Рішення № 58747893, 30.06.2016, Апеляційний суд Луганської області

Головуючий суду 1 інстанції - Олійник В.М.

Доповідач - Романченко В.О.

Справа № 428/8511/15-ц

Провадження № 22ц/782/518/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2016 року Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Луганської області у складі:

головуючого: Романченка В.О.

суддів: Стахової Н.В., Коротких О.Г.

за участю секретаря: Подрябінкіна Я.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Сєвєродонецьку Луганської області апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 18 травня 2016 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Приватного акціонерного товариства «Лисичанська нафтова інвестиційна компанія» про поновлення строку звернення до суду, поновлення на роботі, -

в с т а н о в и л а:

04 вересня 2015 року позивач ОСОБА_2 звернулась до суду з позовною заявою про поновлення строку для звернення до суду, визнання недійсним наказу №207-лс від 19.02.2015 року про її звільнення за ч.4 ст. 40 КЗпП України та поновлення на роботі.

Зазначила, що вона з 25 травня 2001 року працювала на AT «Лисичанськнафтооргсинтез», яке в подальшому було перейменовано на ПАТ «Лисичанська нафтова інвестиційна компанія» (ЧАО ЛИНІК) на посаді апаратчика повітрярозділення 4 розряду виробництва № 2 на ділянці азотозабезпечення.

У липні 2015 року вона дізналася, що 15 серпня 2014 року її було звільнено з посади за прогул без поважних причин (п.4 ст. 40 КЗпП України) згідно наказу № 207-лс від 19.02.2015 року.

Вважає звільнення незаконним, а наказ № 207-лс від 19.02.2015 року - недійсним з огляду на те, що з 31 травня 2014 року по 28 червня 2014 року вона перебувала у черговій відпустці. З середини травня 2014 року в районі її місця роботи (м.Лисичанськ) почалися бойові дії. В цей час керівництвом підприємства в зв'язку реальної загрози життю та здоров'ю робітників було прийнято рішення про тимчасову зупинку роботи підприємства та перевезення працівників підприємства, які мешкають у м.Сєвєродонецьку, до місця роботи (м.Лисичанськ). 22 червня 2014 року вона разом з неповнолітніми дітьми - ОСОБА_4, 2002 року народження та ОСОБА_5, 2004 року народження, змушена була виїхати із зони бойових дій до м.Уфа, Башкортостан. Оскільки життю її дітей тривалий час загрожувала реальна серйозна небезпека, то вона прийняла рішення залишитися в Уфі, поки в Лисичанську тривають бойові дії. Дітей, оформила на навчання до школи. Літом 2015 року вона разом з дітьми повернулася в Україну у м.Сєвєродонецьк.

09 липня 2015 року приїхала до місця своєї роботи ПАТ «Лисичанська нафтова інвестиційна компанія», м.Лисичанськ з метою виходу на роботу. Однак начальник відділу кадрів видала їй на руки трудову книжку, в якій було зроблено запис про звільнення з роботи за прогул на підставі п. 4 статті 40 КЗпП України.

Вважає, що була відсутня на роботі з поважних причин з огляду на те, що забезпечуючи право її дітей на освіту, право на безпечні умови життя, вона вимушена була залишити влітку 2014 року зону бойових дій та влаштувати дітей до навчального закладу. Вона обмежила участь її дітей у збройному конфлікті на Донбасі, піклуючись виключно про фізичне та моральне здоров'я дітей. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30.10.2014 року № 1053-р місто Лисичанськ і місто Сєвєродонецьк визнано містами, на території яких проводиться антитерористична операція.

Відповідачем визнається наявність небезпечних умов праці на території підприємства, що підтверджується відповідним наказом по підприємству про обмеження виходів на роботу з травня 2014 року по вересень 2014 року. Невихід на роботу обумовлено виключно наявністю серйозної небезпеки для її життя та здоров'я.

Міністерство соціальної політики України у своїх листах від 08.07.2014 року, 11.08.2014 року, 14.10.2014 року неодноразово зазначало, що «...Працівники, які не виходять на роботу у зв'язку з переміщенням із районів проведення антитерористичної операції, або ті, які залишаються у таких районах під час проведення антитерористичної операції і не мають змоги виходити на роботу у зв'язку з небезпекою для життя та здоров'я не можуть бути звільнені за пунктом 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України на підставі "прогул". Зазначене обумовлено необхідністю збереження життя і здоров'я таких працівників та їх сімей і вважається як відсутність на роботі з поважних причин. У такому випадку за працівниками зберігаються робоче місце та посади...»

