Рішення № 58407042, 15.06.2016, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

15.06.16р. Справа № 904/2994/16

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Карготранс" (м. Дніпропетровськ)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест" (м. Дніпропетровськ)

про стягнення заборгованості за договором суборенди вагонів № 7503/15 від 11.09.2015 у загальному розмірі 1 156 865 грн. 60 коп. (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог)

та

за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест" (м. Дніпропетровськ)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Карготранс" (м. Дніпропетровськ)

про визнання недійсним договору суборенди вагонів № 7503/15 від 11.09.2015

Суддя Фещенко Ю.В.

Представники:

від позивача: (відповідача за зустрічним позовом): ОСОБА_1 - начальник юридичного

відділу (довіреність № 77 від 01.01.2016);

від відповідача: (позивача за зустрічним позовом): ОСОБА_2 - представник (довіреність

№ 052 від 02.10.2015)

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Карготранс" (далі - позивач) звернулося до господарського суду Дніпропетровської області із позовною заявою, в якій на момент звернення просило суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест" (далі - відповідач) заборгованість за договором суборенди вагонів № 7503/15 від 11.09.2015 у загальному розмірі 1 092 177 грн. 79 коп.

Ціна позову на момент звернення з ним до суду складалася з наступних сум:

- 1 008 192 грн. 00 коп. - основний борг;

- 65 952 грн. 63 коп. - пеня;

- 13 536 грн. 39 коп. - інфляційні втрати;

- 4 496 грн. 77 коп. - 3% річних.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань за договором суборенди вагонів № 7503/15 від 11.09.2015 в частині повної та своєчасної сплати орендної плати за період оренди вагонів з січня по березень 2016 року у встановлений договором строк, наявністю боргу у сумі 1 008 192 грн. 00 коп. За прострочення виконання зобов'язання на підставі пункту 8.3. договору позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача пеню за загальний період прострочення з 13.01.2016 по 18.04.2016 в сумі 65 952 грн. 63 коп. На підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача інфляційні втрати за період з січня по березня 2016 року у сумі 13 536 грн. 39 коп. та 3% річних за період прострочення з 13.01.2016 по 18.04.2016 у сумі 4 496 грн. 77 коп.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 19.04.2016 порушено провадження у справі та її розгляд призначено в засіданні на 16.05.2016.

Від позивача надійшов супровідний лист (вх.суду 29206/16 від 12.05.2016), до якого він долучив витребувані ухвалою суду від 19.04.2016 документи.

У судове засідання 16.05.2016 представники позивача та відповідача не з'явилися, причин нез'явлення суду не повідомили.

Враховуючи викладене, ухвалою суду від 16.05.2016 в порядку статті 77 Господарського процесуального кодексу України, в межах строків, встановлених статтею 69 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 09.06.2016, у зв'язку з необхідністю повторного виклику сторін, витребування додаткових документів по справі.

Від позивача із супровідним листом надійшла заява про збільшення розміру позовних вимог (вх.суду 30381/16 від 17.05.2016), в якій позивач просить суд стягнути з відповідача заборгованість за договором суборенди вагонів № 7503/15 від 11.09.2015 у загальному розмірі 1 156 865 грн. 60 коп., яка складається з наступних сум:

- 1 008 192 грн. 00 коп. - основний борг;

- 95 839 грн. 30 коп. - пеня;

- 46 105 грн. 31 коп. - інфляційні втрати;

- 6 728 грн. 99 коп. - 3% річних.

При цьому, відповідно до частини 4 статті 22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог.

Згідно з пунктом 3.11. постанови Пленуму Вищого господарського суду України, від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" ГПК, зокрема статтею 22 цього Кодексу, не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про "доповнення" або "уточнення" позовних вимог, або заявлення "додаткових" позовних вимог і т.п. Тому в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об'єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову. У будь-якому з таких випадків позивачем має бути додержано правил вчинення відповідної процесуальної дії, а недотримання ним таких правил тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ГПК та зазначені в цій постанові. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Якщо в заяві позивача йдеться про збільшення розміру немайнових вимог (наприклад, про визнання недійсним ще одного акта крім того, стосовно якого відповідну вимогу вже заявлено), то фактично також йдеться про подання іншого позову.

