Ухвала суду № 58713440, 29.06.2016, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 159/46/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Логвинюк І.М. Провадження № 22-ц/773/887/16 Категорія: 27 Доповідач: Здрилюк О. І.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 червня 2016 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Здрилюк О.І.,

суддів - Стрільчука В.А., Карпук А.К.,

секретар - Шугалова О.М.,

з участю пр-ка позивача - ОСОБА_1,

пр-ка відповідача: ПАТ КБ «ПриватБанк» - Місюри І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», ОСОБА_4, приватного нотаріуса Ковельського міського нотаріального округу Волинської області Ваврищук Валентини Степанівни, треті особи на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей Ковельської міської ради, ОСОБА_6, про визнання недійсним іпотечного договору, виключення записів з реєстру іпотек та виключення записів з реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_3, поданою від її імені представником ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 04 квітня 2016 року,

В С Т А Н О В И Л А :

Рішенням Ковельського міськрайонного суду від 04 квітня 2016 року в позові ОСОБА_3 у даній справі відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач просить скасувати це рішення та ухвалити нове - про задоволення позову.

Вважає, що допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що на час укладення спірного договору іпотеки жодних прав позивача, яка не являється співвласником житлового будинку та не є членом сім'ї його власника, порушено не було. Договір укладений з дотриманням вимог діючого законодавства, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним.

Заслухавши осіб, які беруть участь у справі, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність та обґрунтованість рішення суду, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу необхідно відхилити, а рішення суду залишити без змін з таких підстав.

За статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ч.ч.1, 2, 3, 5, 6 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє право чин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Таким чином при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право позивача, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом про визнання іпотечного договору недійсним, посилаючись на те, що на час його укладення вона була неповнолітньою, проживала у спірному будинку, як проживає і на даний час, іпотечний договір був укладений без попереднього дозволу органу опіки та піклування, а тому повинен бути визнаний недійсним (а.с.2-7).

Судом установлено, що житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, розташований на АДРЕСА_1 належить на праві власності відповідачу ОСОБА_4 із 2005 року.

14 березня 2008 року між банком та ОСОБА_4 укладено іпотечний договір з метою забезпечення належного виконання зобов'язання, що випливає з договору про іпотечний кредит, укладеного між банком та ОСОБА_6 (а.с.10-15). При укладенні іпотечного договору ОСОБА_4, як іпотекодавець гарантував, що документи та інформація, надані ним при укладенні цього договору існують тільки в тій редакції, в якій вони надані іпотекодержателю і що ці документи є чинними, а інформація є повною і достовірною. Іпотекодавець усвідомлює, що у разі надання іпотекодержателю нечинних документів та/або недостовірної інформації, він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності згідно з нормами Кримінального кодексу України (п.5.3.). У випадку пред'явлення будь-яких претензій третіх осіб стосовно Предмета іпотеки за цим договором, такі претензії повинні бути врегульовані за рахунок іпотекодавця (п.5.2.).

Таким чином, ОСОБА_4 приховав той факт, що право користування житлом у будинку на час укладення іпотечного договору мала неповнолітня дитина, й попереднього дозволу на вчинення оспорюваного правочину орган опіки та піклування не давав.

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків, установлюючи заборону для батьків дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

ОСОБА_4, який є власником житлового будинку, не являється ні батьком позивача ОСОБА_3, ні особою, яка його заміняє.

Згідно ч.1 ст.317, ч.1 ст.319 ЦК України права володіння користування та розпорядження своїм майном на власний розсуд належить лише власникові.

Позивач не являється співвласником будинку, а лише була зареєстрована у ньому разом зі своєю матір'ю ОСОБА_7 26 травня 2003 року (а.с.16-24), що узгоджується з вимогами ч.4 ст.29 ЦК України, відповідно до якої місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків або одного з них.

Разом з тим, сам по собі факт вчинення певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права позивача, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім'ї власника житла чи інших осіб на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Позивач не мала і не має права власності на житловий будинок. Вона набула право користування цим житлом та зберігає це право протягом часу перебування будинку в іпотеці.

За таких обставин відсутні підстави для задоволення позову про визнання недійсним іпотечного договору, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права ОСОБА_3 на користування житловим будинком.

Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Порушення позичальником умов кредитного договору та в зв'язку з цим звернення банком стягнення на переданий в іпотеку житловий будинок - імовірні. Проте імовірність виникнення такої ситуації в майбутньому не може слугувати достатньою підставою для висновку про необхідність захисту, шляхом визнання недійсним іпотечного договору, примарного права позивача ОСОБА_3 на збереження саме цього житлового будинку як місця її проживання.

Так, відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Тобто особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

ОСОБА_4 передав в іпотеку житловий будинок, який був ним придбаний у 2005 році, а не за рахунок отриманих ОСОБА_6 у 2008 році кредитних коштів. Тому позивач ОСОБА_3, як мешканець будинку, яка має право користування житлом, не може бути виселена із нього без надання іншого постійного житла й у тому випадку, якщо на житловий будинок, як на предмет іпотеки, банк зверне стягнення.

З огляду на вищевикладені мотиви й висновки щодо застосування норм закону, Верховний Суд України у своїй постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15 доповнив правові висновки, викладені в постановах, прийнятих Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України 16 вересня 2015 року в справі № 6-392цс15, 16 грудня 2015 року в справі № 6-214цс15 та 20 січня 2016 року в справі № 6-1560цс15, наступною правовою позицією: правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції на підставі встановлених в судовому засіданні фактів, що підтверджуються належними доказами, правильно визначено правовідносини між сторонами і застосовано норми матеріального права, що регулюють ці правовідносини.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду.

Рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_3, подану від її імені представником ОСОБА_1 відхилити, а рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 04 квітня 2016 року в даній справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий

Судді