Ухвала суду № 58405898, 14.06.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"14" червня 2016 р. м. Київ К/800/47380/15

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого -Мойсюка М.І.,суддів:Іваненко Я.Л.,Олексієнка М.М.,

при секретарі - Крапивка Л.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про визнання неправомірною бездіяльності та зобов'язати вчинити певні дії, за касаційною скаргою Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 жовтня 2015 року, -

у с т а н о в и л а :

У січні 2015 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі - Уповноважений) у якому просив: визнати неправомірною бездіяльність відповідача щодо не здійснення ним розгляду його звернення у встановлений законом строк; визнати неправомірними дії Уповноваженого стосовно повідомлення йому недостовірної інформації та зобов'язати останнього утримуватися від найменування позивача по батькові.

В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що відповідач розглянув його звернення поза межами встановленого законом строку, при цьому у наданій відповіді зазначив недостовірну інформацію і назвав позивача по батькові, чим порушив вимоги законодавства, яким врегульовано спірні правовідносини і права ОСОБА_4, а тому останній просив про задоволення позову з вказаних підстав.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 жовтня 2015 року позовні вимоги задоволено частково, визнано неправомірними бездіяльність та дії відповідача стосовно порушення строку розгляду звернення ОСОБА_4 у встановлений законом строк, а також щодо повідомлення позивачу недостовірної інформації.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить ухвалені ними судові рішення, в частині задоволених вимог, скасувати та відмовити в позові у повному обсязі.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи колегія суддів, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшла висновку про часткове задоволення скарги з таких підстав.

Задовольняючи позов суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що відповідач вчиняючи спірні дії та бездіяльність порушив вимоги законодавства і права позивача.

Проте, до такого висновку суди дійшли в порушення норм процесуального права, з огляду на наступне.

У відповідності зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом цієї норми процесуального права у мотивувальній частині рішення суд зобов'язаний навести дані про встановлені обставини що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, а в разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.

Так, судами встановлено, що ОСОБА_4 23 жовтня 2014 року звернувся до відповідача із письмовим зверненням в якому просив захистити його право на отримання паспорта українською і німецької мовами або тільки українською, а також забезпечити його право мати паспорт українською і німецькою мовами або тільки українською.

Відповідь на вказане звернення було надано Уповноваженим листом від 24 грудня 2014 року № 911/7-І237258.14/14-28 у якому, крім іншого, відповідач роз'яснив положення законодавства яким врегульовано порядок видачі паспорта громадянина України і його форми, а також повідомив позивача, що питання, порушене ОСОБА_4 у його зверненні неодноразово розглядалось у судовому порядку, зокрема, виносилось на розгляд Миколаївського окружного адміністративного суду (справа № 814/2720/14), який своєю постановою від 23 вересня 2014 року у задоволенні позову відмовив.

Так, відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Питання практичної реалізації громадянами України наданого їм статтею 40 Конституції України права, регламентовано Законом України від 2 жовтня 1996 року № 393/96-ВР «Про звернення громадян» (далі - Закон № 393/96-ВР в редакції періоду спірних правовідносин).

Преамбулою до Закону № 393/96-ВР передбачено, що цей Закон регулює питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об'єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів.

Згідно з положеннями статті 1 вказаного Закону, громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

За визначенням частини 3 статті 3 названого Закону заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Положеннями статті 16 Закону № 393/96-ВР встановлено, що органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).

Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки.

Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

В свою чергу, за змістом статті 20 Закону № 393/96-ВР звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.

На підставі положень наведених норм законодавства, а також вказаних сторонами обставин суди дійшли висновку про те, що Уповноважений розглянув звернення позивача лише 24 грудня 2014 року, тобто з порушенням вимог статті 20 Закону № 393/96-ВР, якою встановлено загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні тривалістю не більше сорока п'яти днів.

Разом з тим, такий висновок судів є передчасним з огляду на наступне.

У відповідності до частини 1 статті 1 Кодексу адміністративного судочинства України останній визначає юрисдикцію, повноваження адміністративних судів щодо розгляду адміністративних справ, порядок звернення до адміністративних судів та порядок здійснення адміністративного судочинства.

Частинами 1, 2 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України також передбачено, що адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Здійснюючи розгляд даної адміністративної справи суди не врахували частин 4 і 5 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, якими встановлено, що суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Внаслідок недотримання названих процесуальних норм, суди не надали належної правової оцінки усім доказам у справі з урахуванням їх достатності і взаємного зв'язку у їх сукупності, як того вимагає частина 3 статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, не дослідили обставини справи щодо наявності або відсутності дій з боку відповідача, які вчинилися ним з метою розгляду звернення позивача у період з моменту його одержання до надання 24 грудня 2014 року остаточної відповіді, обмежившись лише формальною констатацією факту.

Суди залишили поза увагою і те, що у вищевказаній письмовій відповіді наявне посилання на запит до Державної міграційної служби України, який було здійснено відповідачем в межах розгляду звернення ОСОБА_4 від 23 жовтня 2014 року, про що останнього письмово повідомлено.

Також, у вищезазначеній відповіді Уповноважений посилається на наявність постанови Миколаївського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2014 року (справа № 814/2720/14), якою, на думку останнього, вирішені питання, аналогічні тим, які порушені у зверненні ОСОБА_4

З огляду на викладені обставини, а також на підставі статей 124, 126 Конституції України, статей 4, 17 Закону України від 23 грудня 1997 року № 776/97-ВР «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» відповідач дійшов висновку про відсутність правових підстав для вжиття додаткових заходів реагування з його сторони за вказаним зверненням.

Суди попередніх інстанцій встановили, що згаданим вище судовим рішенням не вирішувалось питань, які були порушені ОСОБА_4 у його зверненні від 23 жовтня 2014 року.

Водночас, обраний позивачем, а відповідно і судом спосіб захисту порушеного права не можна вважати таким, що забезпечить його повне відновлення, адже сама лише констатація судом факту зазначення у відповіді Уповноваженого недостовірних відомостей не призведе до здійснення відповідачем належного розгляду звернення ОСОБА_4

Отже, у даному випадку суд першої інстанції повинен був перевірити можливість застосування під час розгляду справи і ухвалення остаточного рішення по суті спору положень частини 2 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, якою суду надано повноваження вийти за межі позовних вимог в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Що ж стосується вимог позивача про зобов'язання Уповноваженого утримуватися від найменування його по батькові колегія суддів зазначає наступне.

У своїй відповіді Уповноважений зазначив ім'я, прізвище і по-батькові позивача, що на його думку порушує право, передбачене статтею 12 Закону України від 25 червня 1992 року № 2494-ХІІ «Про національні меншини в Україні» (далі - Закон № 2494-ХІІ).

Названою статтею встановлено, що кожний громадянин України має право на національні прізвище, ім'я та по батькові. Громадяни мають право у встановленому порядку відновлювати свої національні прізвище, ім'я та по батькові. Громадяни, в національній традиції яких немає звичаю зафіксовувати «по батькові», мають право записувати в паспорті лише ім'я та прізвище, а у свідоцтві про народження - ім'я батька і матері.

Буквальне тлумачення змісту вказаної статті Закону № 2494-ХІІ дає підстави колегії суддів для висновку, що її дія розповсюджується на визначене коло осіб і у конкретно передбачених випадках, зокрема на громадян, у національній традиції яких немає звичаю зафіксовувати «по батькові» та у випадках зазначення в паспорті лише імені та прізвища, а у свідоцтві про народження - імені батька і матері.

Під час розгляду справи суди не встановили, а позивач не довів, що він належить до громадян, в національній традиції яких немає звичаю зафіксовувати «по батькові», а також не виявлено порушення конкретних прав, свобод та інтересів ОСОБА_4 внаслідок зазначення у відповіді Уповноваженого його ім'я по батькові.

Окрім цього, стаття 12 Закону № 2494-ХІІ не встановлює обмежень і заборон щодо використання у найменуванні адресата іменем по батькові під час здійснення офіційного листування громадян, вказаних у цій правовій нормі, з органами державної влади, їхніми службовими та посадовими особами.

Ураховуючи наведене, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд, оскільки, згідно з положеннями частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За приписами частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини задовольнити частково.

Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 жовтня 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.

Головуючий: М.І. Мойсюк

Судді: Я.Л. Іваненко

М.М. Олексієнко