Ухвала суду № 58312043, 14.06.2016, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/471/2016(м)

263/15006/15-ц

Категорія 27 Головуючий у 1 інстанції Томілін О.М.

Доповідач Ігнатоля Т.Г.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 червня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області у складі:

головуючого - Ігнатоля Т.Г.,

суддів - Баркова В.М., Попової С.А.,

за участю секретаря - Герасимової Г.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 квітня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, в якому посилався на те, що ним у 2006 році були виконані зобовязання ОСОБА_2 перед ЗАТ «ПУМБ», а саме, сплачені грошові кошти за кредитним договором №4896247 від 19 липня 2006 року згідно квитанцій: №25 від 24.10.2006 року 2500 доларів США, №56 від 24.11.2006 року 2500 доларів США, №84 від 21.12.2006 року 2500 доларів США, а всього на загальну суму - 7500 доларів США, що згідно з курсом НБУ на момент подачі позову становить 172 479,67 грн.

03 грудня 2015 року на адресу відповідача він направив вимогу про повернення грошових коштів у семиденний строк в сумі 7500 доларів США або у гривні за курсом НБУ на день повернення. Зазначена вимога отримана ОСОБА_2 особисто, однак залишена без задоволення до теперішнього часу. У звязку з цим позивач просив стягнути з відповідача на його користь грошові кошти в сумі 172 479,67 грн. та понесені судові витрати.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 квітня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, позивач просить його скасувати та ухвалити нове про задоволення позову, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Зокрема, зазначає, що суд зробив необґрунтований висновок про те, що нього відсутнє право, яке підлягає судовому захисту. При цьому, суд не дослідив, чиї грошові кошти були внесені ним до банку в рахунок погашення кредиту відповідачем та наявність обовязку останнього їх повернути. Вважає, що між ним та відповідачем було укладено договір позики і підтвердженням укладення цього договору та його умов є квитанції про сплату грошових коштів в рахунок погашення кредиту ОСОБА_2 та заява відповідача про застосування строків позовної давності, якою він підтверджує наявність обовязку щодо повернення суми позики.

Відповідно до ч.2 ст.305 ЦПК України апеляційний суд розглядає справу у відсутності сторін, які належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду справи.

Відповідно до ст.308 ЦПК У країни апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Судом встановлено та не заперечується сторонами, що 19 липня 2006 року між ОСОБА_2 та ЗАТ «ПУМБ» було укладено кредитний договір №4896247 на суму 73 016 дол.США (а.с.9-14). Згідно з графіком повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом до 26.08.2006 року мало бути повернуто 2 131,85 дол.США, до 26.09.2006 року - 2065,23 дол.США, до 26.10.2006 року - 1998,61 дол.США, до 26.11.2006 року - 2065,23 дол.США, до 26.12.2006 року - 1998,61 дол.США (а.с.15).

Також встановлено, що ОСОБА_1 сплатив банку в рахунок погашення вищевказаного кредиту згідно квитанцій: №25 від 24.10.2006 року - 2500 дол. США, №56 від 24.11.2006 року - 2500 дол.США, №84 від 20.12.2006 року - 2500 дол.США, а всього -7500 дол. США (а.с.4-5).

18 грудня 2015р. позивачем на адресу відповідача була надіслана вимога про повернення боргу у вказаній сумі зі строком повернення 30 днів від дня отримання вимоги (а.с.47-48).

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд виходив з того, що у позивача відсутнє право, яке підлягає судовому захисту в межах заявлених ним вимог, оскільки доказів на підтвердження укладення між сторонами договору позики не надано.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він відповідає обставинам справи та вимогам закону.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми (ч. 1 ст. 1047 ЦК України).

Частина 2 статті 1047 ЦК України допускає пред'явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Виходячи з правового аналізу ст. ст. 1046,1047 ЦК України, письмова форма договору позики, внаслідок його реального характеру, є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі, отримання коштів в борг і зобов'язання їх повернути.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до чч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей та обовязок їх повернути.

Наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України №6-1967цс15 від 11 листопада 2015 року, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України, є обов'язковою для застосування судами України.

Проте, як вбачається з пояснень позивача ОСОБА_1 в суді першої інстанції та з матеріалів справи, боргового документу між ними не укладалося.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до положень ч.1 ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі ст.ст.10,60 цього Кодексу кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, передбачених ст. 61 цього Кодексу.

З урахуванням наведених норм матеріального і процесуального права колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та визначив відповідні їм правовідносини і дійшов обгрунтованого висновку про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову, з огляду на відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених позивачем вимог про стягнення з відповідача суми позики.

Посилання позивача в апеляційній скарзі на квитанції про сплату в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором та на заяву відповідача про застосування строків позовної давності при вирішенні позову, як на доказ укладення договору позики між ним та відповідачем, є безпідставними, оскільки надані документи не містять вказівки про зобовязання щодо повернення вказаних грошових коштів, як це передбачено ст.1049 ЦК України, у звязку з чим апеляційна скарга позивача підлягає відхиленню.

Оскільки рішення ухвалено у відповідності з нормами матеріального і процесуального права, воно є законним та обґрунтованим і підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів,

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 квітня 2016 року залишити без зміни.

Ухвала набирає чинності з моменту її проголошення і може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий: Т.Г.Ігнатоля

Судді: В.М.Барков

ОСОБА_3