Рішення № 58151491, 06.06.2016, Овідіопольський районний суд Одеської області

Справа № 509/929/16-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 червня 2016 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі :

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Черкасові Д.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополь цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним,

В С Т А Н О В И В :

17 березня 2016 року, ОСОБА_1 звернувся до суду з названим позовом, вимоги якого в подальшого зменшив, в остаточній редакції якого від 16.05.2016 р. та з урахуванням його письмової заяви від 16.05.2016 р. просив суд, поновити йому строк для звернення до суду з позовом, пропущений з поважних причин, визнати недійсним договір про організацію взаємовідносин, укладений між ним та відповідачкою ОСОБА_2 (у шлюбі з позивачем ОСОБА_1) Л.М. від 28.08.2009 р. та стягнути з відповідачки всі судові витрати, мотивуючи це тим, що оспорюваний договір він підписав під впливом тяжких для нього обставин, в яких він знаходився під час укладення договору та в які його під психологічним тиском поставила відповідачка, вимагаючи від нього сплатити їй 30000 грн., і як слід, на вкрай невигідних (кабальних) умовах, в яких він перебував під час шлюбу з відповідачкою.

В судовому засіданні позивач та його представник повністю підтримали свій зменшений позов.

Відповідачка та її представниця в судовому засіданні позов не визнали повністю, у звязку з його необґрунтованістю і просили суд, застосувати до спірних правовідносин строк позовної давності, який був пропущений позивачем без поважних причин та з підстав, викладених у письмових запереченнях на позов.

Заслухавши думку сторін та їхніх представників, пояснення свідка ОСОБА_3, дослідивши матеріали справи та додатково надані докази, суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 3 ЦПК України).

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси, у спосіб, визначений законами України.

Згідно із ст.ст. 10,11 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, які як і інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному зясуванню обставин справи та розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін на інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.

Відповідно до ч. 1 ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення вирішення справи.

Статтею 58 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Виходячи з приписів статті 59 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Частина 1 статті 60 ЦПК України вказує, що кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Частинами 3,4 статті 212 ЦПК України передбачено, що суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводить мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Статтями 627-629,638,639 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обовязковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, якими є : умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми.

Згідно із ст. 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. Дво чи багатосторонніми правочинами є погоджена дія двох або більше сторін.

Умовами статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України передбачено правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).

Умовами ст. 205 ЦК України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину.

Частина 1 п. 3 ст. 208 ЦК України зазначають у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Стаття 209 ЦК України передбачає, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим ст. 203 цього Кодексу.

Виходячи з приписів ст. 215 ЦК України вбачається, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пятою та шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтями 216-217 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобовязана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно із ч. 1 ст. 218 ЦК України, заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорюваних окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Стаття 233 ЦК України передбачає правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Відповідно до п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» - тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Виконання чи невиконання сторонами зобовязань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.

Статтею 627 ЦК України передбачено відповідно до ст. 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до умов статті 640 ЦК України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації з моменту державної реєстрації.

Суд встановив, що рішенням Овідіопольського райсуду Одеської області від 28.08.2009 р. був задоволений позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу, шлюб між сторонами розірвано, неповнолітню доньку сторін ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 залишено на виховання батькові позивачу (а.с. 5).

В цей же день, 28.08.2009 р. між сторонами у письмовій формі був укладений і підписаний обома сторонами правочину договір про організацію взаємовідносин, відповідно до п.п. 1.1,2.1 якого, сторони договору, виходячи із взаємних інтересів та взаєморозуміння, попередньо ознайомившись зі змістом даного договору, перебуваючи у здоровому розумі і діючи добровільно, розуміючи значення своїх дій та правові наслідки укладеного договору домовились про те, що з моменту укладення договору ОСОБА_1 зобовязується виплатити ОСОБА_3 грошові кошти в загальному розмірі 30000 грн. у розстрочку, готівкою, під розписку з мінімальною щомісячною сплатою 500 грн. і до 01.08.2011 р. провести зняття з реєстрації (виписку) своєї матері ОСОБА_3 з адреси : Одеська область, Овідіопольський район, с. Кароліно-Бугаз, вул. Приморська, 15, кімната 417 та не менше, ніж до 01.08.2011 р. виконати умови даного договору про виплату грошей ОСОБА_3 (відповідачка) в повному обсязі, а вона, в свою чергу, з моменту укладення даного договору зобовязується при щомісячній виплаті грошей ОСОБА_1 в обовязковому порядку підтверджувати отримання нею грошей відповідною розпискою про їх отримання. Умови передачі грошей передбачені п. 2.2.1 договору. Крім цього, з моменту виконання ОСОБА_1 в повному обємі взятих на себе зобовязань за умовами договору, відповідачка ОСОБА_3 зобовязується не мати ніяких матеріальних та моральних претензій до ОСОБА_1, що буде підтверджено відповідною розпискою (п. 3). В процесі виконання намічених загальних цілей, обидві сторони будуть прагнути будувати свої взаємовідносини на основі рівності партнерства і добросусідського виконання взятих на себе зобовязань (а.с. 6-7).

Згідно штампу у паспорті відповідачки після її одруження з ОСОБА_5 04.03.2011 р., вона змінила прізвище з «Каян» на «Козинець» (а.с. 51).

Суд дійшов висновку, що вищезазначений договір про організацію взаємовідносин від 28.08.2009 р., який не підлягає обовязковому нотаріальному посвідченню, і який був особисто підписаний обома сторонами договору, чиє вільне та добровільне волевиявлення щодо умов договору кожного було засвідчено умовами вказаного договору повністю відповідає нормам вищевказаного цивільного законодавства, зокрема вимогам ст.ст. 203205 ЦК України та внутрішній волі кожної сторони договору, про що свідчать вищевказані умови договору та підписи під ним обох сторін.

Судом не приймаються до уваги показання свідка ОСОБА_3, яка є матір`ю позивача і прямо зацікавлена у вирішенні спору на користь свого сина, а також, знаходиться у неприязних стосунках з відповідачкою (колишньою невісткою) щодо тлумачення умов та підстав оспорюваного правочину, і які на думку суду є однобічними та упередженими на користь свого сина позивача ОСОБА_1 та суперечать вимогам ст. 218 ЦК України.

Суд звертає увагу на той факт, що оспорюваний правочин про організацію взаємовідносин від 28.08.2009 р. був укладений між позивачем та відповідачкою саме у день ухвалення судом рішення про розірвання шлюбу між сторонами.

Будь-яких належних та допустимих доказів, передбачених ст.ст. 57-60 ЦПК України щодо здійснення на позивача та його близьких родичів, в тому числі на його матір психологічного тиску з боку відповідачки з приводу того, що вона не «віддасть» йому доньку, якій на час розлучення батьків було 16 років і за нормами СК України вона мала право самостійно обирати місце проживання з одним із батьків, нібито за умови повної сплати їй позивачем 30000 грн., і після чого вона начебто покине будинок його матері суду не надано, а вказані твердження позивача не заслуговують на увагу і є голослівними, а тому суд дійшов висновку, що жодних тяжких обставин, під впливом яких позивач уклав оспорюваний договір і який поставив його в «кабальні» умови, позивачем суду не доведено, а сам позов був поданий до суду ОСОБА_1 після того, як 24.12.2015 р. до суду звернулася позивачка ОСОБА_2 з позовом до ОСОБА_1 про стягнення з нього боргу.

Суд дійшов висновку, що жодні законні права та інтереси позивача при укладенні оспорюваного договору, за згодою якого він був укладений не були порушені, а його твердження щодо тяжких обставин, під впливом яких він був змушений його підписати є безпідставними з огляду на те, що з моменту укладення оспорюваного договору до подачі даного позову до суду сплинуло майже 7 років, на протязі яких позивач погоджувався з умовами вказаного договору і вони його влаштовували, що підтверджується частковою сплатою позивачем відповідачці за умовами договору 11500 грн., а сам позов є реакцією позивача ОСОБА_1 на позов ОСОБА_2 до нього про стягнення боргу, враховуючи вкрай неприязні стосунки між ними.

На підставі вищезазначеного, суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити через безпідставність і необґрунтованість позовних вимог не підтвердженими жодними належними та допустимими документальними доказами, а не через пропуск позивачем строку позовної давності зі зверненням з позовом до суду.

Керуючись ст. ст. 10,11,57-60,154,209,212-215,218 ЦПК України, ст.ст. 6,202-205,208-209,215,218,233,235,236,256,257,261,267,627-629 ЦК України, Постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», суд,

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня проголошення рішення.

Суддя Гандзій Д.М.