Постанова № 58427819, 17.06.2016, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 червня 2016 р. Справа №805/359/16-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1

час прийняття постанови: 13 год. 00 хв.

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Голошивця І.О., при секретарі судового засідання Белікові Д.Л., розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, Головного управління Національної поліції в Донецькій області, Маріупольського міського управління ГУМВС України в Донецькій області; третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головне Управління Державної казначейської служби України у Донецькій області про поновлення на посаді, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди,

за участю :

позивача ОСОБА_1 (особисто),

відповідачів 1-3 ОСОБА_2 (за довіреністю).

ОСОБА_1 (далі по тексту- позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (далі по тексту відповідач 1, ГУ МВС України), Головного управління Національної поліції в Донецькій області (далі по тексту відповідач 2, ГУ НП в Донецькій області), Маріупольського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (далі по тексту відповідач 3, Маріупольське МУ ГУМВС України в Донецькій області), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Головне Управління Державної казначейської служби України у Донецькій області (далі по тексту третя особа, ГУ ДКСУ у Донецькій області), в якому просить суд (з урахуванням уточнень):

- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області № 393 о/с від 06 листопада 2015 року про звільнення з органів внутрішніх справ в запас Збройних Сил України за п.п. «г» п. 64 (через скорочення штатів) Положення про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, майора міліції ОСОБА_1;

- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділення міліції Жовтневого районного відділу Маріупольського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області з 06 листопада 2015 року;

- зобовязати Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області змінити підставу звільнення ОСОБА_1 з п.п. «г» п. 64 (через скорочення штатів) на п.п. «з» п. 64 (у звязку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства) Положення про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ;

- зобовязати Головне управління Національної поліції в Донецькій області розглянути кандидатуру ОСОБА_1 для зайняття посади у відповідності до п. 9 Розділу ІХ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про національну поліцію» у Головному управлінні Національної поліції в Донецькій області та видати відповідний наказ з цього приводу;

- стягнути з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області та Головного управління Національної поліції в Донецькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 85750, 28 грн.;

- стягнути з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області та Головного управління Національної поліції в Донецькій області на користь ОСОБА_1 компенсацію моральної шкоди в розмірі 10000, 00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що з 01 листопада 1992 року по 06 листопада 2015 року проходив службу в органах внутрішніх справ України. Останню посаду займав начальника відділення міліції Жовтневого районного відділу Маріупольського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області у званні майора міліції. Згідно до наказу від 06 листопада 2015 року № 393 о/с, виданого ГУ МВС України в Донецькій області його звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України на підставі п.п. 10, 11 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про національну поліцію» та п.п. «г» п. 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (через скорочення штатів). Позивач вважає звільнення незаконним, оскільки підпунктом «г» п. 64 вищезазначеного Положення встановлено, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів при відсутності можливості подальшого використання на службі. Висловлюючи своє бажання продовжувати службу в новоствореному органі Національній поліції позивач 06 листопада 2015 року подав відповідний рапорт, який було погоджено виконуючим обовязки начальника Жовтневого районного відділу Маріупольського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області підполковником міліції ОСОБА_3, та продовжив роботу в тимчасовому штаті Національної поліції до проведення переатестації. Даний факт позивач підтверджує тим, що протягом тижня після проведення скорочення штатів, він виконував свої посадові обовязки та організовував проведення перевірок на підставі відповідних службових доручень, здійснював контроль за їх виконанням, що також доводиться рапортами чергових Жовтневого відділу міліції. Крім того, зазначає, що в період з 11 листопада 2015 року по 16 січня 2016 року він перебував на лікарняних, тому про своє звільнення дізнався після виходу з лікарняного 16 січня 2016 року, незважаючи на те, що його було звільнено з 06 листопада 2015 року. Тому вважає, що при його звільненні були порушені норми п. 9 Розділу ХІ Закону України «Про національну поліцію» (далі по тексту ЗУ «Про національну поліцію»), та норми Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 р. № 114, в редакції Постанови Кабінету міністрів України від 28 жовтня 2015 року № 885 (далі по тексту Положення № 114). Позивач переконаний, що він у повному обсязі відповідає вимогам ст. ст. 49, 50, 61 ЗУ «Про національну поліцію», має достатній рівень кваліфікації та досвід роботи для продовження служби в органах поліції. Крім того, вважаючи своє звільнення незаконним, позивач наполягає на стягненні з відповідача грошової компенсації за час вимушеного прогулу, яка розраховується виходячи з розміру середньоденної заробітної плати в сумі 556, 82 грн. та ґрунтується на положеннях Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі по тексту Порядок № 100), а також узгоджується з розясненнями Пленуму Верховного ОСОБА_4 України, викладеними у Постанові від 24 грудня 199 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» і складає, на думку позивача, 85750, 28 грн. До того ж, позивач вважає, що правомірною сатисфакцією у компенсацію порушення його прав, буде стягнення на його користь 10 000, 00 грн. моральної шкоди. Підставами стягнення моральної шкоди вважає спричинення йому страждань внаслідок незаконного звільнення та посилається на положення Постанови Пленуму Верховного суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди». Згідно до ч. 1 ст. 256 Кодексу адміністративного судочинства України (далі по тексту КАС України), просить допустити негайне виконання постанови про стягнення присуджених виплат в межах стягнення за один місяць та поновлення на посаді.Строк звернення до суду з позовом вважає не пропущеним, оскільки він дізнався про своє звільнення лише після виходу на роботу після хвороби.

У судовому засіданні позивач підтримав уточнені позовні вимоги та наполягав на їх задоволенні у повному обсязі.

Представник відповідачів 1-3: ГУ МВС України в Донецькій області, ГУ НП в Донецькій області та Маріупольського МУ ГУМВС України в Донецькій області, у письмових запереченнях на позов та у судовому засіданні проти задоволення вимог позивача заперечував, звертаючи увагу суду на те, що звільнення позивача зі служби за скороченням штатів проведено на підставі та в межах Конституції України, Законів України та відповідних підзаконних нормативно-правових актів. Процедура звільнення ОСОБА_1 проведена відповідачами згідно до норм чинного законодавства, тому вважає, що конституційні права останнього порушені не були. Крім того, зазначає, що в межах реформування правоохоронної системи прийнято Закон України «Про Національну поліцію». У звязку із втратою чинності нормативної бази щодо проходження служби працівниками міліції, скороченням всіх штатів і посад та ліквідацією територіальних органів Міністерства внутрішніх справ України, у тому числі і Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, звільненню підлягали всі працівники без виключення. Національна поліція України є новоствореним органом державної влади та не є правонаступником органів внутрішніх справ, що діяли на підставі положення Закону України «Про міліцію».

У обґрунтування заперечень також зазначає, що Законом України «Про національну поліцію» передбачено, що комплектування поліції здійснюється на підставі конкурсного набору за рахунок осіб, які відповідають категоріям вимог, необхідних та встановлених для служби в поліції, внаслідок чого набір до поліції здійснюється на конкурсних засадах, автоматичного призначення колишніх працівників міліції не передбачено.

Також, представник відповідачів наголошував, що позивача не було позбавлено гарантій соціального захисту та подальшого працевлаштування у визначеному законом порядку, оскільки його кандидатура, як бажаючого продовжити службу в поліції була розглянута управлінням внутрішньої безпеки та інспекцією по особовому складу ГУ МВС України в Донецькій області, але не була погоджена, тому позивач і не був прийнятий до новоствореного органу Національної поліції. Крім того зазначив, що інформація про майбутнє вивільнення працівників міліції (в якій містились і дані щодо особи позивача) була направлена відповідачами до Маріупольського міського центру зайнятості для постановки на облік і оформлення державної допомоги по безробіттю, вирішення питання подальшого працевлаштування, а у випадку проблем з працевлаштуванням для проведенні перепідготовки. Посилання позивача на те, що він після звільнення, яке відбулось 06 листопада 2015 року, виходив на службу вважає безпідставним, оскільки останній не перебував у трудових відносинах з Національною поліцією. Вимоги про стягнення моральної шкоди вважає недоведеними, посилаючись на п. 3 Постанови Пленуму Верховного суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» та зазначаючи, що діями відповідачів не було спричинено порушення прав позивача, а тому немає і підстав для стягнення моральної шкоди.

