. 8.5, 8.6 цього Договору.

Вимоги до відповідача ОСОБА_1 були забезпечені шляхом укладання з відповідачем ПАТ А-Банк, договору поруки № 167 від 20.10.2010 року. Відповідно до договору поруки № 167 від 20.10.2010 року ПАТ «Акцент-банк» зобовязався солідарно з боржником відповідати перед банком за виконання зобовязань за кредитним договором №88332-CRED від 13.09.2007 року, розмір відповідальності 10000 грн. 00 коп. Строк, в межах якого сторони можуть звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права або законного інтересу за цим договором, встановлюється протягом пяти років.

Позивач за зустрічним позовом просив суд визнати кредитний договір №88332-CRED від 13.09.2007 року недійсним у звязку з порушенням Банком Закону України « Про захист прав споживачів» та укладання кредитного договору в іноземній валюті.

Відповідно до ч.1ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Обґрунтовуючи позовні вимоги за своїм зустрічним позовом ОСОБА_1 вказав про допущення чисельних порушень норм чинного законодавства та його прав.

Так, позивач за зустрічним позовом ОСОБА_1 вказав про допущення чисельних порушень норм чинного законодавства та його прав як споживача кредитної лінії при підписанні кредитного договору з боку ПАТ КБ «ПриватБанк», оскільки, як вважає позивач, умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, його наслідком є істотний дисбаланс договорених прав та обов'язків на шкоду Позичальника, споживача кредитних послуг. Так вважає, що кредитний договір є несправедливим й таким, що не відповідає вимогам ст.ст.11,18 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Відповідно до ст.6 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, вибору контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв, ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст.627 ЦК України) .

Свобода договору означає можливість сторін вільно визначити зміст договору, який вони укладають і формують його конкретні умови.

Зміст договору становлять умови ( пункти) визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства ( ч.1 ст.628 ЦК України).

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність ( п.6 ч.1 ст.3 ЦК України).

Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною ( сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пятою та шостою ст.203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, або одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах встановлених законом, такий правочин може бути визнано недійсним (оспорюваний правочин) .

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фінансових послуг (яким відповідно до ст. 4 цього Закону є договір про надання споживчого кредиту) повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків.

За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору

Отже, несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

В судовому засіданні встановлено, що спірний договір не суперечить чинному на час укладання договору законодавству та не є таким, що містить дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду позичальника, споживача кредитних послуг, а тому суд не вбачає законних підстав для визнання його недійсним з вищевказаних підстав.

Позивач за зустрічним позовом вказав на несправедливість умов кредитного Договору в частині надання кредиту в доларах США, що передбачає згідно умов кредитного договору у випадку погашення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом у доларах США, що є способом зловживання правом, коли всі ризики знецінення національної валюти України шляхом порушення вимог закону Відповідач покладає, як суб'єкт підприємницької (господарської) діяльності, виключно на Позивача за кредитним Договором та споживача кредитних послуг, що є грубим порушенням частини 3 статті 13 Цивільного кодексу України. Використання Відповідачем долара США, як предмету кредитування за споживчим кредитом, є внесенням в кредитний Договір пункту, що значно погіршує становище позичальника як споживача, порівняно з Відповідачем в разі настання певних подій.

Позивачем за зустрічною позовною заявою заявлені позовні вимоги про визнання кредитного договору та договору застави недійсними і у звязку з укладання договору в іноземній валюті, валюті відмінній від гривні України, та використання іноземної валюти за спірним договором, як засобу платежу.

Відповідно до ст.7 Господарського кодексу України та ст.4 ЦК України відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, цим Кодексом, законами України, нормативно - правовими актами Президента України та Кабінету міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

Згідно зі ст.99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

За приписами ст.35 Закону України « Про ОСОБА_2 України», ст.3 Декрету Кабінету Міністрів України « Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 року № 15-93 гривня ( банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, який приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обтяжень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів.

Статтею 524 ЦК України передбачено, що зобовязання має бути виражено у грошовій одиниці України гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобовязання в іноземній валюті.