Відповідно до положень пункту 3.10. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" від 26.12.2011 № 18 під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві.

Дослідивши заяву про збільшення розміру позовних вимог, судом визначено, що, фактично, позивач збільшив лише розмір пені, інфляційних втрат та 3% річних розрахувавши їх за більш тривалий період (по 16.05.2015).

Зважаючи на те, що позивачем були заявлені у позовній заяві вимоги щодо стягнення з відповідача основного боргу, пені, інфляційних втрат та 3% річних, та у заяві про збільшення розміру позовних вимог позивачем не було заявлено додаткові вимоги, крім того, позивач звернувся із вказаною заявою, доплативши при цьому за збільшену ціну позову судовий збір в сумі 971 грн. 00 коп. (а.с.99), а також вказану заяву було надіслано відповідачу, судом було прийнято вказану заяву до розгляду. А отже, має місце нова ціна позову 1 156 865 грн. 60 коп., виходячи з якої й вирішується спір.

Від відповідача надійшла зустрічна позовна заява (вх.суду 4859/16 від 08.06.2016), в якій відповідач просить суд визнати недійсним договір суборенди вагонів № 7503/15 від 11.09.2015. Зустрічна позовна заява обґрунтована тим, що з боку відповідача (позивача за зустрічним позовом) договір підписано менеджером по транспортно-експедиторській діяльності ОСОБА_3, який не був уповноважений на такі дії. Отже, спірний договір у відповідності до норм статей 203 та 215 Цивільного кодексу України слід визнати недійсним.

Ухвалою суду від 08.06.2016 зустрічний позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест" було прийнято до спільного розгляду з первісним позовом; призначено його до розгляду в засіданні на 09.06.2016.

У судове засідання 09.06.2016 з'явилися представники позивача та відповідача.

Представником позивача у судовому засіданні 09.06.2016 було викладено зміст позовних вимог, з урахуванням їх збільшення, наведено доводи в їх обґрунтування.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог у повному обсязі, просив суд задовольнити вимоги за зустрічним позовом.

У судовому засіданні 09.06.2016 у відповідності до частини 3 статті 77 Господарського процесуального кодексу України, в межах строків, встановлених статтею 69 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено перерву до 15.06.2016.

Від позивача надійшов відзив на зустрічну позовну заяву (вх.суду 37588/16 від 14.06.2016), в якому він проти задоволення вимог за зустрічним позовом заперечує у повному обсязі, посилаючись на те, що договір підписано менеджером по транспортно-експедиторській діяльності ОСОБА_3, який був уповноважений на такі дії довіреністю № 18 від 27.02.2015, в якій було, зокрема, надано право на підписання договорів та вчинення всіх дій, передбачених чинним законодавством України для виконання довіреності. Крім того, позивач наголошує, що норми статті 241 Цивільного кодексу України визначають, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Так, відповідачем здійснювалася сплата орендної плати в період з 23.10.2015 по 04.03.2016, всього в сумі 1 200 000 грн. 00 коп.

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх.суду 37593/16 від 14.06.2016), в якому він проти задоволення вимог позивача заперечує у повному обсязі, посилаючись на те, що спірний договір підписано з боку відповідача особою, з перевищенням наданих їй повноважень. На думку відповідача, умови договору є суперечливими, оскільки встановлюють його обов'язок сплати орендної плати у вигляді авансових платежів, при цьому визначають датою нарахування орендних платежів - останній день поточного місяця, отже відповідач вказує на неможливість здійснення авансових платежів, з огляду на невизначеність вартості місячної суми орендної плати до підписання між сторонами акту. Крім того, умови договору не містять строку сплати орендної плати, а в порядку частини 2 статті 530 Цивільного кодексу України позивач не звертався до відповідача з вимогою щодо сплати орендної плати за спірний період, отже, обов'язок щодо внесення орендної плати за спірний період у відповідача не виник, відповідно, прострочення відсутнє.

Від відповідача надійшли доповнення до відзиву на позов (вх.суду 37929/16 від 15.06.2016), в яких він наголошує на тому, що умови договору не містять строку сплати орендної плати, а в порядку частини 2 статті 530 Цивільного кодексу України позивач не звертався до відповідача з вимогою щодо сплати орендної плати за спірний період.

У судове засідання 15.06.2016 з'явилися представники позивача та відповідача.

Представником позивача у судовому засіданні 15.06.2016 наполягав на задоволенні позовних вимог у повному обсязі, з урахуванням їх збільшення; заперечував проти задоволення зустрічного позову, посилаючись на обставини, викладені у відзиві на зустрічну позовну заяву.

Представник відповідача у судовому засіданні 15.06.2016 заперечував проти задоволення позовних вимог за первісним позовом, з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву; просив суд задовольнити вимоги за зустрічним позовом.

Судом враховано, що всіма учасниками судового процесу висловлена своя правова позиція у даному спорі, а також представниками позивача та відповідача у судовому засіданні 15.06.2016 наголошено на тому, що ними долучені до матеріалів справи всі докази, необхідні для правильного вирішення спору та необхідності у відкладенні розгляду справи немає.

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до ОСОБА_1 Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25.01.2006 у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

У пункті 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не заявлялось.

Відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 15.06.2016 оголошувались вступна та резолютивна частини рішення.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно частин 1 та 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Так, 11.09.2015 між Товариством з додатковою відповідальністю "Карготранс" (далі - суборендодавець, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест" (далі - суборендар, відповідач) укладено договір суборенди вагонів № 7503/15 (далі - договір-1, а.с.17-24), відповідно до умов якого суборендодавець зобов'язується передати у строкове платне користування вантажні вагони - зерновози, що знаходяться у власності Публічного акціонерного товариства "Лізингова компанія "Укртранслізинг", а суборендар зобов'язується прийняти у строкове платне користування вагони та своєчасно й у повному обсязі проводити розрахунки, передбачені договором (пункт 1.1. договору).

На виконання умов договору, між позивачем та відповідачем було підписано акт № 1 приймання-передачі від 17.09.2015, за яким позивач передав відповідачу технічно справні вагони в кількості 34 одиниці (а.с.51-52).

Також, за актом № 2 приймання-передачі від 21.09.2015 позивач передав відповідачу технічно справні вагони в кількості 9 одиниць (а.с.53); за актом № 3 приймання-передачі від 27.09.2015 позивач передав відповідачу технічно справні вагони в кількості 1 одиниця (а.с.54).

У пункті 9.1. договору сторони погодили, що договір діє з моменту підписання договору до повного виконання зобов'язань, передбачених договором.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором оренди, який підпадає під правове регулювання норм § 1 глави 58 Цивільного кодексу України та § 5 Глави 30 Господарського кодексу України.

Вказаний договір оренди є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме: майново-господарських зобов'язань згідно статей 173, 174, 175 Господарського кодексу України, статей 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, а згідно статті 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 статті 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

За приписами частини 1 статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. Аналогічні положення містяться в статті 759 Цивільного кодексу України.

Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ) (частина 1 статті 760 Цивільного кодексу України).

У пунктах 1.2., 1.3. та 1.4. договору сторони визначили таке:

- вагони передаються в суборенду строком до 28.02.2016 включно. Строк суборенди може бути пролонгований шляхом підписання відповідної додаткової угоди. У будь-якому разі строк суборенди вагонів не може бути меншим ніж чотири місяці з моменту підписання акту приймання передачі вагонів (пункт 1.2. договору);

- номера, балансова вартість та кількість суборендованих вагонів фіксується в актах приймання-передачі, які є невід'ємною частиною договору, загальна кількість переданих вагонів є кількість всіх вагонів, зазначених в актах приймання-передачі (додаток № 1) (пункт 1.3. договору);

- зазначені вагони можуть використовуватися тільки для безтарного перевезення нетоксичних і неотруйних, таких, що не злежуються, корозійно неактивних сипких вантажів, що вимагають захисту від атмосферних опадів згідно ДСТУ 385-99 (ГОСТ 30243.3-99) територією України, країн СНД і дальнього зарубіжжя (пункт 1.4. договору).

