Рішення № 58295945, 08.06.2016, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/4003/16

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Артеменко І. А.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.06.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого Артеменка І.А.,

суддів Суворова В.О.,

ОСОБА_2,

при секретарі Фабіжевській Т.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 25 березня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Чорноморський», ОСОБА_4 про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди,-

встановила:

У березні 2014 року позивачка ОСОБА_3 (уточнюючи свої позовні вимоги) звернулася до суду з позовом до КП ЖКС «Чорноморський», ОСОБА_4, в якому просила визнати незаконними та скасувати накази № 32-КУ від 14.02.2014 року про її звільнення за ст. 38 КЗпП України, та за ч. 3 ст. 40 КЗпП України, поновити її на роботі, стягнути середню заробітну плату за час вимушеного прогулу, моральну шкоду в розмірі 30000 грн. та покласти на ОСОБА_4 обовязок покрити шкоду, заподіяну позивачеві КП ЖКС «Чорноморський», у звязку з оплатою позивачу сум середньої заробітної плати за весь час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Свої вимоги позивачка обґрунтовує тим, що вона з 01.10.2010 року по 14.02.2014 року працювала в КП ЖКС «Чорноморський» на посаді начальника юридичного відділу.

14.02.2014 року позивач була вимушена подати заяву про звільнення за власним бажанням, у звязку з чим наказом № 32-КУ від 14.02.2014 року вона була звільнена на підставі ст. 38 КЗпП України, хоча в дійсності, як зазначає позивач, наміру звільнятися у неї не було.

Заява про звільнення за власним бажанням була підписана позивачем під тиском обставин, які створювалися Київською районною адміністрацією Одеської міської ради та КП ЖКС «Чорноморський», та виражалися в надуманих і необґрунтованих результатах перевірки діяльності юридичного відділу та накладенні незаконних дисциплінарних стягнень, у вигляді доган, що унеможливлювало плідну подальшу працю на даному підприємстві. Звільнення позивача за власним бажанням було вимушеним, бо на неї чинився тиск з боку керівництва декілька місяців, причиною чому стало її погане самопочуття. До позивача предявлялися вимоги, які не відповідали її функціональним обовязкам та діючому законодавству. Як зазначає позивач, наказ про звільнення за п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України вручено було під підпис про ознайомлення, в якому позивач зазначила, що не погоджується зі звільненням.

Після цього позивачу було запропоновано написати заяву про звільнення за власним бажанням, і позивач, зрозумівши, що їй все одне доведеться піти, вимушена була написати заяву про звільнення за власним бажанням.

Позивачка була ознайомлена із наказом про звільнення за власним бажанням, заповнила особисту справу, та розписалася про отримання трудової книжки, яку вона не отримала, а отримала лише копію наказу про звільнення за п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Як зазначала ОСОБА_3, вона не має можливості працевлаштуватися в звязку із неповерненням трудової книжки та невизначеним становищем щодо підстав звільнення, чим порушено право позивача на працю.

Крім цього, позивачці також завдано моральну шкоду, яка полягає в переживаннях і стражданнях, повязаних із безпідставними діями відповідача та неможливістю надати своїм дітям нормальний рівень життя і навчання, а також із приниженням честі, гідності та ділової репутації. Моральну шкоду ОСОБА_3 оцінила у 30000 грн.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 25 березня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням, ОСОБА_3 подала до суду апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити по справі нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм права.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, який доповів зміст рішення, яке оскаржено, доводи апеляційної скарги, межі, в яких повинні здійснюватись перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази, вислухавши думку учасників процесу, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу задовольнити частково, з наступних підстав.

Згідно ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка сама написала заяву про звільнення за власним бажанням. Звільнення ОСОБА_3 здійснено на законних підставах, оскільки після закінчення строку попередження відповідача про звільнення за власним бажанням остання залишила роботу, отримала розрахунок, а також розписалася в книзі обліку руху трудових книжок про отримання трудової книжки. Таким чином, позивачка не скористалася своїм правом, наданим працівникові ч. 2 ст. 38 КЗпП України, на продовження роботи після закінчення строку попередження про звільнення.

