Ухвала суду № 58335487, 08.06.2016, Апеляційний суд Київської області

Справа № 363/434/14-ц Головуючий у І інстанції Підкурганний В.В.Провадження № 22-ц/780/2552/16 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 26 08.06.2016

УХВАЛА

Іменем України

08 червня 2016 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:

Головуючого судді: Голуб С.А.

суддів: Приходька К.П., Таргоній Д.О.

при секретарі: Дрозд Р.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 21 травня 2014 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості,-

в с т а н о в и л а :

У січні 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду із указаним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 19 серпня 2008 року між публічним акціонерним товариством «Сведбанк» (далі ПАТ «Сведбанк») та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № 2619/0808/71-079, за умовами якого позивальник отримала кредит у розмірі 115 000 доларів США зі сплатою 11, 4 % річних та кінцевим строком повернення 19 серпня 2028 року. Виконання зобовязань за кредитом забезпечено порукою ОСОБА_2

За договором факторингу від 28 листопада 2012 року ПАТ «Сведбанк» відступив право вимоги за вказаним кредитним договором товариству з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі ТОВ «ФК «Вектор Плюс»), від якого право вимоги перейшло доТОВ «Кредитні ініціативи» за договором від 28 листопада 2012 року.

Посилаючись на те, що внаслідок порушення строку і порядку погашення кредиту позичальником станом на 19 грудня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 1 604 798, 57 грн, із яких: 909 427, 55 грн тіло кредиту, 502 454, 21 грн. проценти, 192 916, 81 грн. пеня, позивач просив стягнути вказану суму із солідарних боржників.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від21 травня 2014 року позов задоволено. Стягнуто солідарно із ОСОБА_3, ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у розмірі1 604 798, 57 грн. Вирішено питання про судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 17 грудня 2014 року скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення про відмову у позові.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 216 року рішення апеляційного суду Київської області від 17 грудня 2014 року скасоване і справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду і ухвалити нове рішення про відмову у задоволені позову.

Зокрема наголошує на тому, що судом не було повідомлено його про судове засідання.

Крім того вказує, що його порука припинена в силу вимог ч.4 ст. 559ЦК України, оскільки ПАТ «Сведбанк» направляв йому вимогу про дострокове погашення кредиту 14.08.2009 року.

Також ОСОБА_2 наголошує на тому, що ТОВ «Кредитні ініціативи» не має ліцензії на здійснення валютних операцій.

Крім того, ОСОБА_2 вважає, що ТОВ «Кредитні ініціативи» не мають права вимоги, оскільки матеріалами справи не підтверджується перехід вимог від ВАТ «Сведбанк» до ТОВ «Кредитні ініціативи». Також відповідач на отримував жодних документів, які б підтверджували відступлення права вимоги ВАТ «Сведбанк» на користь інших осіб.

Ще одним із доводів апеляційної скарги є те, що позивач не правильно провів розрахунок, зазначивши пеню в доларах США.

Також суд не застосував позовну давність щодо пені.

Колегія суддів, обговоривши викладені у апеляційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення ОСОБА_2 та представнка ТОВ «Кредитні ініціативи» дійшла висновку, що скарга підлягає частковому задоволенню.

Судом першої інстанції встановлено, що 19 серпня 2008 року між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № 2619/0808/71-079, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 115 000 доларів США зі сплатою 11, 4 % річних та кінцевим строком повернення 19 серпня 2028 року.Виконання зобовязань за кредитом забезпечено порукою ОСОБА_2

За договором факторингу від 28 листопада 2012 року ПАТ «Сведбанк» відступив право вимоги за вказаним кредитним договором ТОВ «ФК «Вектор Плюс», від якого право вимоги перейшло до ТОВ «Кредитні ініціативи» за договором від 28 листопада 2012 року.

1 листопада 2013 року та 15 січня 2014 року на адресу відповідачів позивачем направлена вимога про дострокове повернення кредиту у звязку із неналежним виконанням зобовязань за кредитним договором, що підтверджується відповідними реєстрами відправленої поштової кореспонденції (стор.80-85 т.1).

Відповідно до договорів факторингу від 28 листопада 2012 року ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло статусу кредитора за договірними зобовязаннями ОСОБА_3

У звязку із тим, що ОСОБА_3 зобовязання по кредитному договору щодо повернення кредитних коштів не виконувала належним чином, утворилася заборгованість, яку позивач і просив стягнути у судовому порядку із відповідачів по справі разом із судовими витратами.

Суд першої інстанції задовольняючи позов, обґрунтовував свої висновки тим, що між сторонами був укладений договір, який позивач виконав, а відповідачі ні, у звязку з чим утворилась заборгованість, яку треба стягнути з відповідачів.

Судова колегія погоджується із такими висновками суду виходячи з такого.

Згідно частини 1 статті 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

В той же час, у статті 1078 ЦК України зазначено, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Відповідно до ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобовязанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обовязку первісному кредиторові є належним виконанням.

У ч. 2 ст. 517 ЦК України передбачено, що боржник має право не виконувати свого обовязку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобовязанні.

Як вбачається із додатків до договорів факторингу, що містять Реєстри заборгованостей боржників, права вимоги до яких було відступлено від ПАТ «Сведбанк» до ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та від ТОВ «ФК «Вектор Плюс» до ТОВ «Кредитні ініціативи», серед яких значиться прізвище ОСОБА_3 (Т. 2, а. с. 31-32, 51-53).

Договори факторингу не визнано недійсними, а тому вони зберігають правові наслідки, передбачені ними.

За висновками Верховного Суду України, що викладені у постанові№ 6-979цс15 від 23 вересня 2015 року, боржник, який не отримав повідомлення про передачу права вимоги іншій особі, не позбавляється обовязку погашення заборгованості, а лише має право на погашення заборгованості первісному кредитору і таке виконання є належним.

Якщо боржник не сплачував заборгованість за кредитним договором ні новому, ні старому кредитору, внаслідок чого в останнього утворилася заборгованість, правильним є стягнення заборгованості на користь нового кредитора, оскільки неповідомлення боржника про зміну кредитора не звільняє його від обовязку погашення кредиту взагалі.

Таким чином, доводи апеляційної скарги в тій частині, що до позивача не перейшло право вимоги, відповідачі не були повідомлені про такий перехід права вимоги, а тому не мають відповідати перед ним за невиконання грошового зобов»язання є голослівними і такими, що не ґрунтуються на матеріалах справи і вимогах закону.

Стаття 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулюванняі валютного контролю» зобовязує фінансові установи отримати ліцензію на здійснення операцій з валютними цінностями, зокрема при наданні послуг факторингу.

Разом із тим, за договором факторингувід 28 листопада 2012 року ТОВ «Кредитні ініціативи» отримано послуги, а не надано їх.

За змістом ст. 1079 ЦК України фактором у договорі факторингу може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторинговіоперації. Наявність у фактора ліцензії на вчинення операційз валютними цінностямизаконом не вимагається.

Гривня є законним платіжним засобом на території України(ч. 1ст.192 ЦК України).

Відповідно доч. 1ст.533 ЦК України грошове зобовязання має бути виконане у гривнях.

Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом із тим ч. 2 ст. 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобовязанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобовязанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобовязання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобовязання і фактичного його виконання є національна валюта України гривня (постанова Верховного Суду України № 6-79цс14 від 02 липня2014 року).

Згідно з ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобовязаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом (ч. 2 ст. 192 ЦК України).

Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 цього Декрету.

Вирішуючи спір про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті, суд повинен установити наявність у кредитора ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказані обставини, стягнути грошову суму в іноземній валюті (постанова Верховного Суду України № 6-145цс14 від 24 вересня 2014 року, 6-190цс15 від 16 вересня 2015 року).

Враховуючи те, що позивач заявляє до стягнення суму в національній валюті, у тому числі й вимоги про застосування наслідків порушення кредитного зобовязання у вигляді пені, доводи апеляційної скарги про те, що ТОВ «Кредитні ініціативи» вимагає стягнення коштів в іноземній валюті та не має права вимагати виконання відступленого йому грошового зобовязання, не відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги про припинення поруки ОСОБА_2 не відповідають правилам застосуванняч. 4 ст. 559 ЦК України.

Згідно з положеннями ч. 4 ст. 559 ЦКУкраїни порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобовязання не предявить вимоги до поручителя.

У справі, якапереглядається, договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється.

За висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах№ 6-53цс14 від 17 вересня 2014 року, № 6-6цс14 від 17 вересня 2014 року, № 6-190цс14 від 21 січня 2015 року, № 6-32цс14 від 10 вересня 2014 року, № 6-125цс14 від 17 вересня 2014 року, строк дії поруки не є строком захисту порушеного права, а є строком існування субєктивного права кредитора й субєктивного обовязку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом предявлення позову), кредитор вчиняти не може.

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобовязань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «предявлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобовязання як умови чинності поруки слід розуміти як предявлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість предявлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобовязання.

Отже, виходячи з положень другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобовязання за договором повинно бути предявлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобовязанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобовязання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

За змістом договірних положень п. п. 3.8., 3.9. кредитного договору достроковою вимогою виконання зобовязань, що змінює строк виконання основного зобовязання та зумовлює перебіг позовної давності, є вимога, направлена саме позичальнику.

Вимога про дострокове повернення кредиту від 14 серпня 2009 року(Т. 1, а. с. 172), на яку посилається ОСОБА_2 в апеляційній скарзі, адресована поручителю ОСОБА_2, що є відмінним від особи позичальника. Відомостей про направлення такої й ОСОБА_3 матеріали справи не містять. Позичальника зобовязано повернути кредит достроково за вимогами від 01 листопада 2013 року та від 15 січня 2014 року, після направлення яких до дня звернення позивача із позовом до поручителя шестимісячний строк не сплив.

За таких обставин доводи апеляційної скарги про зміну строку виконання основного зобовязання у спірних правовідносинах та відмову у позові до поручителя за наслідками припинення поруки є необґрунтованими.

Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до частини першої статті 550 ЦК України право на неустойку (штраф, пеню) виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Таким чином, пеня - це санкція, яка нараховується від першого дня прострочення виконання зобов'язання й до того дня, доки зобов'язання не буде виконане.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто упродовж дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України ).

Чинне цивільне законодавство передбачає два види позовної давності - загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України ).

Спеціальна позовна давність установлюється законом для окремих видів вимог. Так, спеціальна позовна давність тривалістю в один рік передбачена, зокрема, для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України .

Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Тлумачення цієї норми, положення якої сформульовано із застосуванням слова "лише" (синонім "тільки", "виключно"), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави стверджувати, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі суд не застосовує позовну давність.

Тобто цією нормою встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності, а саме: передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв'язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі.

Таким чином, позовна давність, як загальна, так і спеціальна є диспозитивною, а не імперативною в застосуванні.

У матеріалах справи відсутня заява ОСОБА_2 про застосування строків позовної давності щодо пені, подана до винесення місцевим судом рішення, відповідно до вимог частини третьої статті 267 ЦК України .

Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізу норми розділу V ЦК України "Строки та терміни. Позовна давність" у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.

Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність не може застосовуватися за жодних обставин, оскільки можливість її застосування пов'язується лише з наявністю про це заяви сторони у спорі.

Враховуючи наведене, доводи апеляційної скарги щодо незастосування позовної давності щодо пені також є необгрунтованими.

Відповідно до ч.2 ст.303 ЦПК України апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

В судовому засіданні при розгляді апеляційної скарги ОСОБА_2 просив суд витребувати від позивача кредитну справу і призначити судово-економічну експертизу. Посилався на те, що має сумніви у правильності розрахунків. Однак судовою колегією у задоволенні клопотання було відмовлено, оскільки ОСОБА_2В брав участь у судових засіданнях в суді першої інстанції і не скористався своїми правами на надання суду доказів, тобто відповідні клопотання суду не заявляв.

З урахуванням викладеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції , а тому апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 303,307, 308 ЦПК України, колегія суддів

У Х В АЛ И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

РішенняВишгородського районного суду Київської області від 21 травня 2014 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили из моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді