Ухвала суду № 58212414, 08.06.2016, Донецький апеляційний адміністративний суд

Головуючий у 1 інстанції - Скрипниченко Т.І.

Суддя-доповідач - Арабей Т. Г.

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 червня 2016 року справа №263/484/16-а

приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15

Донецький апеляційний адміністративний суд у складі колегії Арабей Т.Г., Геращенка І.В., Міронової Г.М., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 26 квітня 2016 року у справі № 263/484/16-а за позовом ОСОБА_4 до Маріупольського міського центру зайнятості про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

19 січня 2016 року, ОСОБА_4 звернувся до Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області з адміністративним позовом до Маріупольського міського центру зайнятості про звернення з постановою до Верховного суду України для вирішення питання щодо внесення до Конституційного суду України подання про неконституційність положень п.4 ст. 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 03 березня 2000 року в частині «загальна тривалість виплат допомоги по безробіттю не може перевищувати 360 днів протягом двох років»; про визнання незаконним припинення з 16 грудня 2015 року виплату допомоги по безробіттю; зобов'язання Маріупольського міського центру зайнятості з 16 грудня 2015 року призначити та виплачувати допомогу по безробіттю (а.с. 2-3).

Постановою Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 26 квітня 2016 року у справі №263/484/16-а у задоволенні позовних вимог - відмовлено (а.с. 43-44).

Не погодившись із судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в обґрунтування якої посилається на те, що в постанові суду першої інстанції відсутній розгляд по суті його позовної вимоги щодо звернення з постановою до Верховного суду України для вирішення питання щодо внесення до Конституційного суду України подання про визнання неконституційним положення п.4 ст. 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 03 березня 2000 року в частині «загальна тривалість виплат допомоги по безробіттю не може перевищувати 360 днів протягом двох років», вважаючи, що суд повинен звернутися до Конституційного суду України із вказаним поданням, посилаючись на норми Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 01 листопада 1996 року.

У зв'язку із вищевказаним апелянт просив суд скасувати або змінити постанову суду першої інстанції, прийняти нову постанову у зв'язку із не розглядом його позовних вимог (а.с. 46-47).

Позивач, представник відповідача у судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином.

07 червня 2016 року від представника Маріупольського міського центру зайнятості надійшли заперечення на апеляційну скаргу в яких він вважає, що постанова суду першої інстанції прийнята з дотриманням вимог чинного законодавства. Крім того, в апеляційній скарзі представник відповідача заявив клопотання про розгляд справи за його відсутності (а.с. 59-61).

Суд апеляційної інстанції розглядає дану справу відповідно до вимог ст. 197 Кодексу адміністративного судочинства України у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне залишити постанову суду першої інстанції без змін, з наступних підстав.

Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що з 15 грудня 2014 року позивач звернувся до Маріупольського міського центру зайнятості із заявою про надання статусу безробітного (а.с. 27).

Наказом Маріупольського міського центру зайнятості від 18 грудня 2014 року № НТ141218 позивачу надано статус безробітного з 15 грудня 2014 року (а.с. 28).

Наказом Маріупольського міського центру зайнятості від 22 грудня 2014 року № НТ141222 позивачу призначено допомогу по безробіттю з 22 грудня 2014 року по 16 грудня 2015 року та розпочато її виплату (а.с. 29).

05 січня 2016 року Маріупольським міським центром зайнятості прийнято Наказ № НТ160105 про припинення виплати допомоги по безробіттю у зв'язку із закінченням строку виплати відповідно до п.п. 12 п. 1 ст. 31 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» з 17 грудня 2015 року (а.с. 30).

Відповідно до довідки Маріупольського міського центру зайнятості позивач з 15 грудня 2014 року по грудень 2015 року отримав дохід у розмірі 11 985,70 грн. (а.с. 31).