В подальшому, між позивачем та відповідачем було укладено додаткову угоду № 1 від 05.02.2016 до договору, в якій сторони дійшли згоди викласти пункт 1.2. договору в такій редакції:

- "1.2. Вагони передаються в оренду на строк до 31.03.2016 включно. Строк оренди може бути пролонгований шляхом підписання відповідної додаткової угоди. У будь-якому разі строк оренди вагонів не може бути меншим ніж чотири місяці з моменту підписання акту приймання передачі вагонів.".

У пунктах 2.2. та 2.3. договору сторони вказали, що підтвердженням технічного та комерційного стану вагонів є прийняття вагонів суборендарем на підставі довіреності від суборендодавця при передачі їх на станції, що вказана в заявці суборендаря. Передача вагонів в суборенду здійснюється на станції, що вказана з заявці суборендаря, яка узгоджена з суборендодавцем. Заявка надається суборендарем не пізніше ніж за 5 робочих днів до дня передачі вагонів. Датою передачі вагонів є дата прибуття вагонів на обумовлену станцію, яка визначається календарним штемпелем у залізничній накладній.

Враховуючи положення укладеного договору від 11.09.2015 та приймаючи до уваги підписання сторонами актів приймання-передачі майна, суд дійшов висновку стосовно належного виконання орендодавцем обов'язку щодо надання відповідачу в оренду обумовленого договором майна.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги за первісним позовом підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі статтею 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

За змістом частини 3 статті 285 Господарського кодексу України орендар зобов'язаний своєчасно і в повному обсязі вплачувати орендну плату.

Відповідно до частини 1, частини 4 статті 286 Господарського кодексу України, орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

У пунктах 2.4. та 2.5. договору сторони визначили, що орендна плата суборендованих вагонів нараховується з дати, вказаної в акті приймання-передачі, враховуючи день підписання акту приймання-передачі обома сторонами (зразок акта приймання-передачі у додатку 1). Нарахування орендної плати закінчується в дату, вказану в акті приймання-передачі вагонів з оренди, враховуючи день підписання акту приймання-передачі обома сторонами.

У відповідності до умов пункту 3.6. договору фактом, підтверджуючим надання послуг суборендодавцем з надання вагонів в суборенду є акт надання послуг. Акт надання послуг складається щомісячно, у двох примірниках (по одному для суборендодавця і суборендаря). Акт надання послуг підписується суборендодавцем та суборендарем.

У відповідності до вказаних умов договору, між позивачем та відповідачем були підписані наступні акти наданих послуг по договору суборенди вагонів № 7503/15 від 11.09.2015:

- акт № 1 від 30.09.2015 на суму 148 428 грн. 00 коп. (а.с.29-30);

- акт № 2 від 31.10.2015 на суму 355 185 грн. 60 коп. (а.с.31-32);

- акт № 3 від 30.11.2015 на суму 343 728 грн. 00 коп. (а.с.33-34);

- акт № 4 від 31.12.2015 на суму 340 603 грн. 20 коп. (а.с.35-37);

- акт № 5 від 31.01.2016 на суму 355 185 грн. 60 коп. (а.с.38-39);

- акт № 6 від 29.02.2016 на суму 332 270 грн. 40 коп. (а.с.40-41);

- акт № 7 від 31.03.2016 на суму 332 791 грн. 20 коп. (а.с.42-43).

Отже, всього в період з вересня 2015 року по березень 2016 року орендна плата склала 2 208 192 грн. 00 коп.