Згідно до ст.192 ЦК України законним платіжним засобом, обовязковим до приймання за номінальною вартістю нам всій території України, є грошова одиниця України гривня.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч.3 ст.533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобовязаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Право Банку здійснювати операції в іноземній валюті передбачено Законом України «Про банки і банківську діяльність», Декретом Кабінету міністрів України « Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України « Про ОСОБА_2 банк України».

Відносини, повязані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом. Законом України « Про банки і банківську діяльність» передбачено, що ОСОБА_2 має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, банківська ліцензія видається НБУ (ст.19 Закону). Відповідно до ст.47 вищеназваного Закону на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати операції з розміщення залучених коштів від свого імені на власних умовах та на власний ризик.

Статтею Декрету Кабінету Міністрів України « Про систему валютного регулювання і валютного контролю» ( надалі Декрет) передбачено, що ОСОБА_2 банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового звязку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Відповідно до п.п. «в», « г» ч.4 ст.5 Декрету індивідуальні ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Водночас, відповідно до п.1.5 Положення про порядок видачі ОСОБА_2 банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк ( ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких ОСОБА_2 банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Наявність у Банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій є підставою для здійснення Банком операцій з валютними цінностями, в тому числі операцій з використання іноземної валюти як засобу платежу.

Відповідно до п.2.3 цього Положення за умови отримання письмового дозволу НБУ банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями по залученню та розміщенню іноземної валюти як засобу платежу.

Відповідно до п.5.3 Положення письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютних цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ №15-93.

Таку ліцензію видано відповідачу ОСОБА_2 Банком України 19.03.1992 року за №22 на право здійснення банківських операцій, визначених частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України « Про банки і банківську діяльність».

Таким чином, банк на підставі банківської ліцензії має право здійснювати кредитування в іноземній валюті, в тому числі операцій з надання кредитів в іноземній валюті на підставі отриманої від НБУ банківської ліцензії та дозволу на здійснення валютних операцій, а відтак, вираження в іноземній валюті грошового зобовязання за кредитним договором відповідає вимогам чинного законодавства.

Вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, належить встановити наявність саме тих обставин, з якими закон повязує недійсність правочинів, зокрема: відповідність змісту правочину вимогам Цивільного Кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; правоздатність сторін правочину, свободу волевиявлення учасників правочину та відповідність волевиявлення їх внутрішній волі; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що зумовлені ним.

Відповідно до п.13 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних відносин» №5 від 30 березня 2012 року, відповідно до абзацу 3 частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» надання (отримання) споживчих кредитів у іноземній валюті на території України забороняється. У звязку із зазначеним суди повинні виходити з того, що договір, предметом якого є споживчий кредит в іноземній валюті, укладений після набрання чинності Законом України від 22 вересня 2011 року №3795-VI « Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», за позовами заінтересованої особи може бути визнаний судом недійсним. Як вбачається із матеріалів справи кредитний договір між сторонами укладено 13.09.2007 року.

В судовому засіданні встановлено, що в результаті укладання між Банком та відповідачем кредитного договору права ОСОБА_1 порушені не були, укладання договору в іноземній валюті відповідає вимогам чинного законодавства, суд не вбачає суперечності кредитних відносин за спірним договором звичайним умовам кредитування та сучасній діловій практиці, та з огляду на обставини справи не вбачає підстав визнання кредитного договору недійсними з цих підстав.

Як вказав в позовній заяві позивач, у звязку з неналежним виконанням відповідачем ОСОБА_1 умов кредитного договору №88332-CRED від 13.09.2007 року заборгованість за ним станом на 14.04.2013 р. склала 15435,57 дол. США, що за курсом 7,99 відповідно до повідомлення НБУ від 14.04.2013 року складає 123330 грн. 17 коп., в тому числі: 4 518,69 дол. США заборгованість за кредитом; 10152,05 дол. США заборгованість по процентам за користування кредитом; 31,29 дол. США штраф (фіксована частина); 733,54 дол. США штраф (процента складова).

Аналізуючи спірні правовідносини, суд приходить до наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобовязанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку.

