Ухвала суду № 58406092, 14.06.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"14" червня 2016 р. м. Київ К/800/4327/16

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Олексієнка М.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України у Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2015 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 3 лютого 2016 року,-

у с т а н о в и л а :

У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України у Харківській області про скасування рішення від 12 серпня 2015 року № 512-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та просив зобов'язати повторно розглянути його заяву.

В обґрунтування позову зазначав, що є громадянином Іраку, звідки вимушений був виїхати через побоювання стати жертвою переслідування внаслідок приналежності до певної етнічної групи - шабак, з боку угрупування «ІДІЛ». Стверджував, що у країні походження усі його близькі та родичі зазнали фізичного насилля з боку вказаного терористичного руху, а тому він має обґрунтовані побоювання за своє життя, через що був змушений виїхати до України, де звернувся з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Спірним рішенням у визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відмовлено з підстав відсутності умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Таке рішення позивач вважає протиправним, без урахування ситуації в країні походження і причин, за яких він не бажає повертатись на батьківщину, а тому посилаючись на ці обставини, Конституцію України, Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», Женевську Конвенцію про статус біженців 1951 року, Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, Директиву Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти процедур надання та скасування статусу біженця в Державах-членах» від 30 квітня 2004 року № 8771/04 і норми Кодексу адміністративного судочинства України, просив про задоволення позову.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 3 лютого 2016 року в задоволені позову відмовлено.

В касаційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить їх рішення скасувати та задовольнити позовні вимоги.

Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи і доводи касаційної скарги колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення скарги виходячи з наступного.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суди попередніх інстанцій виходили з того, що у ОСОБА_1 відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також суди зазначили, що позивачем не доведено факту приналежності до етнічно-релігійної групи шабак, а тому підстав для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту немає.

Такі висновки колегія Вищого адміністративного суду України вважає помилковими, без врахування реальної політичної ситуації в країні походження позивача, та прийнятих в порушення норм матеріального і процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи, як підставу звернення із заявою про надання статусу біженця, позивач вказав на те, що у нього є об'єктивні побоювання стати жертвою переслідування у разі повернення на батьківщину з боку терористичної організації «ІДІЛ», оскільки він належить до релігійно-етнічної групи шабак за віросповіданням суніт. Тобто фактично позивач відносить себе до певної соціальної групи у розумінні Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».

Статтею 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року № 3671-VI визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

У відповідності з пунктом 13 цієї ж Статті, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року і статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» , поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться :

- знаходження особи за межами країни своєї громадянської належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання;

- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;

- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Якщо встановлення факту знаходження особи за межами країни своєї національної належності або за межами країни свого колишнього місця проживання не викликало у судів першої та апеляційної інстанцій труднощів, то з'ясування інших підстав для надання статусу біженця зроблено ними поверхово.

Що ж до обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, то воно є ключовим у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування у першу чергу суб'єктивних обставин є досить важливим.

Слід зауважити, що суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути невиносним. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ і так далі.

При цьому суди повинні мати власне судження про ситуацію в країні походження біженця.

Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Також слід зазначити, що свідчення особи, яка бажає отримати статус біженця, і докази, що їх підтверджують відносно загрози переслідування, повинні задовольняти тому, що є прийнятним вважати «можливим у розумних межах» або правдоподібним, тобто заявник не повинен обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця.

Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Також слід звернути увагу суду на те, що побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою.

Так, зі змісту пункту 65 Керівництва УВКБ ООН випливає, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за Конвенцією про статус біженців тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.

Таким чином, біженець має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок переслідування цієї особи за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

У цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування» є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Суди попередніх інстанцій не з'ясували характер об'єктивного побоювання позивача стати жертвою переслідування внаслідок належності до певної соціальної групи, враховуючи саме його особисту історію та обставини, які передували цьому.

Окрім цього, суди не проаналізували ситуацію в країні походження позивача на момент його вибуття і по теперішній час.

Судам слід було звернути увагу на те, що при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця (та/або особи, яка потребує додаткового захисту), та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року N 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Так, судам слід було звернути увагу на викладені факти, що містяться у Резолюції Організації Об'єднаних Нації № 2169 (2014) ухваленою Радою Безпеки 30 липня 2014 року, за змістом якої ситуація, яка склалася у Іраку внаслідок широкомасштабного акту, вчиненого терористичним групами зокрема «Ісламська держава Іраку та Леванту» (ІДІЛ) та пов'язаними з ними терористичними групами, що загрожує мирному населенню та усім релігійним та етнічним групам.

Статтею 15 Закону України «Про міжнародні договори України» визначено, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Це саме кореспондується статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України та Конституцією

України.

За змістом статті 25 Статуту ООН для членів Організації ООН, членом якої є Україна, рішення Ради Безпеки є обов'язковими для виконання. При цьому, статтею 39 цього Статуту визначено, що Рада Безпеки визначає існування будь якої загрози миру, будь якого порушення миру чи акта агресії та робить рекомендації або вирішує, які заходи слід вчинити у відповідності з статтями 41 та 42 для підтримання чи встановлення міжнародного миру та безпеки.

Таким чином, суди не врахували вказані положення чинного законодавства України та актів міжнародного права, не з'ясували усіх важливих даних про країну походження позивача, не надали об'єктивної оцінки побоюванням позивача повертатись на батьківщину тощо.

Суди не спростували докази позивача на приналежність до релігійно-етнічної групи шабаків, зокрема на його посилання про особливості побуту цієї етно-групи у м. Мосул, її мови, правопису, шабакського родового ім'я «Бежван» тощо.

Тому, без з'ясування усіх цих обставин повний захист законних прав та інтересів сторін не можливий, а висновок судів попередніх інстанцій є передчасним.

Враховуючи зазначене, судові рішення не відповідають вимогам щодо законності і обґрунтованості, як того вимагає стаття 159 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд, оскільки суд касаційної інстанції не може встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судових рішеннях.

За приписами частини другої статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України, підставою для скасування судовий рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 223, 227, 232 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів,-

у х в а л и л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2015 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 3 лютого 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам і оскарженню не підлягає.

Судді: Я.Л. Іваненко

М.І. Мойсюк

М.М. Олексієнко