Також суд першої інстанції не прийняв до уваги доводи позивача щодо здійснення на неї тиску з боку керівництва Київської районної адміністрації Одеської міської ради, зазначивши, що у трудових відносинах вона знаходилася з КП ЖКС «Чорноморський», а не з Київською РА ОМР.

Однак колегія суддів не може погодитися з висновками суду першої інстанції, оскільки висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи, суд неправильно застосував норми матеріального та процесуального права.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 25 березня 2016 року зазначеним вимогам не відповідає.

Так, апеляційним судом встановлено, підтверджено матеріалами справи та не спростовується сторонами, що 01.10.2010 року ОСОБА_3 була прийнята на роботу в КП ЖКС «Чорноморський» юристом І категорії.

З 01.11.2010 року ОСОБА_3 була призначена на посаду начальника юридичного відділу КП ЖКС «Чорноморський».

На час перебування ОСОБА_3 із КП ЖКС «Чорноморський» в трудових відносинах прізвище позивача було ОСОБА_5.

Наказом КП ЖКС «Чорноморський» за № 32-КУ від 14.02.2014 року ОСОБА_5 було звільнено з роботи за неналежне виконання функціональних обовязків, відповідно до п. 3 ст. 40 КЗпП України (а.с.9, т.1).

Наказом КП ЖКС «Чорноморський» від цієї ж дати за № 34/1-КО визнано таким, що втратив силу наказ від 14.02.2014 року за № 32-КУ про звільнення ОСОБА_5 за п. 3 ст. 40 КЗпП України, та перший абзац викладено у наступній редакції: ОСОБА_5, начальника юридичного відділу КП ЖКС «Чорноморський» т.н. 9064, 14 лютого 2014 року за власним бажанням, ст. 38 КЗпП України (а.с.43, т1).

Наказом КП ЖКС «Чорноморський» від 14.02.2014 року за № 32-КУ звільнено ОСОБА_5, начальника юридичного відділу КП ЖКС «Чорноморський» т.н. 9064, 14 лютого 2014 року за власним бажанням, ст. 38 КЗпП України (а.с.44, т.1).

Так, дійсно в матеріалах справи міститься заява ОСОБА_5 від 31.01.2014 року про звільнення за власним бажанням за ст. 38 КЗпП України (а.с.45, т.1).

Але, як зазначила позивачка, наміру звільнятися у неї не було, вона була вимушена написати заяву про звільнення за власним бажанням, оскільки з боку відповідача на неї здійснювався тиск, про що свідчить також отримання нею двох дисциплінарних стягнень у вигляді догани, відповідно до наказів від 19.04.2013 року та від 27.11.2013 року, які рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 05.02.2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 31.08.2015 року, визнані незаконними та скасовані.

Крім того, позивачка в обґрунтування доводів про вимушений характер подачі заяви про звільнення за власним бажанням посилається на конфлікт, який виник між нею та головою Київської районної адміністрації Одеської міської ради ОСОБА_6, що також підтвердили свідки, які були допитані у суді першої інстанції: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9.

Колегія суддів також звертає увагу, що після двох наказів про дисциплінарне стягнення на ОСОБА_5 було накладене третє дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з підстав ч. 3 ст. 40 КЗпП України (який у подальшому було скасовано), що є порушенням ст. 61 Конституції України, що ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Також в матеріалах справи містяться листи голови профкому КП ЖКС «Чорноморський» від 28.01.2014 року, 08.01.2014 року, 27.11.2013 року, з яких вбачається, що ОСОБА_5 запрошується на засідання профкому, на якому буде розглядатися питання щодо надання згоди членів профкому на розірвання з нею трудового договору відповідно до п. 3 ст. 40 КЗпП України (за неналежне виконання функціональних обовязків) (а.с.77-79, т.2).

Зазначені обставини підтверджують доводи позивача про вимушений крок щодо написання заяви про звільнення за власним бажанням тапро психологічний тиск на позивачку з боку адміністрації КП ЖКС «Чорноморський».

Пунктом 12 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» розяснено, що у справах про звільнення суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору.

На підставі зазначеного, колегія суддів дійшла висновку, що у ОСОБА_3 не було наміру звільнятися з займаної посади, та зміст підписаної нею заяви не відповідає її бажанню припинити роботу на КП ЖКС «Чорноморський», що не було прийнято судом першої інстанції до уваги.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що наказ про звільнення за ч. 3 ст. 40 КЗпП України датовано 14.02.2014 року та цьому наказу передували не однократні виклики на засідання профкому щодо розгляду питання про її звільнення за вказаною статтею, що підтверджує доводи позивачки про вимушеність написання заяви про її звільнення за власним бажанням по ст. 38 КЗпП України саме 14.02.2014 року, а ні 31.01.2014 року.

Колегія суддів не може погодитися з висновком суду першої інстанції щодо навмисних дій ОСОБА_3 по неотриманню трудової книжки, та відмови у звязку з цим у задоволенні позовних вимог щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу у звязку з затримкою видачі трудової книжки, з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що 19 травня 2014 року ОСОБА_3 звернулася до КП ЖКС «Чорноморський» з заявою про видачу трудової книжки (а.с.8, т.2).

Листом від 28.05.2014 року директор КП ЖКС «Чорноморський» - ОСОБА_10 (а.с.9, т.2) повідомив ОСОБА_3 про те, що трудову книжку вона отримала у день звільнення, про що свідчить її підпис в особистій картці П-2 (а.с.50, т.1).

Так, дійсно ОСОБА_3 розписалася про отримання нею трудової книжки, але вона її не отримувала про що свідчить лист прокуратури № 1679-14 від 21.10.2014 року, у якому зазначено, що у ході перевірки встановлено, що трудова книжка до теперішнього часу знаходиться на КП ЖКС «Чорноморський», куди вона може звернутися для її отримання.

Колегія суддів також звертає увагу, що КП ЖКС «Чорноморський» категорично відмовлявся визнати, що трудова книжка ОСОБА_3 знаходиться на підприємстві, про що неодноразово наполягав у своїх заявах, що були адресовані на адресу суду.

В матеріалах справи міститься акт, який датований 09.10.2014 року, з якого вбачається, що у ящику робочого столу колишнього начальника юридичного відділу ОСОБА_5 була знайдена папка з документацією, у якій при відкритті була знайдена трудова книжка ОСОБА_5 (а.с.118, т.1). Також у акті зазначено, що при відкритті вказаної папки були присутні інженер 1 категорії ПТО ОСОБА_11, маляр бригади поточного ремонту ОСОБА_12 та головний інженер ОСОБА_13, які підписали зазначений акт.

Але колегія суддів звертає увагу, що при допиті у якості свідка у суді апеляційної інстанції ОСОБА_12, останній пояснював, що він не бачив конверта, у якому знаходилася трудова книжка ОСОБА_5, та його лише покликали підписати зазначений акт. ОСОБА_12 також пояснив, що ця подія мала місце після звернення ОСОБА_5 з заявою до прокуратури.

Зазначене, на думку колегії суддів, може свідчити про те, що даний акт був складений після проведення прокуратурою м. Одеси перевірки щодо звернення ОСОБА_3 з заявою на протизаконні дії посадових осіб КП ЖКС «Чорноморський» 13.10.2014 року (а.с.3,2, т.2), та з урахуванням обставин складання цього акту, він не може бути належним та допустимим доказом твердження відповідача про те, що позивачка нібито отримала трудову книжку та залишила її в робочому столі.

Таким чином, твердження КП ЖКС «Чорноморський» про те, що позивачка отримала трудову книжку у день звільнення, є необґрунтованим та спростовується матеріалами справи.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що після нібито знаходження трудової книжки позивачки КП ЖКС «Чорноморський» поштою 04.11.2014 року (тобто майже через місяць після її знаходження) відправив їй зазначену трудову книжку, що підтверджується описом вкладення та квитанцією (а.с.116-117, т.1).