Згідно до ст.ст.526,527,530 ЦК України зобовязання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

За змістом ст. ст. 610, 612 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобовязання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом.

Згідно ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобовязання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Заперечуючи обставини позову відповідачОСОБА_1 у своїй заяві просив застосувати до позовних вимог банку строк позовної давності та відмовити в позові у звязку з закінченням строку позовної давності.

Згідноправової позиції Європейського суду з прав людини, висвітленої в рішенні «Стаббініс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року, строк позовної давності переслідує кілька важливих цілей, а саме забезпечує правову визначеність і остаточність, захищає потенційних відповідачів від застарілих вимог, які було б важко спростувати, і дозволяє уникнути несправедливості, яка може виникнути при прийняті судами рішень щодо подій, що мали місце в далекому минулому на підставі доказів, які з часом можуть стати ненадійними і недостатніми.

Згідно із ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами кредитного договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, якщо за умовами договорів погашення кредиту та процентів повинно здійснюватись позичальниками частинами кожного місяця, у рахунок чого вносяться кошти, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальниками кожного із цих зобов'язань.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

За змістом норми початок перебігу позовної давності повязуєтьсяне тільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України).

Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межахпозовної давності по кожному із платежів.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року №6-116цс13,та постанові Верховного суду України по справі №6-31 цс15, які згідно зі ст. 360 ЦПК України є обовязковою для усіх судів України.

У Постанові Судової палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 06.11.2013 року № 6-116цс13вказано, що у випадку, коли умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобовязання, які деталізують обовязок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обовязку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Із матеріалів справи вбачається, що кредитний договір був укладений 13.09.2007 року, строк дії договору до 10.09.2009 року, при цьому останнє погашення заборгованості по кредитному договору проводилося 23.04.2008 року,що підтверджується виписками по рахунку, з данимпозовом позивач звернувся до суду 24.05.2013 року.

Отже, пятирічна позовна давність, яка визначена сторонами за кредитним договором не сплила, а тому суд не вбачає законних підстав для застосування строку позовної давності.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України визначено, що докази це будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Однак, у разі неналежного виконання позичальником зобовязань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Суд позбавлений можливості визначитися з періодом, який підлягає до розрахунку заборгованості за кредитом, оскільки позивачем не надано суду графік погашення кредиту та процентів, а тому суд не вбачає законних підстав для задоволення позовних вимог позивача, та вимушений в позові відмовити у звязку з недоведеністю позову.

Стосовно вимог Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПРИВАТБАНК" щодо стягнення суми з Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» за договором поруки.

Відповідно до ст. 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

З урахуванням того, що позовні вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк" стосовно стягнення суми з ПАТ "Акцент-Банк" за договором поруки витікають з відносин, які виникли на підставі договору укладеного між юридичними особами, то такі вимоги не можуть бути розглянутими в порядку цивільного судочинства.

Така правова позиція узгоджується з висновками, викладеними в постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року по справі №6-745цс15 та від 08 листопада 2015 року №6-1737цс15, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Таким чином, провадження у справі за позовними вимогами ПАТ КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк " про стягнення заборгованості за договорами поруки підлягає закриттю.

Також відповідно до вимог ч. 2 ст. 206 ЦПК України необхідно повідомити ПАТКБ «ПриватБанк», що розгляд його позовних вимог до ПАТ «Акцент-Банк» і про стягнення заборгованості за кредитним договором віднесено до юрисдикції господарських судів.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України, оскільки позивачу відмовлено в позові, то судові витрати не відшкодовуються.

Керуючись: ст. ст. 257, 261, 264, 267, 530, 553, 554, 559, 610, 625, 1050, 1054 ЦК України, ст. ст. 3, 7 11, 15, 27, 30, 60, 61, 84, 85, 88,131, 205-206, 212-215 ЦПК України, суд-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційний банк ПриватБанк до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовити.

Провадження у справі в частині позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості закрити.

В задоволені зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» про захист прав споживача та визнання кредитного договору №88332-CRED від 13.09.2007 року недійсним відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-ти денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення судового рішення можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: Л.П. Слюсар