Крім того, звернув увагу на пропущення позивачем строку звернення до суду, оскільки листом від 06 листопада 2015 року № 11198 позивача було повідомлено про звільнення; також доповідними записками від 19 листопада 2016 року № 221, від 04 грудня 2015 року № 412 доводиться факт того, що позивача неодноразово запрошували до кадрового підрозділу для вручення особистих документів. За таких обставин, звертає увагу суду на можливість застосування до спірних правовідносин наслідків ч. 1 ст. 100 КАС України щодо залишення позову без розгляду.

Наголошуючи на необґрунтованості та безпідставності вимог позивача, представник відповідачів у письмових запереченнях та у судових засіданнях просили суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Представник третьої особи до судового засідання не прибув, про час і місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Оскільки сторони не заперечували проти розгляду справи у відсутності третьої особи, а також враховуючи приписи ст. 128 КАС України, суд приходить до висновку, що неявка третьої особи не перешкоджає розгляду справи по суті.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача, представника відповідачів 1-3 в судовому засіданні, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, як вбачається з копії паспорта громадянина України серії ВЕ250088 виданого Іллічівським РВ Маріупольського МУ ГУ МВС України в Донецькій області 27 листопада 2001 року (т. 1 а.с. 10).

Судом встановлено, що згідно трудової книжки серії ФР № 436784 ОСОБА_1 був прийнятий на службу до органів внутрішніх справ України на підставі Наказу від 03 листопада1992 року № 117 о/с та звільнений з органів внутрішніх справ України Наказомвід 06 листопада 2015 року № 393 о/с Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (т. 1 а.с. 14, 95).

Згідно витягу з Наказу ГУ МВС України в Донецькій областівід 06 листопада 2015 року № 393 о/с «По особовому складу» (т. 1 а.с.95) майора міліції ОСОБА_1 (М-869187), начальника відділення міліції Жовтневого районного відділу Маріупольського міського управління ГУ МВС України в Донецькій області звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України (із постановкою на військовий облік) за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів) відповідно до п.п. 10, 11 розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію»від 02.07.2015 р. № 580-VIІI (далі - Закон № 580-VІІІ) та Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ з 06 листопада 2015 року.

Підставою звернення позивача з адміністративним позовом стала його незгода зі звільненням із займаної посади відповідно до вищезазначеного наказу № 393 о/с.

З адміністративним позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 03 лютого 2016 року, як свідчить поштовий штемпель на конверті (т. 1 а.с. 33). При цьому, позивач зазначає, що строк звернення до суду, встановлений ст. 99 КАС України, ним не пропущений. В обґрунтування ствердження про дотримання строку звернення до суду посилається на те, що про звільнення він дізнався лише 16 січня 2016 року по виходу на службу після хвороби, що підтверджується довідками Комунального закладу «Володарський районний центр первинної медико-санітарної допомоги» від 26 грудня 2015 року № 16, від 06 січня 2016 року № 1, довідкою Комунальної установи «Маріупольська міська лікарня № 4 ім. І.К. Мацука» б\д № 357 та випискою з історії хвороби Комунальної установи «Міська лікарня № 8» м. Маріуполь від 30 грудня 2015 року б/н (т. 1 а.с. 15 зворотній бік, а.с. 16, а.с. 16 зворотній бік), а також розпискою про отримання позивачем обхідного листа, припису, виписки наказу про звільнення та дублікату трудової книжки від 16 січня 2016 року (т.1 а.с. 73).

У запереченнях на позовну заяву (т. 1 а.с. 61-66) представником відповідачів 1-3 було зазначено, що позивачем порушено строк звернення до суду з адміністративним позовом. Тому, крім іншого, як одне з заперечень проти позову, відповідачі зазначають можливість застосування судом у даному випадку, наслідків ст. 100 КАС України. Проте, окремого клопотання про залишення позову без розгляду відповідачами заявлено не було.