Спірним питанням у справі, є правомірність припинення відповідачем виплати позивачу допомоги по безробіттю та відповідність положень п.4 ст. 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» Конситуції України.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що відповідач у спірних правовідносинах діяв у спосіб та у межах чинного законодавства, а підстав звернення до Верховного суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного суду України подання щодо конституційності п.4 ст. 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» суд не знайшов.

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції з наступних підстав.

Відповідно до ч. 4 ст. 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 02 березня 2000 року № 1533-III (далі - Закон № 1553) загальна тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 360 календарних днів протягом двох років, а для осіб, зазначених у частині другій статті 6 цього Закону та абзаці третьому частини четвертої статті 7 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб".

Позивач не підпадає під положення ч. 2 ст. 6 Закону № 1553 та абз. 3 ч. 4 ст. 7 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", оскільки перша регулює право на матеріальне забезпечення на випадок

безробіття та соціальні послуги молоді, а остання порядок отримання статусу безробітного

внутрішньо переміщеної особи, яка не має документів.

Як вбачається з матеріалів справи, з 22 грудня 2014 року по 16 грудня 2015 року позивач отримував допомогу по безробіттю.

Факт її отримання підтверджено також довідкою відповідача про дохід в вищезазначений період.

Відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 31 Закону № 1553 виплата допомоги по безробіттю припиняється у разі закінчення строку їх виплати.

Враховуючи вищевикладене, та те, що позивачу виплачувалась допомога по безробіттю протягом 360 календарних днів, суд погоджується з висновками суду першої інстанції щодо правомірності дій відповідача щодо припинення виплати з 17 грудня 2015 року допомоги по безробіттю позивачу.

Оскільки позовні вимоги позивача про зобов'язання відповідача призначити та виплачувати допомогу по безробіттю позивачу є похідними від вимог позивача про визнання незаконним припинення виплати допомоги по безробіттю, відтак, воно є такою, що також не підлягає задоволенню.

При цьому, суд зазначає, що позивач досі знаходиться на обліку у відповідача та отримує соціальні послуги щодо підбору роботи, запропонування направлень на оплачувані громадські роботи, що вбачається з Додатку до Персональної картки позивача (а.с. 62-70).

Щодо позовних вимог позивача про звернення з постановою до Верховного суду України для вирішення питання щодо внесення до Конституційного суду України подання про неконституційність положень п.4 ст. 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 03 березня 2000 року в частині «загальна тривалість виплат допомоги по безробіттю не може перевищувати 360 днів протягом двох років», суд зазначає наступне.

Стаття 8 Конституції України встановлює, зокрема, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідно до ч. 3 ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до преамбули Закону № 1553 він розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття

Відтак, враховуючи те, що Закон № 1553 прийнято на основі Конституції України, суд дійшов висновку, що цей Закон не звужує права людини на отримання допомоги по безробіттю, а лише регламентує та деталізує, зокрема, порядок здійснення цих виплат.

Крім того, суд зазначає, відповідно до ч. 5 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Проаналізувавши положення вищезазначеної статті, суд дійшов висновку, що лише у разі виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності таких актів Конституції України суд звертається до Верховного Суду України з пропозицією щодо вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності, однак, суд апеляційної інстанції, як і суд першої інстанції, не вбачає невідповідність положення п.4 ст. 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» положенням Конституції України, відтак, відсутні підстави для такого звернення.

Суд апеляційної інстанції вважає не обґрунтованими посилання позивача/апелянта на ігнорування судом першої інстанції його позовних вимог, оскільки в мотивувальній частині постанову суду першої інстанції розглянуто та надано оцінку всім його позовним вимогам.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції були правильно встановлені обставини справи та постанова прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування постанови суду не вбачається.

З огляду на вищезазначене та керуючись ст.ст. 195, 197, п. 1 ч. 1 ст. 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - залишити без задоволення.

Постанову Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 26 квітня 2016 року у справі № 263/484/16-а - залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду в порядку письмового провадження набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом 20 днів після набрання нею законної сили.

Судді Т.Г.Арабей

І.В.Геращенко

Г.М. Міронова