Вважає причини пропуску строку для звернення до суду поважними, оскільки дізнавшись про своє звільнення 09 липня 2015 року при видачі під розписку трудової книжки її самопочуття різко погіршилося і вона з приводу цього знаходилась на лікарняному, отримувала лікування, що підтверджується довідкою від 04 вересня 2015 року.

Просить поновити строк звернення до суду, визнати недійсним наказ відповідача № 207-лс від 19.02.2015 року про її звільнення та поновити на роботі.

Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 18 травня 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ПАТ «Лисичанська нафтова інвестиційна компанія» про поновлення на роботі відмовлено у зв'язку з пропуском строку звернення до суду.

Не погодившись з рішенням суду, представник позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. В апеляційній скарзі представник позивача посилався на порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору у справі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

За змістом ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Згідно із ч. 1 ст. 307 ЦПК України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін; скасувати рішення суду 1 інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог; змінити рішення.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду є законним, якщо суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Рішення є обґрунтованим, якщо воно ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Розглядаючи справу суд першої інстанції дійшов висновку про те, що в діях ОСОБА_2 мав місце прогул, звільнення позивача відбулося із порушенням норм трудового законодавства та відмовив в задоволенні позову у зв'язку із пропуском строку звернення до суду.

З такими висновками суду колегія суддів не може погодитись виходячи з наступного.

Відповідно до ст.ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 57 цього Кодексу, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до п. 4 ст. 40 Кодексу Законів про працю України, власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір із працівником у разі прогулу без поважних причин: у разі відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, в тому числі безперервно або сумарно.

Прогул є порушенням трудової дисципліни, за що ст. 147 КЗпП передбачено притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності накладанням такого виду дисциплінарного стягнення, як звільнення.

При розгляді справ зазначеної категорії судам необхідно враховувати роз'яснення Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» та приймати до уваги інші нормативно-правові акти з цих питань. При цьому необхідно враховувати, що звільнення за п. 4 ст. 40 КЗпП України допускається лише за наявності вини працівника.

Як вбачається з матеріалів справи, згідно копії трудової книжки позивач, з 01 липня 2011 року на підставі наказу від 01.07.2011 року № 260-лс, працювала у відповідача на посаді апаратника повітрярозділення 4 розряду виробництва № 2, ділянка азотозабезпечення за переведенням.

15 серпня 2014 року позивача було звільнено з посади за прогул без поважних причин, на підставі п.4 ст. 40 КЗпП України, про що видано наказ № 207-лс від 19.02.2015 року.

З особової картки працівника № 2551 та, як стверджує позивач і що не заперечується представником відповідача, позивач з 31.05.2014 року по 29.06.2014 року перебувала у основній щорічній відпустці та додатковій за шкідливі умови.

У відповідності до наказу № 1195 від 21.05.2014 року період з 02.06.2014 року і до моменту закінчення антитерористичної операції визнано вважати простоєм не з вини працівників товариства, звільнено працівників товариства від необхідності бути присутніми під час простою підприємства на робочих місцях, оплату праці робітникам зазначеним у п.1 договору РНБС-У-0040/14 від 31.12.2013 року проводити у розмірі 66,7%.

26.06.2014 року у відповідності до наказу № 1317 у п.1 наказу № 1195 від 21.05.2014 року було внесено зміни та за для підтримки діяльності підприємства включено до роботи зокрема і ділянку азотозабезпечення виробництва № 2 ПАТ «ЛИНІК». Також внесено зміни до п.2 наказу № 1195 від 21.05.2014 року та зазначено, що звільнено працівників товариства від необхідності бути присутніми під час простою підприємства на робочих місцях, окрім зазначених у підпунктах 1.1, 1.2, пункту 1 наказу.

У відповідності до наказу від 12.08.2014 року № 1330 зокрема п.п.1,2 керівники структурних підрозділів повинні були організувати роботу з оповіщення працівників про необхідність явки на завод 18.08.2014 року, усі працівники 18.08.2014 року повинні були прибути на підприємство та у відповідності до п.5 приступити до роботи.

При цьому, як встановлено судом, позивач про початок роботи підприємства належним чином повідомлено не було.

У відповідності до акту № 14 від 18.08.2014 року деякі робітники, зокрема і позивач ОСОБА_2, були відсутні на робочих місцях 18.08.2014 року з 08-00 годин по 16-30 годин.

Пізніше позивач також була відсутня на робочому місці, що підтверджується актами (а.с. 72-112).

Як зазначає позивач, в період часу з 22 червня 2014 року по літо 2015 року вона перебувала разом з неповнолітніми дітьми у м.Уфа, Башкортостан, РФ. Вказане підтверджується довідками № 577, 578 від 17.08.2015 року, про навчання дітей в школі в період з 01.09.2014 року по 31.05.2015 року, корінцями бланку повідомлення про прибуття іноземного громадянина або особи без громадянства, у відповідності до яких кінцевий термін перебування вказано до 20.08.2015 року.

Позивач ОСОБА_2 перебувала у трудових відносинах з відповідачем ПАТ «Лисичанська нафтова інвестиційна компанія».

Відповідно до положень статті 93 ЦК України місцезнаходження юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

Матеріалами справи встановлено, що ПАТ «Лисичанська нафтова інвестиційна компанія», як за станом на 18.08.2014 року, так і на даний час фактично розташоване у місті Лисичанську, по вулиці Свердлова, 371.

До того ж, встановлено, що робоче місце позивача як апаратчика повітрярозподілення 4 розряду дільниці азотозабезпечення виробництва 2 з переробки крекировання сірчаної нафти до 18 серпня 2014 року знаходилося і на час вирішення цього спору судом знаходиться, за місцем розташування ПАТ «Лисичанська нафтова інвестиційна компанія», а саме, у місті Лисичанську, по вулиці Свердлова, 371.

Так, антитерористична операція розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014, у період із 14 квітня 2014 року до її закінчення.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про боротьбу із тероризмом» район проведення антитерористичної операції - це визначені керівництвом антитерористичної операції ділянки місцевості або акваторії, транспортні засоби, будівлі, споруди, приміщення та території чи акваторії, що прилягають до них і в межах яких проводиться зазначена операція.

Згідно з наказом керівника Антитерористичного центру при СБУ від 07 жовтня 2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» районами проведення АТО визначені всі населені пункти Донецької та Луганської області (без виключень).

Згідно до Розпорядження КМУ від 07.11.2014 року № 1085-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення», місто Лисичанськ включено до зазначеного переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02.12.2015 року № 1275-р на виконання абзацу третього пункту 5 статті 11 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» затверджено перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція.

Згідно з додатком зазначеного переліку, місто Лисичанськ Луганської області відноситься до населених пунктів на території яких здійснювалася антитерористична операція.

Згідно ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Конвенція № 155 про безпеку й гігієну праці та виробниче середовище, яка застосовується до всіх працівників охоплених галузей економічної діяльності, відповідно до ст. 13 гарантує працівнику, який залишив робочу ситуацію, яку він мав достатні підстави вважати такою, що становить безпосередню й серйозну небезпеку для його життя або здоров'я, захист від неправомірних наслідків згідно з національними умовами та практикою.

Згідно з пунктом "f" ст. 19 Конвенції працівник без зволікання повідомляє своєму безпосередньому начальнику про будь-яку ситуацію, яку він має достатні підстави вважати такою, що становить безпосередню й серйозну небезпеку для його життя або здоров'я, доти, доки роботодавець не вжив заходів для її усунення, якщо необхідно, роботодавець не може вимагати, щоб працівники повернулися до робочої ситуації у випадках, коли зберігається пряма й серйозна небезпека для життя чи здоров'я.

За Положенням про Міністерство праці та соціальної політики України, затвердженого Указом Президента України від 30 серпня 2000 року № 1035/2000 Міністерство праці відповідно до покладених на нього завдань проводить інформаційно-роз'яснювальну роботу з питань, що входить до його компетенції.

Згідно ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Згідно листа Міністерства Соціальної політики від 08.07.2014 р. N 7302/3/14-14/13 «Про збереження місця роботи працівників, які переміщуються з районів проведення антитерористичної операції або залишаються у таких районах» працівники, які не виходять на роботу у зв'язку з переміщенням із районів проведення антитерористичної операції, або ті, які залишаються у таких районах під час проведення антитерористичної операції і не мають змоги виходити на роботу у зв'язку з небезпекою для життя та здоров'я, не можуть бути звільнені за пунктом 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України на підставі «прогул».