Враховуючи викладене, суд вважає доцільним розглядати справу по суті, звертаючи увагу на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. При цьому у відповідності до ч. 2 ст. 2 КАС України, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Адміністративний позов, відповідно до ст. 99 КАС України, може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною 3 зазначеної статті передбачено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Суд зазначає, що датою, коли позивач дізнався про порушення його прав, свобод та інтересів є дата ознайомлення позивача зі спірним наказом про його звільнення, або належний в розумінні приписів КАС України письмовий доказ. З матеріалів справи вбачається, що позивач ознайомився зі спірним наказом про своє звільнення 16 січня 2016 року (т. 1 а.с. 73), оскільки був відсутній на службі у звязку з хворобою. Поважність причин відсутності позивача на роботі доводиться наявними у справі доказами (т. 1 а.с. 15 зворотній бік, а.с. 16, а.с. 16 зворотній бік). Зазначені обставини не є спірними між сторонами. При цьому, суд враховує, що спірний наказ про звільнення позивача з органів внутрішніх справ винесений ГУ МВС України в Донецькій області 06 листопада 2016 року.

З позовною заявою позивач звернувся до суду 03 лютого 2016 року.

Проте, підстав для застосування наслідків пропуску строку звернення до суду з позовом, передбачених ст.100 КАСУкраїни, немає, оскільки з моменту, як позивач дізнався про звільнення по момент подання позову минуло менше місяця. До того ж, інститут строку на звернення до адміністративного суду має на меті полегшення надання учасниками адміністративного процесу доказів, підвищує їх достовірність, а також забезпечує правову визначеність учасників спірних правовідносин. Іншими словами, обмеження строку реалізації права на судовий захист покликане передусім дисциплінувати учасників адміністративних правовідносин.

Тому суд не вбачає підстав для залишення позовної заяви без розгляду і вважає доцільним розглядати спір по суті.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спірні правовідносини регулюються Законом України "Про Національну поліцію" від 02.07.2015 р. № 580-VIІI (далі - Закон № 580-VІІІ) та Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 р. № 114 (далі - Положення № 114).

При цьому суд зазначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Дана позиція викладена в листі Вищого адміністративного суду України від 26.05.2010 р. № 753/11/13-10 "Про розв'язання спорів, що виникають з відносин публічної служби".

З матеріалів справи вбачається, що звільнення позивача здійснювалось у звязку зі скороченням штатів під час впровадження реформи правоохоронної системи України. Для забезпечення ефективного реформування правоохоронних органів, Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про Національну поліцію» від 02 липня 2015 року, який був опублікований в газеті «Голос України» від 06 серпня 2015 року №141-142. Згідно до Розділу ХІ Закону № 580-VІІІ «Прикінцеві та перехідні положення», зазначений Закон набирає чинності через три місяці, з дня, наступного за днем його опублікування, тобто, з 07 листопада 2015 року, в свою чергу, в цей день втрачає чинність Закон України «Про міліцію», яким до цього часу регламентувалась діяльність даних правоохоронних органів України.

Тобто, зазначений Закон України «Про Національну поліцію» набрав чинності відповідно до ч. 5 ст. 94 Конституції України та п. 4 Указу Президента України від 10 червня 1997 року № 503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» (з наступними змінами) та був доведений до відома населення, на виконання ст. 57 Конституції України.

Відповідно до п. 8 розділу ХІ Закону № 580-VІІІ, з дня оприлюднення цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Виданою на виконання Закону № 580-VІІІ Постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року № 730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ України», утворено, як юридичні особи публічного права на території України органи Національної поліції та ліквідовано, як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства внутрішніх справ України.

З електронних відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців вбачається, що ГУ МВС України в Донецькій області знаходиться в стані припинення.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 110 Цивільного кодексу України встановлено, що юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.

Суд зазначає, що ліквідація логічно повязана із скороченням чисельності і штату працівників. У разі ліквідації чисельність працівників скорочується, а весь штат працівників ліквідується. Ліквідація це форма припинення юридичної особи, за якої припиняються її права та обовязки, тобто вона знімається з реєстрації в усіх фондах та організаціях.

