Рішення № 58173979, 06.06.2016, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

___________

Справа № 645/2961/15-ц Головуючий суддя І інстанції Бондарєва І. В.

Провадження № 22-ц/790/3208/16 Суддя доповідач Малінська С.М.

Категорія: Спори, що виникають із договорів позики, кредиту, банківського вкладу

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 червня 2016 року судова колегія судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Харківської області в складі:

головуючого судді - Малінської С.М.,

суддів колегії: Швецової Л.А., Бровченка І.О.,

за участю секретаря - Єрьоменко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 23 березня 2016 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_4, Державної іпотечної установи, третя особа: Харківське регіональне відділення Державного Фонду сприяння молодіжному житловому будівництву, про визнання частково недійсним кредитного договору та договору поруки, -

встановила:

У квітні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_4, Державної іпотечної установи, третя особа: Харківське регіональне відділення Державного Фонду сприяння молодіжному житловому будівництву, про визнання частково недійсним кредитного договору та договору поруки.

В обґрунтування позову зазначив, що між ТОВ Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № 27/03 від 11.03.2005 року. Згідно з п. 4.7 Кредитного договору, позичальник щомісячно в строк до 10 числа кожного місяця сплачує в складі щомісячного платежу комісійну винагороду за надання кредитних ресурсів у розмірі 155 грн., шляхом зарахування відповідної суми на рахунок № 221832210553980. Відповідно до п. 7.9 договору за здійснення кредитної операції позичальник сплачує банку комісійну винагороду в розмірі 951 грн. одноразово на рахунок № НОМЕР_1.

Позивач вважає, що ці положення кредитного договору протирічать вимогам законодавства України у зв'язку із чим, є недійсними відповідно до ч. 1 ст. 203, ч.1 ст. 215 КК України.

Так, оплата щомісячної комісії за надання кредитних ресурсів, згідно з п. 4.9 здійснюється на рахунок № НОМЕР_2, який призначений для обліку нарахованих та отриманих відсотків, тобто щомісячна сплата відсотків є прихованою формою отримання додаткових відсотків по договору. Видача кредитних ресурсів була здійснена одноразово, а стягнення комісійної винагороди за надання кредитних ресурсів проводиться щомісяця, при цьому, додаткові кредитні ресурси не надаються.

П. 7.9 містить вимогу одноразової сплати банку комісійної винагороди за здійснення кредитної операції, проте не зазначено - за яку саме банківську кредитну операцію стягується комісія.

Також зазначає, що на забезпечення кредитного договору між позивачем та відповідачами був укладений договір поруки від 11.03.2005 р. Оскільки п. 4.7, 7.9 кредитного договору є незаконними, положення п. п. 2.2, 2.3 та п. 4.2 договору поруки, які забезпечують виконання п. 4.7, 7.9 кредитного договору, також є недійсними.

У зв'язку з викладеним, просить суд визнати недійсними п. п. 4.7, 7.9 кредитного договору № 27/03 від 11.03.2005 року з моменту укладення договору, та п. п. 2.2, 2.3, 4.2 договору поруки від 11.03.2015 року, підстав, передбачених ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 23 березня 2016 року позов ОСОБА_3 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_4, Державної іпотечної установи - задоволено частково.

Визнано недійсним п. 4.7 кредитного договору, укладеного 11.03.2005 р. між ТОВ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3, починаючи з 06.04.2012 р.

Визнано недійсним п. 2.2 та п. 2.3 договору поруки, укладеного 11.03.2005 р. між ТОВ «Банк «Фінанси та кредит», ОСОБА_4 та ОСОБА_3, в частині зобов'язання поручителя відповідати перед кредитором за сплату боржником щомісячної комісійної винагороди, та в частині права кредитора вимагати сплати поручителем щомісячної комісійної винагороди, передбаченої п. 4.7 кредитного договору.

Визнано недійсним п. 4.2 договору поруки, укладеного 11.03.2005 р. між ТОВ «Банк «Фінанси та кредит», ОСОБА_4 та ОСОБА_3, в частині права кредитора на договірне списання грошових коштів з будь-яких рахунків боржника та/або поручителя у випадку несвоєчасної сплати щомісячної комісійної винагороди, передбаченої п. 4.7 кредитного договору.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Стягнено з ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 243 грн. 60 коп.

Не погоджуючись з рішенням суду, представник АТ «Банк «Фінанси та кредит» Мизиненко І.О. подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 23 березня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 у повному обсязі.

