Ухвала суду № 58505620, 21.06.2016, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 червня 2016 р.Справа № 818/226/16Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Русанової В.Б.

Суддів: Присяжнюк О.В. , Курило Л.В.

за участю секретаря судового засідання Дудка О.А. Русанової В.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Сумського прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України на постанову Сумського окружного адміністративного суду від 13.04.2016р. по справі № 818/226/16

за позовом ОСОБА_1

до Старшого лейтенанта ДПС України, начальника ІІ відділення ІПС Відділу прикордонної служби "Конотоп" Сумського прикордонного загону Східного регіонального управління ДПС України Баранова Артема Ігоровича , Сумського прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України

про визнання протиправним та скасування рішення,

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення Сумського прикордонного загону Східного регіонального управління ДПС України від 24.05.2015 року про відмову ОСОБА_3, який не досяг 16 річного віку, в перетині державного кордону України.

Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 13.04.2016 року позов задоволено.

Визнано протиправним та скасовано рішення про відмову в перетині державного кордону України громадянину України, який не досяг 16-річного віку від 24 червня 2015 року ОСОБА_3.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 551,20 грн. та витрати на правову допомогу в розмірі 3000 грн.

Сумський прикордонний загін Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (далі-апелянт) не погодившись з рішенням суду першої інстанції подав апеляційну скаргу в якій просив постанову Сумського окружного адміністративного суду від 13.04.2016 року скасувати та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позову.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, не вірне встановлення обставин справи, що призвело до неправильного вирішення справи.

Позивачем подані заперечення на апеляційну скаргу, в яких він просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін.

В судове засідання суду апеляційної інстанції сторони не прибули, про дату, час і місце судового засідання повідомлені своєчасно та належним чином.

Відповідачем подано клопотання про відкладення розгляду справи , посилаючись на наявність об'єктивних причин та неможливістю своєчасного прибуття представника до суду.

Враховуючи, що відповідачем не надано жодних доказів в підтвердження неможливості прибути до суду, колегія суддів вважає клопотання не обґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.

Згідно ст.12, ч.1 ст. 41 КАС України в зв'язку з неявкою у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Відповідно до ч.4 ст. 196 КАС України неприбуття у судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, заперечення проти неї вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Згідно ч. 1 ст. 195 КАС України оскаржувана постанова переглянута в межах апеляційної скарги.

Судом встановлено, що 24.06.2015р. мати дитини ОСОБА_5 разом з малолітнім сином ОСОБА_3 сіли на потяг Конотоп-Москва з метою поїздки до Російської Федерації до батька дитини ОСОБА_6

Під час перетину кордону мати дитини надала прикордонній службі проїзні документи , а також нотаріально посвідчену згоду батька на виїзд малолітнього Даниїла з України до Російської Федерації із зазначенням в ній держави прямування та відповідного проміжку часу у цій державі до 28.08.2015р. Згода засвідчена 28.05.2015р. нотаріусом Кісєльовим О.О. Люберецького нотаріального округу Московської області. (а.с.9,10)

24.06.2015 року рішенням Сумського прикордонного загону Східного регіонального управління ДПС України відмовлено в перетинанні державного кордону України на виїзд з України громадянина України , який не досяг 16 річного віку ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, який перетинав державний кордон у супроводі матері.

Підставою для відмови малолітньому в перетину державного кордону слугував висновок відповідача про те, що пред'явлена згода батька на вивіз дитини за кордон не дійсна для перетину державного кордону, оскільки не завірена у закордонній дипломатичній установі України на території Російської Федерації. (а.с.11)

Позивач, як дід малолітнього ОСОБА_3,ІНФОРМАЦІЯ_1, не погодившись з рішенням відповідача оскаржив його в досудовому порядку, а в подальшому до суду з зазначеним позовом.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач діяв не правомірно, поза межами повноважень та не в спосіб, встановлений законом.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та зазначає таке.

Відповідно до абз. 3 ч. 3 ст. 313 Цивільного кодексу України фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Згідно з п. 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. N 57, виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску.

10 листопада 1994 року Верховною Радою України ратифіковано Конвенцію про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року, яка набула чинності для України 14 квітня 1995 року і застосовується у відносинах України, зокрема з Російською Федерацією.

Відповідно до статті 13 Конвенції про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року, документи, які на території однієї з Договірних сторін виготовлені або засвідчені закладом або спеціально уповноваженою особою в межах їх компетенції та за встановленою формою та скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних сторін без будь - якого спеціального посвідчення. Документи, які на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, мають на території інших Договірних Сторін доказову силу офіційних документів.

Конвенція 1961 року, що скасовує вимогу легалізації іноземних документів (далі - Конвенція 1961), згода на обов'язковість якої надана Законом України від 10 січня 2002 року "Про приєднання України до Конвенції 1961 року, що скасовує вимогу легалізації іноземних документів", набула чинності між Україною і державами-учасницями Конвенції, що не висловили заперечень проти її приєднання, з 22 грудня 2003 року.

Відповідно до статті 2 Конвенції 1961, кожна з Договірних держав звільняє від легалізації документи, на які поширюється ця Конвенція і які мають бути представлені на її території. Для цілей цієї Конвенції під легалізацією розуміється тільки формальна процедура, що застосовується дипломатичними або консульськими агентами країни, на території якої документ має бути представлений, для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплено документ.

Згідно з ч. 3 Конвенції 1961, єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений. До Конвенції приєдналися майже 90 країн світу, в тому числі і Російська Федерація.

Однак дотримання згаданої в попередній частині формальної процедури не може вимагатися, якщо закони, правила або практика, що діють в державі, в якій документ представлений, або угода між двома чи декількома договірними державами відміняють чи спрощують дану формальну процедуру або звільняють сам документ від легалізації.

Тобто, проставлення апостиля за своєю суттю є посвідчення автентичності підпису, якості в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, в документах, що складалися в Україні з метою використання їх на території інших держав або документах складених на території іншої держави для пред'явлення в Україні.

Доводи апеляційної скарги щодо не дійсності згоди батька , посвідченої нотаріусом Російської Федерації та необхідності його легалізації є помилковими, тому як ст. 2, 3 Конвенції 1961 звільняє особу як від обов'язку легалізації та і проставляння апостилю, що кореспондується з положеннями Конвенції про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року (Закон N 2933-III ( 2933-14 ) від 10.01.2002).

Доводи апеляційної інстанції щодо невірного застосування судом першої інстанції Конвенції 1993р. та не застосування Конвенції 2002р. колегія суддів вважає помилковими, тому як Конвенція про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 07.10.2002р. не ратифікована Верховною Радою України.

10 листопада 1994 року Верховною Радою України ратифіковано Конвенцію про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року, яка набула чинності для України 14 квітня 1995 року і застосовується у відносинах України , зокрема з Російською Федерацією.

7 жовтня 2002 року укладено Конвенцію про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах. Відповідно ч.1 ст.120 Конвенції 2002р. зазначена Конвенція підлягає ратифікації. Відповідно до ч.3 та ч.4 ст. 120 Конвенції між державами - учасницями Конвенції 2002 року припиняє свою дію Конвенція 1993 року та Протокол до неї від 28 березня 1997 року. Конвенція 1993 року та Протокол до неї 1997 року продовжуватимуть застосовуватися у відносинах між державами - учасницями цих міжнародних договорів та державами, для яких не набрала чинності Конвенція 2002 року.

Судом вірно встановлено, що Конвенція про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах 2002 року не ратифікована Верховною Радою України, а отже для України зазначена Конвенція не набула чинності.

Судом встановлено, що вищевказаними нормами ратифікованих конвенцій та положень постанови Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. N 57, передбачено вимоги до документа на право виїзду малолітнього за межі України, які дотримані батьком дитини, що надав згоду на виїзд малолітнього, а саме: зазначення держави прямування та відповідного часового проміжку перебування.

Посилання відповідача в апеляційній скарзі на розпорядження Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 10.04.2015 року № Т/23-2525 "Про надання роз'яснень" та розпорядження Сумського прикордонного загону Адміністрації Державної прикордонної служби України від 18.06.2015 року № Т/23-5112, як на підставу правомірності відмови у перетинанні кордону та прийняття оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає такими , що не спростовують висновків суду, тому як зазначені документи носять рекомендаційний характер.

Правовідносини з питань порядку виїзду за кордон малолітнього громадянина України та оформлення відповідних документів , регулюються Конвенцією 1993р., Конвенцією 1961 року, що скасовує вимогу легалізації іноземних документів, Правилами перетину державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. N 57 та Цивільним кодексом України, які мають вищу юридичну силу від зазначених відповідачем роз'яснень.

Враховуючи ч. 2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України, якою передбачено обов'язок відповідача щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, колегія суддів вважає, що відповідачем не доведено правомірність відмови у перетинанні кордону малолітньому ОСОБА_3

З огляду на зазначене колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо неправомірності рішення Сумського прикордонного загону Східного регіонального управління від 24.06.2015р. та наявності підстав для його скасування.

Також судом прийнято рішення щодо відшкодування судових витрат на користь позивача, зокрема витрат на правову допомогу в розмірі 3000,00 грн. та судового збору в розмірі 551 ,20 грн.

Щодо доводів апеляційної скарги стосовно неправомірного присудження позивачу судових витрат у вигляді витрат на правову допомогу в розмірі 3000 грн., оскільки таких вимог не було заявлено позивачем, колегія суддів зазначає таке.

Стягуючи за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача витрати на правову допомогу в розмірі 3000 грн. суд першої інстанції виходив з наявних в матеріалах справи договору від 01.02.2016 року про надання правової допомоги адвокатом Яковець Є.О., свідоцтва № НОМЕР_1 про право зайняття адвокатською діяльністю Яковець Є.О., квитанції № 72-1 про отримання адвокатом від ОСОБА_1 коштів в розмірі 3000 грн. за надання правових послуг. (а.с.34,39).

Положеннями статті 94 КАС України, передбачено порядок розподілу судових витрат.

Так згідно ч.1 ст.94 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ч.1, п. 1 ч.3 ст. 87 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на правову допомогу.

Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 90 КАС України, витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах" розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Статтею 8 Закону України "Про державний бюджет на 2016 рік", мінімальна заробітна плату у 2016 році складає у місячному розмірі: з 1 січня - 1378 гривень.

Згідно квитанції № 72-1 про отримання оплати адвокатом, позивачем було сплачено 3000грн. за надання правової допомоги відповідно до договору від 01.02.2016 року, а саме підготовки позовної заяви, що за часом склала 2 год. 00 хв. та представництво в суді першої інстанції 3 год. (а. с. 39).

З журналу судового засідання вбачається, що адвокат брав участь у справі 13.04.2016р. з 11.51 год. до 14.30 год.

Враховуючи час витрачений адвокатом на надання правових послуг та законодавчо встановлених меж щодо компенсації витрат на правову допомогу, колегія суддів зазначає що судом суму витрат на правову допомогу визначено з урахування меж, встановлених Законом України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах".

Розподіл судових витрат не залежить від наявності такої вимоги позивача в позовній заяві, а вирішується судом з урахуванням вимог ст.94 КАС України при наявності документального підтвердження їх понесення.

Враховуючи, що позивачем подано було позов немайнового характеру при поданні якого було сплачено судовий збір в розмірі 551,20 грн., що документально підтверджується, суд першої інстанції правомірно стягнув з відповідача на користь позивача понесені ним судові витрати зі сплати судового збору.

З огляду на зазначене колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права, правильно з'ясував обставини та надав оцінку доказам, тому підстави для скасування постанови суду першої інстанції відсутні.

Згідно ч.1 ст. 200 КАС України залишає апеляційну скаргу без задоволення, постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 160, 167, 195, 196, п.1 ч.1 ст.198, 200, 205, 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Сумського прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України залишити без задоволення.

Постанову Сумського окружного адміністративного суду від 13.04.2016р. по справі № 818/226/16 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя Русанова В.Б.Судді Присяжнюк О.В. Курило Л.В. Повний текст ухвали виготовлений 24.06.2016 р.