Пунктом 11 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VІІІ встановлено, що перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до "Прикінцевих та перехідних положень" цього Закону.

Згідно Інформаційного листа Вищого адміністративного суду України «Про розв'язання спорів, що виникають з відносин публічної служби» від 26 травня 2010 року № 753/11/13-10, який підготовлено на підставі аналізу вивчення та узагальнення причин скасування Верховним Судом України судових рішень Вищого адміністративного суду України, переглянутих за винятковими обставинами у 2009 році, визначено, якщо у спеціальному законі (Законі України "Про міліцію", "Про Кабінет Міністрів України", тощо) не передбачено або прямо заборонено застосування норм трудового законодавства, то особа може бути звільнена виключно з підстав, передбачених цими законами. Так, правовідносини, що виникають при звільненні публічного службовця у зв'язку зі скороченням штатів юридичної особи, регулюються спеціальним законодавством.

У вищезазначеному Інформаційному листі Вищого адміністративного суду України також вказано, що розглядаючи справи про звільнення публічного службовця з посади у зв'язку з ліквідацією публічної установи, суди повинні, по-перше, перевірити наявність чи відсутність факту ліквідації юридичної особи публічного права згідно з Конституцією України та чинним законодавством, по-друге, встановити, чи вжито адміністрацією публічного органу всіх зусиль для переміщення або переведення публічного службовця, чи іншого його працевлаштування, як це прямо передбачено частиною другою статті 40 КЗпП України.

Положеннями ст. 244-2 КАС України передбачено, що висновок, викладений у Постанові Верховного ОСОБА_4 України має враховуватись іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Оскільки чинним законодавством України не визначено правонаступника установи в якій працював позивач, суд вважає безпідставними посилання позивача на те, що ГУ МВС України в Донецькій області повинно було працевлаштувати його у органах Національної поліції. Наведені у позові заперечення в цій частині є лише припущенням позивача та не ґрунтуються на нормах чинного законодавства. Тому суд приходить до висновку, що позивача було звільнено внаслідок ліквідації установи. При цьому, ГУ МВС України в Донецькій області на виконання вимог п. 4 ч. 3 ст. 50 Закону України «Про зайнятість населення», довело до відома Державної служби зайнятості України в особі Маріупольського міського центру зайнятості про заплановане масове вивільнення працівників у звязку зі змінами організації виробництва і праці, заплановане на листопад 2015 року. Тобто, відповідачі вжили всі передбачені чинним законодавством України заходи для дотримання під час звільнення працівників їх Конституційних прав та охоронюваних Законом інтересів.

За таких обставин, суд вважає, що посилання позивача на порушення відповідачами при звільненні його Конституційного права на труд є безпідставним.

Також суд вважає, що при звільненні позивача відповідачем було дотримано чинного на той час законодавства, зокрема, ст. 18 Закону України «Про міліцію», Закону України «Про Національну поліцію» та норм Положення № 114.

Посилання позивача на те, що він виходив на службу після 06 листопада 2015 року в новоствореному органі Національній поліції, як і ствердження про те, що його мали б перевести на рівноцінну посаду у вищезазначеному органі, суд також не може прийняти до уваги враховуючи наступне.

Як було зазначено раніше, органи Національної поліції України є новоствореними юридичними особами публічного права, які не є правонаступниками ліквідованих органів Міністерства внутрішніх справ України.

Відповідно до приписів п. 9 розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIІI передбачено, що працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.

Отже, Законом № 580-VІІІ передбачена альтернатива вибору працівників міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, а саме прийняття на службу за їх згодою або проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Згідно до п. 10 розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VІІІ працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Відповідно до п.п. "г" п. 64 Положення №114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

З аналізу вказаних норм слідує, що працівники міліції можуть бути прийняті на службу до поліції за власним бажанням та у спосіб, визначений п. 9 розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIІI. Водночас, ті працівники, які відмовились від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Позивач в обґрунтування своїх позовних вимог посилається на те, що відповідачами не здійснено його повідомлення про можливе скорочення штатів та звільнення з органів внутрішніх справ.

Проте, суд зазначає, що позивач вважається попередженим про звільнення через скорочення штатів в силу Закону, тобто з дня опублікування Закону № 580-VІІІ.

Крім того, суд не приймає до уваги посилання позивача на норми Кодексу законів про працю України щодо порядку вивільнення працівників, адже, як вже зазначалось судом, норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, тоді як дані обставини чітко врегульовано Законом № 580-VІІІ.

Водночас, суд зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України "Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ" від 16.09.2015 р. № 730 ліквідовано як юридичні особи територіальні органи Міністерства внутрішніх справ. Згідно даних з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, Головне управління МВС України в Донецькій області перебуває в стані припинення.

Відповідно до статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обовязків іншим юридичним особам правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

Згідно з частиною 1 статті 110 Цивільного кодексу України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами.

Суд зазначає, що ліквідація підприємства, установи, організації є одним з видів змін в організації виробництва. Ліквідація логічно пов'язана із скороченням чисельності і штату працівників. У разі ліквідації чисельність працівників скорочується, а весь штат працівників ліквідується. Ліквідація - це така форма припинення юридичної особи, за якої припиняються її права та обов'язки, тобто вона знімається з реєстрації в усіх фондах та організаціях. Отже, при повній ліквідації чисельність працівників скорочується, а весь штат працівників ліквідується.

У разі якщо вивільнення є масовим, відповідно до п. 4 ч. 3 статті 50 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Крім того, суд наголошує на тому, що вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника в новоутвореній установі відповідно до Закону № 580-VІІІ не є обов'язком роботодавця.

В той же час, суд критично відноситься до тверджень ОСОБА_1 про наявність у нього переваженого права залишення на роботі в органах внутрішніх справ через існування великого досвіду роботи та відповідних заохочень за період служби, оскільки чинним законодавством не встановлено саме таких критеріїв для прийняття на службу в поліцію.

Законом України «Про Національну поліцію» передбачено, що комплектування поліції здійснюється на підставі конкурсного набору за рахунок осіб, які відповідають категоріям вимог, необхідних та встановлених для служби в поліції, внаслідок чого набір до поліції здійснюється на конкурсних засадах, автоматичного перепризначення колишніх працівників міліції не передбачено.

Тобто, звільнення позивача зі служби в міліції не виключає його права як громадянина, який виявив бажання проходити службу в поліції, на загальних підставах пройти необхідну процедуру для зарахування на службу.

Стосовно посилань ОСОБА_1 на подання ним рапорту про звільнення з органів внутрішніх справ за переведенням до поліції суд зазначає наступне.

З матеріалів справи вбачається, що кандидатура позивача була розглянута відповідачем, проте його переведення не було погоджено управлінням внутрішньої безпеки та інспекцією по особовому складу ГУ МВС України в Донецькій області (т. 1 а.с. 68-72, 96-98). У підтвердження невідповідності позивача вимогам, які ставляться до працівників новоствореного органу - Національної поліції, відповідачем були надані суду характеризуючи матеріали на ОСОБА_1 (т. 2 а.с. 15-25), якими доводиться факт неодноразового притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності під час проходження ним служби.

В ході судового розгляду справи в якості свідків були допитані наступні особи: начальник Центрального відділення поліції Маріупольського відділу поліції Головного управління Національної Поліції в Донецькій області ОСОБА_3, старший інспектор Маріупольського відділу поліції Головного управління Національної Поліції в Донецькій області ОСОБА_5 та начальник патрульної служби Головного управління Національної Поліції в Донецькій області ОСОБА_4.

В судових засіданнях свідки пояснили, що позивач дійсно знаходився 06 листопада 2015 року у приміщенні з іншими працівниками міліції під час написання рапортів на звільнення у зв'язку з переведенням та заяв на прийняття до Національної поліції. Також свідки пояснили, що ніхто з них особисто не розглядав зазначені рапорти на звільнення та заяви на переведення. Зокрема, ОСОБА_6 пояснив, що всі рапорти, які були надані йому на розгляд були підписані, проте, за його власною ініціативою була створена комісія, яка проводила співбесіду з окремими співробітниками з метою визначення їх відповідності вимогам, що ставляться Законом України «Про національну поліцію» до потенційних співробітників органів поліції з урахуванням характеризуючих даних. Зазначена комісія була створена для збору і надання на розгляд керівництву Головного управління Національної поліції України обєктивних даних щодо осіб, які претендували на керівні посади в підпорядкованих структурах Національної Поліції.

Суд звертає увагу на те, що з показань свідків не вбачається які заяви про переведення були узгоджені керівництвом, а які залишені без задоволення, а також не доводиться схвалення рапорту та заяви позивача про переведення його до лав Національної поліції.

Оскільки, як вже було зазначено раніше, питання щодо переведення чи скорочення конкретно визначених працівників міліції вирішується в межах чинного законодавства на розсуд керівництва, суд дійшов висновку, що показання свідків не доводять протиправності дій відповідачів під час скорочення штатів в органах внутрішніх справ.

Також, суд звертає увагу і на приписи ст. 70 КАС України щодо належності та допустимості доказів, якими встановлено, що суд не бере до уваги докази, що не стосуються предмету доказування; обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

З урахуванням викладеного, беручи до уваги показання, надані свідками в судових засіданнях, суд вважає доведеними лише факти написання позивачем рапортів на звільнення з органів внутрішніх справ та заяви про прийняття його на службу до поліції, а також прийняття участі позивачем у співбесіді з керівництвом Жовтневого РВ Маріупольського МУ ГУМВС України в Донецькій області. Водночас, суд приймає до уваги і зауваження представника відповідачів стосовно непогодження керівником кандидатури позивача, внаслідок чого його рапорт та заява не були задоволені.

В той же час, суд звертає увагу на приписи Закону України «Про національну поліцію», Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, які визначають право керівників підрозділів національної поліції щодо прийняття на службу до поліції шляхом видання відповідних наказів про призначення працівників міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції за їх згодою та за умови їх відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, а не їх безпосередній обовязок.

До того ж, суд зауважує, що чинним на момент виникнення спірних правовідносин законодавством, не врегульовано порядок розгляду заяв та рапортів співробітників органів внутрішніх справ щодо їх звільнення з органів внутрішніх справ та прийняття на службу до органів поліції, та обовязку прийняття керівниками структурних підрозділів органів внутрішніх справ відповідних рішень або вчинення певних дій за результатами розгляду таких заяв або рапортів, внаслідок чого у суду відсутні підстави для визнання таких рішень або дій протиправними.

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про недоведеність позивачем підстав для визнання протиправним та скасування Наказу ГУ МВС України в Донецькій області від 06 листопада 2015 року № 393 о/с щодо звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ через скорочення штатів.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що ГУМВС України в Донецькій області при прийнятті оскарженого наказу про звільнення позивача діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією і чинним законодавством України.

Визнаючи необґрунтованими позовні вимоги щодо скасування Наказу ГУ МВС України в Донецькій області від 06 листопада 2015 року № 393 о/с про звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ через скорочення штатів, суд не вбачає підстав і для поновлення позивача на посаді начальника відділення міліції Жовтневого районного відділу Маріупольського МУ ГУ МВС України в Донецькій області та відмовляє у задоволенні позову в цій частині, оскільки вказані позовні вимоги є похідними від зазначених. Крім того, суд звертає увагу на неможливість поновлення особи на посаді у органі який знаходиться в стані припинення.

Стосовно позовних вимог ОСОБА_1 в частині зобовязання ГУ НП в Донецькій області розглянути його кандидатуру для зайняття посади у відповідності до п.9 Розділу ХI Прикінцевих та перехідних положень Закону України Про Національну поліцію у Головному управлінні Національної поліції в Донецькій області та видати з цього приводу відповідний наказ, суд зазначає наступне.

Як вже зазначалось раніше, національна поліція України за своїм статусом є новоствореним органом державної влади та не є правонаступником органів внутрішніх справ, що діяли на підставі положень Закону України «Про міліцію».

Законом України «Про Національну поліцію» передбачено, що комплектування поліції здійснюється на підставі конкурсного набору за рахунок осіб, які відповідають категоріям вимог, необхідних та встановлених для служби в поліції, внаслідок чого набір до поліції здійснюється на конкурсних засадах, тобто автоматичного перепризначення колишніх працівників міліції не передбачено.

Таким чином, звільнення позивача зі служби в міліції не виключає його права як громадянина, який виявив бажання проходити службу в поліції, на загальних підставах пройти необхідну процедуру для зарахування на службу.

Суд зазначає, що оскільки Головне управління Національної поліції України в Донецькій області не є правонаступником Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, беручи до уваги те, що позивач не проходив службу у підрозділах Головного управління Національної поліції України в Донецькій області, вимоги ОСОБА_1 в зазначеній частині є необґрунтованими.

Крім того, суд вважає, що вимоги ОСОБА_1 в зазначеній частині фактично є не способом поновлення порушеного права, а вказівкою про необхідність вчинення відповідачем дій при вирішенні у майбутньому питання щодо працевлаштування позивача, у звязку з чим суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в зазначеній частині.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з ГУ МВС України в Донецькій області та ГУ НП в Донецькій області середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то суд зазначає наступне.

Судом не встановлено порушень норм чинного законодавства при звільненні позивача з посади начальника відділення міліції Жовтневого районного відділу Маріупольського МУ ГУМВС України в Донецькій області. Тому не знайдено законних підстав для поновлення позивача на посаді та визнання протиправним Наказу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області від 06 листопада 2015 року № 393 о/с. Оскільки зазначена вимога підлягала б задоволенню лише у випадку визнання протиправним звільнення позивача, суд не вбачає підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, звертаючи увагу на те, що дана вимога є похідною від тієї, яка задоволенню не підлягає.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди у розмірі 10000 грн. суд зазначає наступне.

Оскільки правовідносини щодо відшкодування моральної шкоди врегульовані лише загальними нормами та не регулюються спеціальним законодавством, суд, вирішуючи питання про стягнення моральної шкоди, керується статтею 237-1 Кодексу законів про працю України відповідно до якої відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Також суд вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин частину другу ст. 23 Цивільного кодексу України, якою встановлено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

У відповідності до п.3 Постанови Пленуму Верховного ОСОБА_4 України № 4 від 31.03.1995 року Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих звязків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Згідно п. 5 зазначеної Постанови, відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб. Тому суди повинні забезпечити своєчасне, у повній відповідності із законом, вирішення справ, пов'язаних з відшкодуванням такої шкоди відповідно до ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Зокрема, до них належить ратифікована Верховною Радою України Конвенція про захист прав людини та основних свобод яка, як і інші міжнародні договори, підлягає застосуванню при розгляді справ судами.

Оскільки під час провадження у даній справі позивачем не доведено, що йому спричинено моральну шкоду неправомірними діями відповідача, в задоволенні позову щодо стягнення з відповідачів на користь ОСОБА_1 10 000, 00 грн. моральної шкоди слід відмовити.

Згідно до частин 1 та 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на наведене, суд не вбачає законних підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1.

Відповідно до ст. 94 КАСУ судові витрати не підлягають стягненню.

Керуючись ст. ст. 2, 7-11, 17-20, 69-72, 86, 94, 122-124, 126, 127, 130, 133-135, 138-140, 143, 150 154, 158-163, 167, 185, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, Головного управління Національної поліції в Донецькій області, Маріупольського міського управління ГУМВС України в Донецькій області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головне Управління Державної казначейської служби України у Донецькій області про поновлення на посаді, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди - відмовити в повному обсязі.

Постанова прийнята у нарадчій кімнаті, її вступна та резолютивна частини проголошені в судовому засіданні 17 червня 2016 року, в присутності позивача та представника відповідачів.

Повний текст постанови складений та підписаний 21 червня 2016 року.

Постанова може бути оскаржена до Донецького апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд в порядку, визначеному ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом ч. 3 ст. 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови, складеної в повному обсязі.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо воно не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Суддя Голошивець І.О.