Апелянт вказує на те, що укладаючи кредитний договір позивач був ознайомлений з усіма його умовами та згоден з ними, про що свідчить підпис останнього на кредитному договорі; законодавством передбачено такий вид комісії як комісія за надання кредитних ресурсів; в рішенні суду не зазначена норма чинного законодавства, якій суперечить визнаний недійсним п. 4.7 кредитного договору; підстави для визнання недійсними пунктів 2.2, 2.3, 4.2 договору поруки також відсутні, визнання недійсними пунктів 2.2, 2.3, 4.2 договору поруки є необґрунтованими та незаконними.

Крім того зазначає, що рішення суду винесено з порушенням строків позовної давності, є незаконним та необґрунтованим.

Відповідно до ст. 303 ЦПК України, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість судового рішення у межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції та не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, що з'явилися, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судовим розглядом встановлено, що 11.03.2005 р. між ОСОБА_3 та ТОВ «Банк «Фінанси та кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», було укладено кредитний договір № 27/03, відповідно до якого банк надав позичальнику кредитні кошти у сумі 11900 дол. США, зі сплатою 12% річних, зі строком повернення кредиту до 11.03.2020 р.

П. 4.9 кредитного договору передбачено, що позичальник щомісячно в строк до 10 числа кожного місяця, сплачує в складі щомісячного платежу комісійну винагороду за надання кредитних ресурсів в розмірі 155,00 грн. У вказаний строк сплачується комісійна винагорода за попередній календарний місяць. Комісійна винагорода сплачується шляхом зарахування відповідної суми на рахунок № НОМЕР_2.

Згідно з п. 7.9 кредитного договору, за здійснення кредитної операції позичальник сплачує банку комісійну винагороду в розмірі 851,00 грн. одноразово. Комісія сплачується на рахунок № НОМЕР_1.

11.03.2005 р. між ОСОБА_3 та ТОВ «Банк «Фінанси та кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», та ОСОБА_4 як поручителем було укладено договір поруки, відповідно до якого ОСОБА_4 зобов'язався перед кредитором відповідати у повному обсязі за своєчасне та повне виконання боржником ОСОБА_3 зобов'язань за кредитним договором № 27/03 від 11.03.2005 р.

Згідно з п. п. 2.2, 2.3 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором в тому ж обсязі, що і боржник, в тому числі по основному боргу, оплаті відсотків і підвищених відсотків, оплаті комісійної винагороди, оплаті неустойки по основному боргу і відсотках, а також по відшкодуванню всіх збитків. У випадку непогашення боржником заборгованості по кредитному договору на протязі одного календарного дня з моменту настання строку оплаті відсотків, або основного боргу, або комісійної винагороди, передбачених кредитним договором, у кредитора настає повне право вимоги оплати боргу в повному обсязі від поручителя.

Суд вважав, що підстави для визнання недійсним п. 7.9 кредитного договору відсутні, оскільки відповідачем була здійснена кредитна операція, позивачеві було відкрито поточний рахунок, на який перераховано грошові кошти, згодо щодо сплати одноразової комісійної винагороди у розмірі 851, 00 грн. за здійснення кредитної операції сторонами була досягнута і така згода з боку позивача була добровільною, за таких обставин при укладенні п. 7.9 кредитного договору право позивача не було порушеним, тому в задоволенні позовних вимог щодо визнання його недійсним, та відповідно п. п. 2.2, 2.3, 4.2 договору поруки, які стосуються обов'язку поручителя відповідати перед кредитором за сплату боржником одноразової комісійної винагороди, необхідно відмовити за безпідставністю, без застосування позовної давності.

Керуючись ст. ст. 1054, 629, 626, 509, 526, 610, 611, 530, 631 ЦК України, суд першої інстанції вважав, що відповідач не надав суду даних про те, що за надання яких саме кредитних ресурсів позивач зобов'язаний, відповідно до п. 4.9 кредитного договору, щомісяця сплачувати комісійну винагороду в розмірі 155, 00грн., тобто не надав суду доказів того, що позивачеві щомісяця надаються кредитні ресурси, та за таких обставин вважав обґрунтованими доводи позивача щодо порушення його права внаслідок укладання п. 4.7 кредитного договору та відповідних положень договору поруки.

Перевіряючи доводи відповідача в частині застосування позовної давності до вимог про визнання недійсним п. 4.7 кредитного договору, суд першої інстанції, керуючись ч. 3 ст. 254, ст. 253, 256, ч.4 ст. 267, 257, ст. 261, ст. ст. 252-255, враховуючи, що право позивача при укладенні п. 4.7 кредитного договору було порушено, проте ним без поважних причин пропущено позовну давність в частині, що стосується сплати щомісячної комісійної винагороди у період з 10.04.2005 р. по 06.04.2012 р. про застосування якої заявлено відповідачем, відмовив у задоволенні вказаних вимог у зв'язку із сплином позовної давності.

В частині вимог про визнання недійсним п. 4.7 кредитного договору, що стосується сплати щомісячної комісійної винагороди, починаючи з 06.04.2012 р., суд вважав, що порушене право підлягає захисту, оскільки положення п. 4.7 кредитного договору суперечить ст. ст. 1042, 1011 ЦК України, п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання фінансових послуг», та принципу справедливості, передбаченому п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України.

Однак повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених дослідженими в судовому засіданні доказами.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно зі ст. ст. 10, 11 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється виключно на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 61 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.

Відповідно до ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, тощо) або утриматися від певних дій, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з ч. 1 ст. 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 629 ЦК передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором кредитодавець зобов'язується надати грошові кошти позичальнику в розмір та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки.

Відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу.

Ст. 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Як вбачається з ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Ст. 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до вимог ст. 610 ЦК України порушенням забов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов , визначених змістом забов'язання.

Згідно з ч. 1 ст. 611 ЦК України, у разі порушення забов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким , що прострочив, якщо він не приступив до виконання забов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно зі ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Відповідно до ст. 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Ст. 640 ЦК України встановлено , що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії . Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Як вбачається з матеріалів справи, кредитний договір та договір поруки укладені 11.03.2005 року, підписавши кредитний договір та договір поруки сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, таким чином, посвідчили свою обізнаність та визнали всі умови договорів, при цьому з моменту укладення договорів протягом періоду дії всі умови договорів сторони добровільно виконували.

З вищевикладеного можна дійти висновку, що оспорювані кредитний договір та договір поруки були спрямовані на набуття сторонами цивільних прав та обов'язків та їх зміст не суперечить актам цивільного законодавства, при укладанні договорів відповідно до вимог ч. 1 ст. 627 ЦК України волевиявлення учасників було вільним та відповідало їх внутрішній волі, правочини було вчинено у формі, встановленій законом, та вони були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, а саме отримання ОСОБА_3 кредитних коштів, що і було здійснено сторонами.

Отже, при укладенні кредитного договору та договору поруки було дотримано вимог цивільного законодавства та загальних засад цивільного законодавства, передбачених ст. 3 ЦК України, а також вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлених ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України, законних підстав для визнання недійсними пунктів договорів немає.

Відповідно до п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України, підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

З огляду на наведене, колегія суддів вважає за необхідне скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Відповідно до ч. ч. 1, 5 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Так, відповідно до п. п. 6 п.1 ч. 2 ст. 4 Закону України №3674-VI від 08 липня 2011 року «Про судовий збір» (надалі Закон України №3674-VI від 08 липня 2011 року) ставка за подання апеляційної скарги на рішення суду складає 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

Згідно з ч. 1, п. п. 2 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України №3674-VI від 08 липня 2011 року у редакції від 28.03.2015 року (діяла на час подачі позовної заяви) судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. Ставка за подання фізичною особою позовної заяви немайнового характеру складає 0,2 розміру мінімальної заробітної плати.

З огляду на те, що ст. 8 Закону України № 80-VIIІ від 28 грудня 2014 року «Про Державний бюджет України на 2015 рік» мінімальна заробітна плата у місячному розмірі встановлена у розмірі 1218 грн., при подачі позовної заяви сплаті підлягало 243 грн. 60 коп. (1218*0,2), враховуючи, що апеляційна скарга задоволена, а при подачі апеляційної скарги АТ «Банк «Фінанси та кредит» було сплачено 267 грн. 96 коп. (243,6*1,1), з ОСОБА_3 на користь АТ «Банк «Фінанси та кредит» належить стягнути судовий збір в розмірі 267 (двісті шістдесят сім) гривень 96 копійок, який був сплачений за подання апеляційної скарги (а.с. 158).

Керуючись ст. 303, 304, п. 2 ч. 1 ст. 307, п. п. 1,4 ч. 1 ст. 309, 313, ч. 2 ст. 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

вирішила:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» - задовольнити.

Рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 23 березня 2016 року -скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_4, Державної іпотечної установи, третя особа: Харківське регіональне відділення Державного Фонду сприяння молодіжному житловому будівництву, про визнання частково недійсним кредитного договору та договору поруки - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» судовий збір в розмірі 267 (двісті шістдесят сім) гривень 96 копійок за подання апеляційної скарги.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий -

Судді: