Ухвала суду № 58515192, 22.06.2016, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 червня 2016 р.м.ОдесаСправа № 815/411/16

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Тарасишина О.М.

Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду

у складі:

головуючого - Лук'янчук О.В.

суддів - Градовського Ю.М.

- Кравченка К.В.

при секретарі - Діденко К.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 06 квітня 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішень №5 від 06 січня 2016 року, №849-15 від 21 грудня 2015 року та зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішень № 5 від 06.01.2016 року, від 21.12.2015 року № 849-15 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 06 квітня 2016 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішень № 5 від 06.01.2016 року, від 21.12.2015 року № 849-15 та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено частково. Скасовано рішення Державної міграційної служби України № 5 від 06.01.2016 року, від 21.12.2015 року № 849-15 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

В апеляційній скарзі Державної міграційної служби України ставиться питання про скасування судового рішення в зв'язку з тим, що воно постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, оскільки судом першої інстанції не було досліджено обставини справи, що мають значення для справи, наслідком чого стало постановлення необґрунтованого та неправомірного рішення суду.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 20.11.2012 року позивач звернувся до Управління у справах біженців ГУДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту .

За результатами розгляду особової справи позивача, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшло висновку щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 та 13, ч. 1, ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", - відсутні. Про прийняте рішення позивачу було вручене повідомлення від 06.01.2016 року за № 5. Зазначене повідомлення було прийняте на підставі наказу Державної міграційної служби України від 21.12.2015 року № 849-15

Позивач не погоджуючись із вказаними рішеннями звернувся до суду.

Задовольняючи частково адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що рішення Державної міграційної служби України № 5 від 06.01.2016 року, від 21.12.2015 року № 849-15 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийняті без врахування всіх обставин справи та не досліджено відповідачем у повній мірі, тобто, є необґрунтованим та передчасним, що є підставою для їх скасування, а тому позовні вимоги в частині їх скасування є обґрунтованими. Також, суд першої інстанції дійшов до висновку, що відповідач не в повному обсязі вивчив та перевірив всі документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з чим керуючись приписами ст. 11 КАС України, з метою повного захисту прав позивача, вийшов за межі позовних вимог та зобов'язав відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням встановлених судом обставин, що стали підставою для скасування спірних рішень Державної міграційної служби України .

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Згідно п.п.1, 4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у п.13 ч.1 цієї статті.

Відповідно п.13 ч.1 ст.1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи з буквального тлумачення статті 1 зазначеного Закону, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Відповідно ч.2 чт.13 Закону особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, зокрема, подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно положень Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, то за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач не мала можливості повернутись до країни свого походження у зв'язку з тим, що вона, як особа, що не сповідає іслам, побоюється переслідувань з боку органів державної влади за релігійною ознакою, оскільки позивачем змінено віросповідання з ісламу на християнство та вона є присвяченим охрещеним служителем Релігійної організації Свідків Єгови в Україні, що підтверджується довідкою № 1 від 21 жовтня 2012 року релігійної громади Свідків Єгови смт. Овідіополь та довідкою релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» від 26 лютого 2016 року № 411.

Факт заборони діяльності релігійної організації Свідків Єгови на території Ірану апелянтом не заперечується.

Крім того, факт наявності переслідувань в Ірані з боку влади по відношенню до релігійних груп мусульман, які функціонують поза її контролем, є загальновідомим та підтверджується даними офіційних джерел інформації, а саме: витягу доповіді Комісії США з питань міжнародної свободи віросподівання (Річний звіт за 2011р.- Повний звіт, травень 2011року).

З урахуванням викладеного колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апелянта про те, що позивачем не доведено факт очевидності побоювання стати жертвою переслідування.

Твердження ж апелянта, про те, що релігійна організація Свідків Єгови не має відношення до аутентичного християнства , колегія суддів вважає безпідставними.

Колегія суддів звертає увагу , що згідно матеріалів особової справи відповідачем не було проведено дослідження інформації щодо країни походження позивача, в той час, як надані представником позивача відомості з різних джерел інформації, а саме: з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, свідчать про необхідність ретельного вивчення інформації щодо країни походження позивача та аналізування щодо суб'єктивних та об'єктивних причин побоювання позивачем переслідування, затримання або арешту, у зв'язку з тим, що вона є християнкою за віросповіданням.

Згідно ч.ч.3 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

З врахуванням наведених правових норм та обставин, колегія суддів вважає, що відповідачем порушено вимоги чинного законодавства, оскільки не було всебічно вивчено та оцінено всіх доказів наявності умов для визнання позивача біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, а саме відповідачем не було направлено запити ні до Міністерства закордонних справ України щодо офіційних даних стосовно інформації про країну походження позивача, наявності або відсутності даних про переслідування в Ірані осіб, що змінили віру, ні до Посольства Ірану в України щодо офіційної інформації про наявність у країні кримінальної відповідальності за віровідступництво та застосування покарань за зміну віри.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що рішення Державної міграційної служби України № 5 від 06.01.2016 року, від 21.12.2015 року № 849-15 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийняті без врахування всіх обставин справи та не досліджено відповідачем у повній мірі, тобто, є необґрунтованим та передчасним, що є підставою для їх скасування.

При цьому, з метою повного захисту прав позивача, суд першої інстанції обґрунтовано вийшов за межі позовних вимог та зобов'язав відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту , оскільки відповідач не в повному обсязі вивчив та перевірив всі документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Інші доводи апеляційної скарги колегія суддів не приймає до уваги, оскільки вони повністю спростовуються матеріалами справи та обставинами, які повно та об'єктивно були встановлені судом першої інстанції при вирішенні справи.

Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, у зв'язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 195, 196, п.1 ч.1 ст. 198, ст. 200, п.1 ч.1 ст. 205, ст. 206, ч.5 ст. 254 КАС України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 06 квітня 2016 року - без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.

Головуюча суддя: О.В. Лук'янчук

Суддя: Ю.М. Градовський

Суддя: К.В. Кравченко