Постанова № 58501964, 15.06.2016, Львівський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 червня 2016 року Справа № 876/8329/15

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

головуючого судді Судової-Хомюк Н.М.,

суддів Гуляка В.В.,Коваля Р.Й.

за участі секретаря судового засідання Бедрій Х.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського окружного адміністративного суду від 09.07.2015 року за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Господарського суду Волинської області, третя особа яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головне управління Державної казначейської служби України у Волинській області про зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернулася до суду з позовом до Державної судової адміністрації України, Господарського суду Волинської області, третя особа яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головне управління Державної казначейської служби України у Волинській області про зобов'язання вчинити дії.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 10.12.2013 р. нею подано до Вищої ради юстиції України заяву про відставку. 24.12.2013р. рішенням Вищої ради юстиції України №1543/0/15-13 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді господарського суду Волинської області, у зв'язку з поданням заяви про відставку» - заяву задоволено, внесено подання до Верховної Ради України про звільнення її з посади судді господарського суду Волинської області.

Верховною Радою України 25.12.2014 р. прийнято постанову № 59-УІІІ «Про звільнення суддів», згідно якої, відповідно до п.9 ч.5.ст.126 Конституції України, у зв'язку з поданням заяви про відставку, було звільнено позивача з посади судді господарського суду Волинської області.

Наказом голови господарського суду Волинської області від 29.12.2014р. № 103/02-2 ОСОБА_1 відраховано зі штату працівників Господарського суду Волинської області. Проте господарський суд Волинської області відмовив позивачу у виплаті вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою у зв'язку із тим, що на момент її звільнення діяла редакція Закону України №1166 від 27.03.2014 року, у відповідності до якого виплата вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою була скасована та фінансування для виплати не виділялось.

Позивач вважає таку відмову протиправною, такою що суперечить Конституції України, Закону № 2453, Закону України «Про Регламент Верховної Ради України», оскільки на момент подання заяви про відставку Законом № 2453 таке право на виплату зазначеної допомоги за нею було закріплено, а при прийнятті нових законів не допускається зменшення чи звуження гарантій незалежності суддів.

Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 09.07.2015 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що висновки суду першої інстанції суперечать вимогам чинного законодавства України, чим порушено норми матеріального та процесуального права. Зокрема, судом не надано належної оцінки доказам наведених в позовній заяві, а висновки ґрунтуються на припущеннях.

Сторони в судове засідання апеляційного суду не з'явились, що не перешкоджає розгляду справи за їх відсутності. В силу вимог ч.1ст.41 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, позивач - ОСОБА_1 10.12.2013 р. подала до Вищої ради юстиції України заяву про відставку.

24.12.2013р. рішенням Вищої ради юстиції України №1543/0/15-13 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді господарського суду Волинської області, у зв'язку з поданням заяви про відставку» - заяву позивача задоволено, та внесено подання до Верховної Ради України про звільнення її з посади судді господарського суду Волинської області.

25.12.2014 року Верховною Радою України прийнято постанову № 59-УІІІ «Про звільнення суддів», згідно якої відповідно до п.9 ч.5.ст.126 Конституції України, у зв'язку з поданням заяви про відставку, було звільнено позивача з посади судді господарського суду Волинської області.

Наказом голови господарського суду Волинської області від 29.12.2014р. № 103/02-2 ОСОБА_1 відраховано зі штату працівників господарського суду Волинської області.

ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Волинської області з вимогою нарахувати та виплатити вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, оскільки право на відставку нею було реалізовано до набрання чинності Закону № 1166, яким було виключено ст. 136 Закону України № 2453.

19.06.2015 року за вих. № 01-52/Ч-2/4134/15 Господарським судом Волинської області повідомлено позивача, що виплата вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою виплачується відповідно до ч.1 ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судді, який вийшов у відставку.

Оскільки на момент звільнення судді ОСОБА_1., підставою якого була Постанова Верховної Ради України від 25.12.2014 року № 59-УШ та наказ голови господарського суду Волинської області від 29.12.2014 року № 103/02-2 діяла редакція Закону України №1166 від 27.03.2014 року, у відповідності до якого виплата вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою була скасована та фінансування для виплати не виділялось, господарський суд відмовив у такій виплаті, оскільки правові підстави для задоволення звернення відсутні.

Між тим, позивач з рішенням суб'єкта владних повноважень не погодився, в зв'язку з чим звернувся до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що у відповідачів не було правових підстав для нарахування та виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги в розмірі десяти місячних заробітних плат за останньою посадою.

