Рішення № 58450641, 16.06.2016, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/432/2016(м)

263/2185/15-ц

Категорія 48 Головуючий у 1-й інстанції Турченко О.В.

Суддя-доповідач ОСОБА_1

Р І Ш Е Н Н Я

І м е н е м У к р а ї н и

16 червня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області в складі:

головуючого Мироненко І.П.

суддів Лопатіної М.Ю., Песоцької Л.І.

секретаря Зал Ю.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 на заочне рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 квітня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя,-

в с т а н о в и л а:

В лютому 2015 року позивач ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на ? частину цієї квартири. В обґрунтування заявлених вимог посилалась на те, що у період з січня 2005 року по 13 серпня 2005 року перебувала у цивільному шлюбі з відповідачем ОСОБА_2, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, а 13 серпня 2005 року вони зареєстрували шлюб, від якого мають неповнолітнього сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. 21 грудня 2007 року шлюб між ними було розірвано. 03 серпня 2005 року за рахунок спільних коштів ними на імя відповідача ОСОБА_2 була придбана однокімнатна квартира АДРЕСА_1. Право власності на цю квартиру було зареєстровано за відповідачем 30 серпня 2005 року, тобто вже в період перебування у зареєстрованому шлюбі. В квартирі проводились ремонтні роботи, а в серпні 2006 року вона зареєструвалась в цій квартирі і вселилась. Оскільки квартира є спільною сумісною власністю подружжя, то вона підлягає поділу, тому, враховуючі рівність часток у спільному майні подружжя, вважає, що має право на ? частину спірного нерухомого майна.

Заочним рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 квітня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено.

Поділено спільно нажите майно подружжя та визнано за ОСОБА_4 і ОСОБА_2 право приватної власності за кожним по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1. В рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору стягнуто з відповідача ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 1000 грн.

Ухвалою Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 06 квітня 2016 року заява відповідача про перегляд заочного залишена без задоволення.

В апеляційній скарзі представник відповідача ОСОБА_2 ОСОБА_3, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, на необґрунтованість рішення, неповне зясування обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати і ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позову.

Зокрема вказує, що обставини придбання спірної квартири жодним чином не свідчать про те, що вона є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Квартира була придбана 03 серпня 2005 року за рахунок коштів, отриманих за договором позики від 19 липня 2005 року, укладеного між відповідачем та ПрАТ «Маркохім», тому є особистою власністю відповідача. Суд не зясував за рахунок яких коштів було проведено погашення позики. При реєстрації у спірній квартирі у серпні 2006 року позивачу було відомо, що власником цієї квартири є відповідач. Однак, позивачем не порушувалось питання стосовно поновлення строків позовної давності, що суд першої інстанції до уваги не взяв, чим порушив процесуальні норми права. Також, судом залишений без уваги той факт, що за рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 23 квітня 2012 року позивач ОСОБА_4 (на той час ОСОБА_2) Д.М., яка діяла в своїх інтересах та в інтересах малолітнього сина ОСОБА_6, були визнані такими, що втратили право користування жилим приміщенням спірної квартири і знятті з реєстрації за цією адресою. Ремонтних робіт позивачем у спірній квартирі позивачем не проводилось, а у вересні 2007 року шлюбні відносини між ними було припинено. Відповідач не був належним чином повідомленим про час та місце розгляду справи, що позбавило його можливості надати суду докази на підтвердження своїх заперечень.

Згідно положень ч.5 ст.76, ч.2 ст.305 ЦПК України апеляційний суд розглянув справу за відсутності відповідача ОСОБА_2, який про час та місце розгляду спраи був повідомлений належним чином через своїх представників ОСОБА_3, ОСОБА_7

Відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначені її громадянських прав і обовязків має право на справедливий судовий розгляд.

За положеннями ч.1 ст.224 ЦПК України суд може прийняти заочне рішення на підставі наявних у справі доказів у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнанні неповажними, суд може ухвалити заочне рішенні на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення.

Частиною 4 ст.169 ЦПК України визначено, що у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Проте, матеріали даної справи не містять даних про належне повідомлення відповідача ОСОБА_2 про час та місце розгляду справи. Судові повістки про виклик в судові засідання призначені на 03 березня, 18 березня, 20 квітня 2016 року відповідачу не вручались, а повернуті до суду за перебігом строку зберігання. ОСОБА_5 щодо вручення судової повістки на 31 березня 2016 року матеріали справи не містять.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги про те, що ухвалення судом заочного рішення позбавило відповідача можливості реалізувати свої процесуальні права щодо надання доказів у справі, заслуговують на увагу.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, відповідно до положень ст.303 ЦПК України, апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням установлено порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду було зумовлено поважними причинами.

Враховуючи, що неподання відповідачем ОСОБА_2 доказів на підтвердження своїх заперечень проти позову було зумовлено розглядом судом першої інстанції справи за його відсутності, судом апеляційної інстанції були дослідженні договори купівлі-продажу спірної квартири, іпотеки, позики, а також витребувані відомості щодо погашення позики.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників відповідача ОСОБА_3, ОСОБА_7, які підтримали доводи апеляційної скарги, заперечення позивача ОСОБА_4, дослідивши матеріали справи і обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.

Згідно ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Умовами обґрунтованості є повне і всебічне зясування обставин, що мають значення для справи, доведеність тих обставин, які суд вважає встановленими, відповідність висновків суду обставинам справи.

Проте рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам закону у повній мірі не відповідає.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_4 та відповідач ОСОБА_2 з січня 2005 року проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а 13 серпня 2005 року зареєстрували шлюб, який було розірвано на підставі рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 листопада 2007 року, що набрало законної сили.

Згідно нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 03 серпня 2005 року ОСОБА_2 придбав у власність за 60000 грн. однокімнатну квартиру розташовану за адресою: АДРЕСА_2, загальною площею 36,4 кв.м, житловою площею 18,5 кв.м).

На підставі даного договору відповідач ОСОБА_2 зареєстрував своє право власності на квартиру 30 серпня 2005 року в БТІ міста Маріуполя.

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира була придбана сторонами за час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу за сумісні кошти, а право власності на вказану квартиру зареєстроване за відповідачем вже після реєстрації шлюбу між сторонами, тому є спільним майном подружжя і позивач має право на 1/2 його частину.

З таким висновком суду колегія суддів не може повністю погодитись виходячи з наступного.

У п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" роз'яснено, що при застосуванні ст.74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з'ясувати час та джерело його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю, спільний побут, взаємні права та обов'язки (ст.ст. 3, 74 СК України).

У відповідності до вимог ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Набуття майна за час спільного проживання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, та за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності, а за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю.

За правилами ст.ст. 70, 71 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Отже, у сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя, при цьому частини чоловіка та дружини є рівними. Спростувати цю презумпцію може сторона, яка надає докази протилежного, що мають відповідати вимогам належності та допустимості (ст.ст. 58, 59 ЦПК України) і це є її процесуальним обов'язком (ст.ст. 10, 60 ЦПК України). При цьому, судове рішення не може ґрунтуватись на припущеннях (ч.4 ст.60 ЦПК України).

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, що з січня 2015 року сторони проживали однією сімєю без шлюбу, оскільки спілкувалися як подружжя, планували своє життя, обговорювали питання фінансового характеру, що підтверджується матеріалами справи та показами допитаних свідків.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірна квартира не може вважатися особистою власністю відповідача, тому як така, що придбана подружжям, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Разом з тим, приймаючи рішення про поділ вказаної квартири шляхом визначення ідеальних часток сторін у майні, суд залишив поза увагою, що спірна квартира була придбана за рахунок коштів, отриманих відповідачем за договором позики.

Так, 19 липня 2005 року між ВАТ "Маркохім" та відповідачем ОСОБА_2 був укладений договір безвідсоткової позики на придбання житла, за умовами якого останній отримав грошові кошти у розмірі 60 000 грн. на придбання однокімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2, на строк до 03 серпня 2020 року.

08 вересня 2005 року в забезпечення виконання зобов'язання за договором безвідсоткової позики від 19 липня 2005 року між ВАТ "Маркохім" та відповідачем ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір. Відповідно до п.1.8 цього договору предметом іпотеки виступає однокімнатна квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_2.

Як встановлено рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 листопада 2007 року шлюбні відносини подружжя було припинено з вересня 2007 року і ці обставини сторонами не оспорювались.

Згідно довідки ПрАТ "Азовсталь" від 19 травня 2016 року №02-460, ОСОБА_2 за договором позики на придбання житла в рахунок погашення вартості придбаної квартири АДРЕСА_3 вніс 60 000 грн. З яких, утримано із заробітної плати, згідно розрахунковим листам за період з вересня 2005 року по серпень 2009 року - 12 799 грн. 49 коп.; у вересні 2009 року одноразово внесено 47 200 грн. 51 коп. Заборгованість за договором позики №14 від 19 липня 2005 року, наданого ОСОБА_2, відсутня.

Отже, за час шлюбу за період з вересня 2005 року по вересень 2007 року сторонами за рахунок спільних коштів було сплачено 6399 грн. 41 коп., решта суми 53 600 грн. 59 коп. внесено відповідачем за рахунок особистих коштів.

Таким чином, колегія суддів не може погодитися з висновком суду першої інстанції про неврахування зобов'язань сторін за цим договором позики при поділі спільного сумісного майна і з урахуванням позовних вимог частка позивача ОСОБА_4 у спірній квартирі складає 1/20 частину ((6399,41:2)х100):60000), а відповідача ОСОБА_2 19/20 частин ((56800,29 х 1000):60000).

Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: 1) неповне зясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

З огляду на викладене, рішення суду першої інстанції підлягає зміні із визнанням за позивачем ОСОБА_4 права власності на 1/20 частину квартири АДРЕСА_4 (колишня вулиця Урицького) в місті Маріуполі, а на 19/20 частини цієї квартири визнати право приватної власності за відповідачем ОСОБА_2, у зв'язку з чим апеляційна скарга представника відповідача підлягає задоволенню частково.

Вирішуючи питання про відшкодування судових витрат, понесених сторонами по сплаті судового збору, як в суді першої інстанції, так і в апеляційному суді, колегія суддів виходить із принципу пропорційності задоволених вимог, передбаченого ст.88 ЦПК України.

В суді першої інстанції позивачем ОСОБА_4 сплачено судовий збір в розмірі 1000 грн., тоді як виходячи із ціни позову його розмір становить 300 грн.

За подачу апеляційної скарги відповідачем сплачено судовий збір в розмірі 551 грн. 20 коп.

Таким чином, з позивача ОСОБА_4 на користь відповідача ОСОБА_2 в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору підлягає стягненню 466 грн. 08 коп. ((551,20:100)х90)- 30 грн., які підлягали відшкодуванню відповідачем на користь позивача).

Керуючись ст.ст.303, 307, 309 ЦПК України, колегія суддів

В и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 квітня 2015 року змінити.

Позовні вимоги ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_4 право приватної власності на 1/20 частину квартири АДРЕСА_4 (колишня вулиця Урицького) в місті Маріуполі Донецької області (загальною площею 36,4 кв.м, житловою площею 18,5 кв.м), а на 19/20 частини цієї квартири визнати право приватної власності за ОСОБА_2.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору 466 грн. 08 коп.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий І.П. Мироненко

Судді: М.Ю. Лопатіна

ОСОБА_8