Згідно з ч. 5 п. 4.1. Наказу Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 року № 58 «Про затвердження Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників» зазначено, що власник або уповноважений ним орган зобовязаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення. При затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органа працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Днем звільнення в такому разі вважається день видачі трудової книжки. Про новий день звільнення видається наказ і вноситься запис до трудової книжки працівника. Раніше внесений запис про день звільнення визнається недійсним у порядку, встановленому п. 2.10. цієї Інструкції.

У п. 4.2. зазначеного Наказу вказано, що якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки. Пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою згодою працівника.

Суд першої інстанції належної оцінки зазначеному не дав, що призвело до ухвалення незаконного рішення.

Суд першої інстанції також у рішення посилався на те, що ОСОБА_3 не зверталася до відповідача з заявою про видачу їй трудової книжки після отримання відповіді прокуратури про те, що її трудова книжка знаходиться у КП ЖКС «Чорноморський», але колегія суддів звертає увагу, що відповідно до вищезазначеного п. 4.2. Наказу поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки повинен був надіслати саме КП ЖКС «Чорноморський», чого не було зроблено, та суд першої інстанції належної оцінки цьому також не надав.

Відповідно до ч. 4 ст. 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Також, згідно зі ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що слід визнати незаконним та скасувати наказ КП ЖКС «Чорноморський» № 32-КУ від 14.02.2014 року про звільнення ОСОБА_5 за ст. 38 КЗпП України за власним бажанням та поновити її на посаді начальника юридичного відділу, оскільки позивачка довела в суді обставини вимушеності її звільнення за власним бажанням та невидачі їй трудової книжки з вини відповідача.

Щодо скасування наказу КП ЖКС «Чорноморський» за № 32-КУ від 14.02.2014 року про звільнення позивачки за п. 3 ст. 40 КЗпП України, то цей наказ наказом № 34/1-КО від 14.02.2014 року визнано таким, що втратив силу, тобто відсутній предмет спору, а тому вимоги щодо визнання його незаконним та скасування не підлягають задоволенню.

При винесення рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більше як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу(п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів»).

Колегія суддів погоджується з розрахунком суми заборгованості, що була надана позивачкою до суду апеляційної інстанції, за період затримки трудової книжки на суму 144003,44 грн., але не може прийняти до уваги розрахунок суми індексу інфляції та 3% річних, оскільки дія ч. 2 ст. 625 ЦК України не поширюється на трудові правовідносини (з приводу заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва тощо) та сімейні правовідносини.

Таким чином, враховуючи, що середня заробітна плата позивачки складала 262,78 грн./день, що підтверджується довідкою КП ЖКС «Чорноморський», трудову книжку вона отримала у судовому засіданні у суді першої інстанції лише 24.03.2016 року, то з КП ЖКС «Чорноморський» на користь позивачки підлягає стягненню сума, виходячи з дня звільнення по день отримання нею трудової книжки.

Але, враховуючи те, що відповідно до довідки ОСББ «Новий будинок» від 06.06.2016 року за № 37 ОСОБА_3 з 01.07.2015 року по теперішній час працює у ОСББ «Новий будинок», та її заробітна платня з липня 2015 року по травень 2016 року складала 20169 грн., то зазначена сума підлягає відрахуванню з загальної суми заборгованості.

Тобто, з КП ЖКС «Чорноморський» на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню сума заборгованості у розмірі 123834,44 грн. (144003,44 грн. - 20169 грн.).

Що стосується вимог позивача про відшкодування моральної шкоди, колегія суддів вважає, що вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівники провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих звязків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Статтею 1167 ЦК України передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, які фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою відносно нього самого, членів його сімї або близьких родичів, у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням або ушкодженням його майна. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

У п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» зазначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Згідно п. 9 вказаної Постанови розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховується стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступень зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Як зазначила позивачка, неправомірними діями відповідача вона втратила нормальні життєві звязки, тривалий час не працювала, докладаючи багато зусиль для організації свого життя та двох своїх неповнолітніх дітей, позивачка понесла моральні страждання, втратила душевний спокій, що призвело до нервової кризи та поганого самопочуття, що також підтверджується епікризом № 34/9 КУ «Одеського обласного медичного центру психічного здоровя», у якому вона знаходилася на лікуванні з 09.01.2014 року по 24.01.2014 року (а.с.59, т.2).

Крім того, це також підтверджується копіями листків непрацездатності, які датовані 2013-2014р.р. (а.с.85-88), та показами свідків: ОСОБА_9, ОСОБА_7 та ОСОБА_8.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що ОСОБА_3 дійсно спричинена моральна шкода, але її розмір у 30000 грн., на думку колегії суддів, є дещо завищеним, тому з урахуванням вищевикладених обставин, тривалості порушення її прав на працю колегія суддів дійшла висновку, що моральна шкода у розмірі 10000 грн., виходячи з засад розумності та справедливості, є достатньою для стягнення з КП ЖКС «Чорноморський» на користь позивачки.

Що стосується вимог позивачки про покладання обовязку на ОСОБА_4 покрити шкоду, заподіяну КП ЖКС «Чорноморський», у звязку з оплатою ОСОБА_3 сум середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, то колегія суддів дійшла висновку, що вимоги в цій частині задоволенню не підлягають з наступних підстав.

Відповідно до ст. 237 КЗпП України суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник або уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Пленум Верховного Суду України у п. 33 постанови від 6 листопада 1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» розяснив, що при незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу, невиконанні рішення про поновлення працівника на роботі, що мало місце після введення в дію п. 8 ст. 134 та нової редакції ст. 237 КЗпП (з 11 квітня 1992 р.) настає повна матеріальна відповідальність винних в цьому службових осіб і обовязок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у звязку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи може бути покладено при допущенні ними в цих випадках будь-якого порушення закону, а не лише явного, як передбачалось раніше.

Покладаючи на службову особу передбачену зазначеною статтею матеріальну відповідальність, суд має перевірити, чи не було в її діях порушення закону. Оскільки конкретний зміст поняття порушення закону ст. 237 КЗпП не розкривається, суд зобов'язаний вирішувати це питання в кожному окремому випадку залежно від фактичних обставин справи.

Аналізуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що саме КП ЖКС «Чорноморський» має право звернутися до суду з вимогами про стягнення шкоди з ОСОБА_4 після відшкодування шкоди позивачці.

Відповідно до ч. 1. ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим та підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_5 та застосуванням вимог ст. 367 ЦПК України про негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_5 на посаді начальника юридичного відділу Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Чорноморський» м. Одеси та стягнення з Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Чорноморський» на користь ОСОБА_5 заробітної плати за час вимушеного прогулу за один місяць.

Враховуючи те, що позивач звільнений від сплати судового збору за подання позову про поновлення на роботі на підставі ЗУ «Про судовий збір», а рішення ухвалено на його користь, то судовий збір у розмірі 1362,1 грн. підлягає стягненню з КП ЖКС «Чорноморський» на користь держави.

Керуючись ст.ст. 88, 303, 307, 309, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 25 березня 2016 року скасувати.

Ухвалити по справі нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_3 до Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Чорноморський», ОСОБА_4 про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Чорноморський» № 32-КУ від 14.02.2014 року про звільнення ОСОБА_5 за ст. 38 КЗпП України за власним бажанням.

Поновити ОСОБА_3 на роботі на посаді начальника юридичного відділу Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Чорноморський» м. Одеси.

Стягнути з Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Чорноморський» на користь ОСОБА_3 заробітну плату за час вимушеного прогулу у розмірі 123834,44 та моральну шкоду у розмірі 10000 грн..

В решті позовних вимог відмовити.

Стягнути з Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Чорноморський» на користь держави судові витрати у розмірі 1362,1 грн..

Допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_3 на роботі та стягнення середньої заробітної плати за один місяць.

Рішення колегії суддів набирає законної сили з моменту проголошення.

Рішення колегії суддів може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня проголошення до суду касаційної інстанції.

Судді апеляційного суду Одеської області:

ОСОБА_14

ОСОБА_2

ОСОБА_15