Таким чином, відсутність на роботі позивача була зумовлена необхідністю збереження життя та здоров'я, як свого так і своїх неповнолітніх дітей, а тому є поважною, у зв'язку з цим, за таким робітником зберігається робоче місце та посада.

Трудове законодавство не тільки зазначає перелік підстав розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, але й встановлює юридичні гарантії забезпечення прав працівника від незаконного звільнення.

Відповідно до частини першої статті 43 КЗпП з працівниками, що є членами первинної профспілкової організації, розірвати трудовий договір з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, можна лише за попередньою згодою профспілки.

Згода на звільнення позивача на підставі ст. 40 п. 4 КЗпП України за прогул без поважних причин, була надана, згідно виписки з протоколу № 254 засідання профкома ПАТ «ЛИНІК» 17 лютого 2015 року не зважаючи на те, що ОСОБА_2 була звільнена з 15 серпня 2014 року. При цьому, звільнення з дати, що передує даті надання згоди на звільнення, є протиправним.

Окрім того, судом першої інстанції не враховані положення п. 2.4 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58,відповідно до якого усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після надання наказу (розпорядження) але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).

З матеріалів справи вбачається, що в трудовій книжці позивача (а.с. 8) запис про звільнення внесений 15 серпня 2014 року на підставі наказу від 19 лютого 2015 року.

Разом з тим, щодо звільнення позивача, а саме накладення дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення за прогул, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що згідно роз'яснень Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», - пункт 22, - у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з'ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 ст. 40 п. 1 ст. 41 КЗпП, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147(1), 148, 149 КЗпП правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.

Пункт 24, - при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ст. 40 КЗпП ( 322-08 ), суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв'язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Відповідно до п. 4 ст. 40 Кодексу Законів про працю України, власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір із працівником у разі прогулу без поважних причин: у разі відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, в тому числі безперервно або сумарно.

Прогул є порушенням трудової дисципліни, за що ст.147 КЗпП передбачено притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності накладанням такого виду дисциплінарного стягнення, як звільнення. Процедура звільнення за прогул має враховувати не лише загальні правила і порядок звільнення працівників (частина перша ст.47, ст.116 КЗпП), але й правила і порядок звільнення працівників з ініціативи роботодавця (ст.43 КЗпП), а також строки застосування, правила та порядок накладання, оголошення дисциплінарних стягнень (ст.147, ст.ст.147-1, 148, 149 КЗпП), а саме :

- звільнити працівника за прогул можна безпосередньо після здійснення прогулу, але:

1) не пізніше місяця після виявлення цього прогулу;

2) не пізніше шести місяців з дати здійснення прогулу;

3) не пізніше одного місяця з дня отримання згоди профспілкового органу на звільнення.

Із змісту зазначених норм діючого законодавства та положень Постанови Пленуму Верховного Суду України випливає, що звільнення за п.4 ст.40 КЗпП України допускається лише за наявності вини працівника, та граничний термін накладення дисциплінарного стягнення - шість місяців з дати здійснення прогулу та місяць з дати виявлення. При триваючому ж порушенні трудової дисципліни за загальним правилом строк притягнення до дисциплінарної відповідальності складає один місяць з дня виявлення порушення.

З наданих документів вбачається, що прогул було здійснено та виявлено 18.08.2014 року, наказ про звільнення було видано 19.02.2015 року, тобто відповідачем було порушено строки накладення дисциплінарного стягнення за прогули виявлені за період з 18.08.2014 року по 18.01.2015 року, в разі якщо розглядати кожен прогул позивача в якості окремого порушення трудової дисципліни. З матеріалів вбачається, що порушення трудової дисципліни зі сторони позивача мало тривалий характер, виявлено було 18.08.2014 року, а отже строк застосування дисциплінарного стягнення сплинув 18.09.2014 року.

За таких обставин, в цій частині, суд дійшов правильного висновку, з яким погоджується і колегія суддів, що звільнення позивача відбулось із порушенням норм трудового законодавства. При цьому зазначені обставини відповідачем в апеляційному порядку не оскаржені.

Таким чином, звільнення позивача відбулося з порушенням його трудових прав, вимоги щодо поновлення на роботі підлягають задоволенню, а тому, наказ № 207-лс від 19 лютого 2015 року про звільнення ОСОБА_2 - апаратчика повітрярозподілення 4 розряду дільниці азотозабезпечення виробництва 2 з переробки крекировання сірчаної нафти з 15 серпня 2014 року на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогули без поважних причин є незаконним, підлягає скасуванню адміністрацією відповідача.