Крім того суд зазначив, що на даний час норми Закону України № 1166 від 27.03.2014 року «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання України», яким внесено зміни до ст.136 Закону України № 2453, діють, у встановленому порядку та не визнані неконституційними.

Такі висновки суду першої інстанції, на думку колегії суддів, не відповідають нормам матеріального права та фактичним обставинам справи і є помилковими, виходячи з наступного.

Відповідно до положень ст.1 Конституції України, України є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Згідно ст.8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

В той же час, положеннями ч.1 ст.22 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Окрім того, ч.2 ст.22 Конституції України визначено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Водночас, відповідно до ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Отже, як вбачається з вищевикладеного конституційні права і свободи людини і громадянина безпосередньо гарантуються Основним законом, захищаються судом і не можуть бути звужені або скасовані навіть при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів.

При цьому, п.14 ч.1 ст.92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначаються судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури.

Відповідно до п. 9 ч. 5 ст. 126 Конституції України - суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

При цьому звільнення судді відбувається за наявності в судді відповідного стажу роботи, який, відповідно до ч. 1 ст. 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), становить не менше двадцяти років, та подання суддею заяви, яка є підтвердженням вільного волевиявлення судді на реалізацію ним права на відставку.

Відповідно до ч. 1 ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» - судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Право позивача на вихідну допомогу передбачено і рішенням Конституційного Суду України від 19 листопада 2013 року №10-рп/2013у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 103,109, 131, 132, 135, 136, 137, підпункту 1 пункту 2 розділу XII «Прикінцеві положення», абзацу четвертого пункту 3, абзацу четвертого пункту 5 розділу XIII «Перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Так, Конституційний Суд України зокрема зазначив, що аналіз розділу VІІІ Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів» дає підстави для висновку, що відставка судді є особливою формою звільнення його з посади за власним бажанням та обумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді. Наслідком відставки є, зокрема, припинення суддею своїх повноважень з одночасним збереженням за ним звання судді і гарантій недоторканності, а також набуттям прав на виплату вихідної допомоги та отримання пенсії або щомісячного довічного грошового утримання.

Конституційним судом України також зауважено, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків.

Тобто, реалізація права судді на відставку за наявності підстав, встановлених Законом України «Про судоустрій і статус суддів», є підставою для виплати такому судді у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Твердження суду першої інстанції про те, що 01 квітня 2014 року набрав чинності Закон України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», яким виключено ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та норми даного Закону не визнані неконституційними, колегія суддів вважає помилковими, оскільки право на відставку реалізовано позивачем до набрання чинності Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні».

Відповідно до ч. 3 ст. 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» - заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади. У разі звільнення судді з посади в результаті внесення такого подання Вища рада юстиції повідомляє про це Вищу кваліфікаційну комісію суддів України.

Згідно до п. 4 параграфа 2.1 розділу II Регламенту Вищої ради юстиції, затвердженого рішенням Вищої ради юстиції від 04 квітня 2010 року №791/0/15-10 - розгляд питання про відставку судді включає в себе з'ясування дійсного волевиявлення судді, який подав заяву про відставку, з метою перевірки відсутності стороннього впливу на суддю або примусу.

Отже, Вища рада юстиції за наявності у судді відповідного стажу роботи повноважна перевіряти лише справжність волевиявлення судді, водночас відмовити в задоволенні заяви про відставку з інших підстав Вища рада юстиції не правомочна.

Подібну роль у цьому процесі відведено й Верховній Раді України, оскільки, згідно з положеннями статті 216 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України «Про Регламент Верховної Ради України» керівництво Верховної Ради України лише забезпечує організацію підготовки цього питання до розгляду на пленарних засіданнях.

Таким чином, подання заяви про відставку та внесення Вищою радою юстиції відповідного подання до Верховної Ради України вказує на набуття суддею прав на відставку.

Матеріалами справи встановлено, що заяву про відставку позивач подала 10 грудня 2013 року, а відповідне подання Вищої ради юстиції внесено 24 грудня 2013 року.

Разом з тим, фактичне звільнення позивача з посади судді, у зв'язку із поданням заяви про відставку, відбулося лише через рік після внесення подання Вищою радою юстиції на підставі постанови Верховної Ради України від 25 грудня 2014 року №59-VІІІ «Про звільнення суддів».

Колегія суддів вважає, що тривалий період, протягом якого не вирішувалося питання про звільнення позивача з посади судді у відставку, не залежав від його волі, а тому, не може впливати на вирішення питання про нарахування та виплату позивачу вихідної допомоги за законодавством, чинним на час подання ним заяви про відставку.

Крім того, позбавлення позивача права на отримання відповідної вихідної допомоги, у зв'язку з відставкою, суперечить приписам статті 22 Конституції України, відповідно до якої при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинник законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 03 червня 2013 року №3-рп/2013 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 2, абзацу другого пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи», статті 138 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (справа щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці), суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання, і така незалежність судді забезпечується, зокрема, його належним матеріальним та соціальним забезпеченням. Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюється на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо) та надання їм у майбутньому статусу судді у відставці.

Конституційний Суд України відзначив, що законодавець, маючи дискреційні повноваження щодо визначення умов, порядку та розміру матеріального забезпечення, повинен враховувати, що не може запроваджуватися правове регулювання, за якого особа, реалізуючи одне конституційне право, позбавляється можливості реалізувати інше право (гарантію). Зокрема, суддя після виходу на пенсію або у відставку, використовуючи конституційне право на працю, визначене статтею 43 Основного Закону України, не може бути при цьому позбавлений гарантій незалежності суддів, включаючи заходи їх правового захисту, матеріального і соціального забезпечення.

Підставою для отримання матеріального забезпечення судді після припинення його повноважень є виключно конституційно визначений статус професійного судді, при цьому не може виокремлюватися певна категорія суддів у відставці, які не мають права на отримання вихідної допомоги у зв'язку з виходом у відставку з підстав, не пов'язаних з статусом судді та його професійною діяльністю щодо здійснення правосуддя.

Відтак, враховуючи, що за суддею, який перебуває у відставці, зберігається звання судді та такі ж гарантії недоторканності та соціального захисту, як і до виходу у відставку, скасування при виході у відставку гарантованої виплати вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою є обмеженням соціальних гарантій суддів, передбачених Конституцією України та іншими Законами України, оскільки зміст та обсяг досягнутого суддями рівня матеріального забезпечення не може бути звужено або скасовано шляхом внесення змін до чинного законодавства.

Відповідно до ч. 2 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Тому, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що аналіз прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) дає підстави для формування позиції, що при вирішенні питань щодо порушення державами - учасницями Ради Європи положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї велика увага акцентується на дотриманні державою принципу «правомірних або законних очікувань» та захисту прав людини через призму цього принципу.

Зокрема, у справах «Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» та «Федоренко проти України» ЄСПЛ констатував, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Pressos Compania Naviera S.A. v. Belgium, рішення від 20 листопада 1995 року, серія А, N 332, с. 21, п. 31; пункт 21 рішення ЄСПЛ у справі «Федоренко проти України»).

У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, це поняття охоплює як «існуюче майно», так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 рішення від 2 березня 2005 року ЄСПЛ від MALTZAN and Others v. Germany). ЄСПЛ робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту та формується позиція для інтерпретації вимоги як такої, що може вважатися «активом», вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема, є чинна норма закону.

Таким чином, оскільки право на відставку позивачем реалізовано до набрання чинності Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», позивач має право на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою відповідно до ч. 1 ст. 136 Закону Україну «Про судоустрій і статус суддів».

Колегія суддів вважає, що позовні вимоги до Державної судової адміністрації не підлягають до задоволення, оскільки вказаний державний орган є розпорядником даної категорії виплат, але реалізація нарахування та виплати покладається на установу - Господарський суд Волинської області, в якій позивач здійснював виконання суддівських повноважень.

Виходячи із вимог ст. 71 КАС України - кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З врахуванням наведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги являються суттєвими і складають підстави для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели до неправильного вирішення справи, а також має місце невідповідність висновків суду обставинам справи.

Керуючись, ч. 3 ст. 160, ст. 195, 196, п.3 ч.1 ст.198, ст. 202, 205, 207, 254 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Волинського окружного адміністративного суду від 09.07.2015 року по справі № 803/1413/15-а - скасувати та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити.

Зобов'язати Господарський суд Волинської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі десяти місячних заробітних плат, нарахованих за останньою посадою до 1 квітня 2014 року у відповідності до частини першої ст. 136 Закону України від 7 липня 2010 р. № 2453 - VI «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції чинній до 01.04.2014 року).

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання постановою законної сили, а у разі складення постанови в повному обсязі відповідно до ст.160 КАС України - з дня складення постанови в повному обсязі.

Головуючий суддя Н.М. Судова-Хомюк

Судді В.В. Гуляк

Р.Й. Коваль

Повний текст

виготовлено 21.06.2016 року.