Так, при укладенні договору у його розділі 3 позивачем та відповідачем були визначені умови щодо порядку розрахунків, а саме:

- на момент укладання договору орендна плата одного вагона за одну добу суборенди складає 217 грн. 00 коп. без урахування ПДВ. Оплата здійснюється з національній валюті України. Нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному чинним законодавством України (пункт 3.1. договору);

- зобов'язання суборендаря щодо сплати орендної плати за суборенду вагонів забезпечуються таким чином: суборендар здійснює авансові платежі у сумі, що становить вартість оренди вагонів за один місяць. Авансові платежі мають бути здійснені до початку кожного місяця надання в суборенду. За згодою суборендодавця можлива оплата за суборенду загонів (її частини) за звітний місяць протягом п'яти банківських днів місяця наступного за звітним, виходячи з фактичної кількості орендованих вагонів станом на останній день звітного місяця (пункт 3.2. договору);

- дата нарахування орендних платежів є останній день поточного місяця (пункт 3.3. договору);

- передплачена сума орендної плати, що надійшла на рахунок суборендодавця та залишилася невикористаною на кінець місяця, зараховується в рахунок наступних платежів або повертається платникові в 5-денний термін від дня одержання його письмової заяви (пункт 3.4. договору).

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

При цьому, в установлений договором строк зобовязання по сплаті орендної плати за користування орендованим майном в період з вересня 2015 року по березень 2016 року відповідачем у повному обсязі не виконано.

Так, відповідач здійснював сплату орендної плати за спірний період наступним чином:

- 23.10.2015 в сумі 400 000 грн. 00 коп., відповідно до платіжного доручення № 1691 від 23.10.2015 (а.с.44);

- 01.12.2015 в сумі 200 000 грн. 00 коп., відповідно до платіжного доручення № 2042 від 01.12.2015 (а.с.45);

- 25.12.2015 в сумі 350 000 грн. 00 коп., відповідно до платіжного доручення № 2295 від 24.12.2015 (а.с.46);

- 04.03.2016 в сумі 250 000 грн. 00 коп., відповідно до платіжного доручення № 499 від 04.03.2016 (а.с.47).

Отже, в період з 23.10.2015 по 04.03.2016 відповідачем було сплачено орендну плату за спірний період в сумі 1 200 000 грн. 00 коп. та неоплаченим залишилися частково січень 2016 року (в сумі 343 130 грн. 40 коп.) та у повному обсязі неоплачені лютий та березень 2016 року.

З огляду на положення пункту 3.2. договору строк оплати орендної плати за спірний період у сумі 1 008 192 грн. 00 коп. є таким, що настав.

Заперечення відповідача з приводу суперечливості умов договору щодо обов'язку сплати орендної плати у вигляді авансових платежів, при тому, що пункт 3.3. договору визначає датою нарахування орендних платежів - останній день поточного місяця, та відповідно неможливість здійснення авансових платежів з огляду на невизначеність вартості місячної суми орендної плати до підписання між сторонами акту, не приймаються до уваги судом, з огляду на таке.

Пунктом 3.1. договору визначений розмір орендної плати за один вагон за одну добу суборенди, при цьому, з жовтня 2015 року кількість вагонів, що були передані в суборенду відповідачу, не змінювалась. Неоплаченими залишилися місяці оренди - частково січень 2016 року та у повному обсязі лютий, березень 2016 року, отже в даний період у відповідача в суборенді перебувала однакова кількість вагонів, та розрахунок суми орендної плати визначався перемноженням даних, вказаних в пункті 3.1. договору, на кількість вагонів, що перебувала в оренді. Крім того, з системного аналізу матеріалів справи суд приходить до висновку про наявність згоди позивача щодо оплати за суборенду вагонів за звітний місяць протягом 5 банківських днів місяця наступного за звітним. Так, з розрахунків позивача (пеня та 3% річних) вбачається, що позивач виходив саме з цих умов договору. При цьому, суд зауважує, що зміст договору не містить умов щодо форми згоди на вказані дії (письмова, усна, конклюдентні дії та інше).

Таким чином, суд приходить до висновку, що застосування до вказаних правовідносин положень частини 2 статті 530 Цивільного кодексу України є неправомірним, оскільки спірний договір (пункт 3.2.) містить умову щодо строку сплати орендної плати.

Враховуючи викладене, суд вважає факт наявності основного боргу у відповідача перед позивачем в сумі 1 008 192 грн. 00 коп. належним чином доведеним, документально підтвердженим і відповідачем не спростованим, а відтак, позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача основного боргу в сумі 1 008 192 грн. 00 коп. визнаються судом обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить також з наступного.

Частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

За частини 1 статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до статті 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 129 Конституції України, статті 33 та статті 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Доказів сплати орендної плати за період оренди з січня по березень 2016 року у повному обсязі відповідач не надав, доводи позивача щодо наявності боргу за спірний періоду сумі 1 008 192 грн. 00 коп., шляхом надання належних доказів, не спростував.

Враховуючи вищезазначене, факт наявності основної заборгованості за договором суборенди вагонів № 7503/15 від 11.09.2015 у відповідача перед позивачем в сумі 1 008 192 грн. 00 коп. належним чином доведений, документально підтверджений, відповідачем не спростований, а отже позовні вимоги щодо стягнення основного боргу в сумі 1 008 192 грн. 00 коп. визнаються судом обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Окрім цього суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549 - 552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).

Згідно з частиною 6 статті 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

У відповідності з пунктом 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

У відповідності до норм частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Згідно зі статтями 1 та 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Так, у пункті 8.3. договору сторони погодили, що в разі несвоєчасного (або не в повному обсязі) перерахування орендної плати, суборендар сплачує суборендодавцеві орендну плату, відповідно до чинного законодавства України, з урахуванням пені в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який вона нараховується від суми заборгованості, за кожний день прострочення, включаючи день оплати.

На підставі вказаного пункту договору, з урахуванням того, що позивачем його зобов'язання за договором були виконані у повному обсязі, а відповідачем порушені, була нарахована пеня за загальний період прострочення з 13.01.2016 по 16.05.2016 у загальному розмірі 95 839 грн. 30 коп.

Судом проведено перевірку розрахунку пені та встановлено, що під час його проведення позивачем були допущені арифметичні помилки.

Отже, розрахунок пені, здійснений позивачем, та доданий до заяви про збільшення розміру позовних вимог, визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та обставинам справи.

Згідно пункту 1.12. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Так, враховуючи визначені судом періоди прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, застосувавши межі періодів, що визначені позивачем у розрахунку, здійснивши власний розрахунок пені за вказаними періодами, судом встановлено, що пеня за загальний період прострочення з 13.01.2016 по 16.05.2016 складає 96 075 грн. 83 коп. Отже, розрахована судом сума пені є більшою, ніж визначена позивачем у розрахунку та позовній заяві.

При цьому, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.

Враховуючи той факт, що фактично позивачем заявлена до стягнення сума пені в розмірі 95 839 грн. 30 коп., а клопотання в порядку пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України до позовної заяви не додано та в судовому засіданні позивачем не подано, а також беручи до уваги пункт 1.12. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для виходу за межі позовних вимог в частині стягнення пені.

Враховуючи викладене, позовні вимоги позивача в частині стягнення пені підлягають задоволенню в сумі 95 839 грн. 30 коп., яка визначена позивачем.

Крім цього, відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо внесення орендної плати у строки, визначені умовами договору, позивачем на підставі статті 625 Цивільного кодексу України були заявлені до стягнення інфляційні втрати за загальний період з січня 2016 року по квітень 2016 року в сумі 46 105 грн. 31 коп., а також 3% річних за загальний період прострочення з 13.01.2016 по 16.05.2016 в сумі 6 728 грн. 99 коп.

За змістом частини 3 пункту 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помножений на індекс інфляції, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці) у якому (яких) мала місце інфляція.

Крім того, слід врахувати, що індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць.

Отже, якщо термін прострочення виконання боржником грошового зобов'язання становить менше ніж місяць, то індекс інфляції при визначенні заборгованості не нараховується.

Вказана правова позиція викладена, зокрема, в постанові Вищого господарського суду України від 07.07.2015 по справі № 914/251/15.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. При цьому, в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (пункти 3.1., 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013).

Суд також зауважує, що день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені (пункт 1.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

Господарським судом здійснено перевірку розрахунку інфляційних втрат, зробленого позивачем, та встановлено, що під час його проведення позивачем не було враховано вищевказаних вимог, отже, розрахунок інфляційних втрат, здійснений позивачем, та доданий до заяви про збільшення розміру позовних вимог, визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

Так, враховуючи визначені судом періоди прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, застосувавши межі періодів, що визначені позивачем у розрахунку, враховуючи положення вищевказаних Постанов Пленуму, здійснивши власний розрахунок інфляційних втрат за вказаними періодами, судом було встановлено, що інфляційні втрати за загальний період з лютого 2016 року по квітень 2016 року складають 26 238 грн. 64 коп.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення інфляційних втрат підлягають частковому задоволенню в сумі 26 238 грн. 64 коп.

Господарським судом здійснено також перевірку розрахунку 3% річних, зробленого позивачем, та встановлено, що під час його проведення позивачем також були допущені арифметичні помилки. Отже, розрахунок 3% річних, здійснений позивачем, та доданий до матеріалів справи, визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та обставинам справи.

Враховуючи визначені судом періоди прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, застосувавши межі періодів, що визначені позивачем у розрахунку, здійснивши власний розрахунок 3% річних за вказаними періодами, судом встановлено, що 3% річних за загальний період прострочення з 13.01.2016 по 16.05.2016 складають 6 832 грн. 35 коп. Отже, розрахована судом сума 3% річних є більшою, ніж визначено позивачем у розрахунку та позовній заяві.

Враховуючи той факт, що фактично позивачем заявлена до стягнення сума 3% річних в розмірі 6 728 грн. 99 коп., а клопотання в порядку пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України до позовної заяви не додано та в судовому засіданні позивачем не подано, а також беручи до уваги пункт 1.12. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для виходу за межі позовних вимог в частині стягнення 3% річних.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення 3% річних підлягають задоволенню в сумі 6 728 грн. 99 коп., яка визначена позивачем.

Отже, позовні вимоги за первісним позовом підлягають частковому задоволенню.

Щодо сплати та стягнення судового збору за первісним позовом суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з частиною 2 статті 44 Господарського процесуального кодексу України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Згідно зі статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік", з урахуванням норм частини 1 статті 4 Закону України "Про судовий збір", мінімальна заробітна плата у місячному розмірі становила 1 378 грн. 00 коп.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати (1 378 грн. 00 коп.) та не більше 150 розмірів мінімальних заробітних плат (206 700 грн. 00 коп.).

Ціна позову становить 1 156 865 грн. 60 коп., отже, сума судового збору за подання даного позову мала складати 17 352 грн. 98 коп. (1,5 відсотка ціни позову), а позивачем згідно з платіжними дорученнями № 352 від 15.04.2016 та № 424 від 11.05.2016 сплачено всього 17 353 грн. 68 коп. судового збору.

При цьому, відповідно до пунктів 1 та 5 частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір", сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі: зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом та закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанції.

Враховуючи викладене, суд вважає за доцільне в порядку визначеному частиною 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір" повернути позивачу суму надмірно сплаченого ним судового збору у розмірі 0 грн. 70 коп. (17 353,68 - 17 352,98).

Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Судовий збір за первісним позовом відповідно до приписів статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

В рамках даної справи відповідачем була подана та прийнята судом до сумісного розгляду з первісним позовом зустрічна позовна заява, в якій відповідач (позивач за зустрічним позовом) просить суд визнати недійсним договір суборенди вагонів № 7503/15 від 11.09.2015.

Зустрічна позовна заява обґрунтована тим, що з боку відповідача (позивача за зустрічним позовом) договір підписано менеджером по транспортно-експедиторській діяльності ОСОБА_3, який не був уповноважений на такі дії. Отже, спірний договір у відповідності до норм статей 203 та 215 Цивільного кодексу України слід визнати недійсним.

При цьому, судом було враховано, що поданню відповідного позову не перешкоджає закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову (пункт 2.6. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги за зустрічним позовом не підлягають задоволенню з огляду на наступне.

Дослідивши договір суборенди вагонів № 7503/15 від 11.09.2015, суд прийшов до висновку, що у спірному договорі сторонами було досягнуто згоди за всіма істотними умовами, необхідними для даного виду договорів.

Зі сторони Товариства з обмеженою відповідальністю "Карготранс" вказаний договір підписано заступником генерального директора ОСОБА_4, якому відповідно до довіреності № 61 від 08.06.2015 (зі строком дії до 31.12.2015, а.с.28) надано право, зокрема, укладати прибуткові та видаткові договори.

Зі сторони Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест" договір підписано менеджером по транспортно-експедиторській діяльності ОСОБА_3, якому відповідно до довіреності № 18 від 27.02.2015 (зі строком дії до 31.12.2015, а.с.27) наданоправо, зокрема, підписувати всі необхідні документи від імені Товариства, у тому числі договори, додатки до них, акти, протоколи та інші документи, а також вчиняти всі дії, передбачені чинним законодавством України для виконання цієї довіреності.

Отже, доводи відповідача (позивача за зустрічним позовом) спростовуються матеріалами справи, оскільки повноваження менеджера по транспортно-експедиторській діяльності ОСОБА_3 на підписання договорів не обмежене наявністю попереднього погодження умов договору із керівництвом Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест". Будь-яких обмежень щодо повноважень менеджера по транспортно-експедиторській діяльності ОСОБА_3 на підписання договорів довіреність № 18 від 27.02.2015 (зі строком дії до 31.12.2015) не містить.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить із наступного.

У відповідності до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до статті 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначаються загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 33 та 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що договір суборенди вагонів № 7503/15 від 11.09.2015 суперечить нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.

Крім того, суд приймає до уваги доводи позивача (відповідача за зустрічним позовом) в частині вчинення дій відповідачем (позивачем за зустрічним позовом), які підтверджують схвалення ним спірного договору.

З цього приводу суд зазначає таке.

Згідно з нормами статті 241 Цивільного кодексу України, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Пунктом 3.4. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 передбачено, що наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 Цивільного кодексу України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Матеріалами справи підтверджується, що позивачем вчинені дії які свідчать про схвалення правочину, а саме: в період з 23.10.2015 по 04.03.2016 відповідачем було сплачено чотирма платежами орендну плату в загальній сумі 1 200 000 грн. 00 коп. При цьому в призначенні платежу чітко вказано: передплата (оплата) за суборенду вагонів згідно з договором № 7503/15 від 11.09.2015. Доказів укладення інших договорів з таким номером і відповідною датою між сторонами до матеріалів справи додано не було, даних відомостей суду не повідомлено.

Отже, судом встановлено, що правові підстави для визнання недійсним договору суборенди вагонів № 7503/15 від 11.09.2015 відсутні.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги за зустрічним позовом про визнання недійсним договору суборенди вагонів № 7503/15 від 11.09.2015 є необґрунтованими, не доведеними відповідачем (позивачем за зустрічним позовом) належними та допустимими доказами, а тому не підлягають задоволенню.

Судові витрати за зустрічних позовом відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача (позивача за зустрічним позовом).

Керуючись статтями 1, 4-5, 22, 33, 34, 43, 44, 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги за первісним позовом задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест" (49005, м. Дніпропетровськ, вулиця Обручева, будинок 17; ідентифікаційний код 33612250) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Карготранс" (49038, м. Дніпропетровськ, вулиця Столярова, будинок 3-А; ідентифікаційний код 31402120) - 1 008 192 грн. 00 коп. - основного боргу, 95 839 грн. 30 коп. - пені, 26 238 грн. 64 коп. - інфляційних втрат, 6 728 грн. 99 коп. - 3% річних, 17 054 грн. 98 коп. частину витрат по сплаті судового збору.

В задоволенні решти позовних вимог за первісним позовом - відмовити.

Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

В порядку, передбаченому частиною 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір", повернути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Карготранс" (49038, м. Дніпропетровськ, вулиця Столярова, будинок 3-А; ідентифікаційний код 31402120) надмірно сплачений судовий збір у сумі 0 грн. 70 коп., перерахований згідно з платіжним дорученням № 424 від 11.05.2016, оригінал якого знаходиться в матеріалах справи.

В задоволені вимог за зустрічним позовом - відмовити.

Витрати по сплаті судового збору за подання зустрічного позову покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест".

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 17.06.2016.

Суддя ОСОБА_5