Згідно із ч. 5 ст. 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Разом з тим, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог позивача у зв'язку з пропуском строку звернення до суду.

Відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Передбачений ст. 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору та вказаною нормою Закону визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду.

Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду).

У відповідності до ст.234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Згідно із п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 1992 року, встановлені ст.ст.228,233 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити пропущений строк. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску місячного чи тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи і обов'язки сторін.

Судом встановлено, що про звільнення за прогул позивач ОСОБА_2 дізналася 09 липня 2015 року, коли у відділі кадрів їй було видано під розписку трудову книжку. Місячний термін звернення до суду спливав 09 серпня 2015 року. Причинами пропуску строку звернення до суду позивач зазначила те, що після того, як дізналася про своє звільнення за прогул, самопочуття різко погіршилося і вона звернулася до лікаря, що підтверджується довідкою від 04 вересня 2015 року.

З наданої позивачем суду довідки від 04 вересня 2015 року вбачається, що вона перебувала на лікарняному з 06 серпня 2015 року по 04 вересня 2015 року, тому за станом здоров'я мала поважні причини щодо відкладення звернення за правовою допомогою та подальшого звернення до суду, куди вона і звернулася відразу після одужання, тобто 04.09.2015 року.

Таким чином зазначені позивачем причини пропуску місячного строку звернення до суду є поважними, а тому, колегія суддів вважає, що строк звернення до суду позивачу має бути поновлено.

Відповідно до цього, позовні вимоги позивача стосовно поновлення строку звернення до суду та поновлення на роботі підлягають задоволенню.

Позовні вимоги позивача про визнання недійсним наказу №207-лс від 19.02.2015 року про її звільнення за ч.4 ст. 40 КЗпП України задоволенню не підлягають, тому як вважаються зайво заявленими.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України, - підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки до висновків, щодо відмови у задоволені позовних вимог позивача ОСОБА_2 суд першої інстанції дійшов внаслідок порушення та неправильного застосування норм матеріального права, рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням рішення про часткове задоволення позову.

Виходячи з наведеного, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Порядок сплати, розмір судового збору визначається у відповідності з Законом України «Про судовий збір», який набрав чинності з 01 листопада 2011 року, поточна редакція від 01.09.2015 року.

Згідно п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір» судовий збір за подання позовної заяви немайнового характеру для фізичної особи становить 0.4 розміру мінімальної заробітної плати.

Згідно п.6 ч.2 ст.4 ЗУ «Про судовий збір» судовий збір за подання апеляційної скарги на рішення суду складає 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви

Згідно ст. 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» мінімальна заробітна плата із 01 січня 2015 року (час звернення з позовом до суду) становила 1218 грн.

Колегія суддів приходить до висновку, що з відповідача в дохід держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 535, 92 грн.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319, 367 ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 18 травня 2016 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 до Приватного акціонерного товариства «Лисичанська нафтова інвестиційна компанія» про поновлення строку для звернення до суду та поновлення на роботі задовольнити частково.

Поновити ОСОБА_2 строк звернення до суду з позовом як такий, що пропущений з поважних причин.

Поновити ОСОБА_2 на посаді апаратчика повітрярозподілення 4 розряду дільниці азотозабезпечення виробництва 2 з переробки крекировання сірчаної нафти Приватного акціонерного товариства «Лисичанська нафтова інвестиційна компанія».

У задоволенні позовних вимог про визнання недійсним наказу №207-лс від 19.02.2015 року про звільнення ОСОБА_2 за ч.4 ст. 40 КЗпП України -відмовити.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі.

Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Лисичанська нафтова інвестиційна компанія» (ЕДРПОУ 32292929 ІПН 322929212017) судовий збір в сумі - 535, 92 грн. на рахунок Апеляційного суду Луганської області за наступними реквізитами:

Отримувач коштів: УК у м. Сєвєродонецьк/Апеляційний суд Луганської області/ 22030101 ;

Код отримувача (код за ЄДРПОУ): 37944909;

Банк отримувача: ГУДКСУ у Луганській області;

Код банку отримувача (МФО): 804013;

Рахунок отримувача: 31211206780080;

Код класифікації доходів бюджету: Судовий збір;

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено протягом двадцяти днів в касаційному порядку, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

Головуючий:

Судді: