Ухвала суду № 58103852, 24.05.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"24" травня 2016 р. м. Київ К/800/41548/15

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Тракало В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Комунального підприємства «Київпастранс» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, за касаційною скаргою Комунального підприємства «Київпастранс» на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 червня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10 вересня 2015 року, -

у с т а н о в и л а :

У квітні 2015 року Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - відділення Фонду) звернулось з позовом до Комунального підприємства «Київпастранс» (далі - Підприємство) в якому просило стягнути з відповідача на його користь адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2014 році в розмірі 6258887,60 гривень та 87624,46 гривень пені.

В обґрунтування позову відділення Фонду зазначало, що відповідач не виконав вимоги статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 875-ХII), а саме не забезпечив працевлаштування інвалідів на 124 робочих місця, створених відповідно до приписів вказаної норми Закону № 875-ХII. Окрім цього, Підприємство самостійно не сплатило адміністративно-господарські санкції, у зв'язку з чим, останньому нарахована пеня, яка має бути стягнута на користь позивача.

Посилаючись на ці обставини, відділення Фонду просило про задоволення позову.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 червня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 10 вересня 2015 року, позов задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача адміністративно-господарські санкції в розмірі 252374,50 гривень і 3533,18 пені за невиконання нормативу по створенню робочих місць для працевлаштування інвалідів, в решті позову відмовлено.

У касаційній скарзі Підприємство, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить ухвалені ними судові рішення, в частині задоволених позовних вимог, скасувати та відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення скарги з таких підстав.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що відповідач не вжив усіх залежних від нього заходів, спрямованих на працевлаштування п'ятьох інвалідів, які були направлені на Підприємство.

Проте, до такого висновку суди дійшли в порушення норм матеріального і процесуального права, без належного з'ясування прав та обов'язків сторін, дійсних обставин справи, з огляду на наступне.

У відповідності зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом цієї норми процесуального права у мотивувальній частині рішення суд зобов'язаний навести дані про встановлені обставини що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, а в разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.

Так, за змістом частини 1 статті 19 Закону № 875-ХІІ для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Частинами 1, 2 статті 20 Закону № 875-ХІІ встановлено, що Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII «Про систему оподаткування», а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.

Водночас, відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько - правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною 2 наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що він ужив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Згідно зі статтею 18 Закону № 875-ХІІ працевлаштування інвалідів здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості, водночас Законом України від 23 лютого 2006 року № 3483-IV «Про внесення змін до деяких законів України щодо реалізації інвалідами права на трудову зайнятість» Закон № 875-ХІІ доповнено статтею 18-1, за змістом якої пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.

При цьому, частиною 3 статті 18 Закону № 875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.

Як правильно встановлено судами попередніх інстанцій і підтверджується матеріалами справи, відповідач створив місця для працевлаштування інвалідів у кількості, яка відповідає вимогам частини 1 статті 19 Закону № 875-ХІІ, надавав у 2014 році державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів у відповідності з положеннями наказу Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року № 316 «Про затвердження форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» та Порядку її подання», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 червня 2013 року за № 988/23520, а також звітував Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів згідно з вимогами Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року № 70.

Разом з тим, за приписами частин 2, 3 статті 17 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів, у разі необхідності, створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування інвалідів, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування, тощо з урахуванням обмежених можливостей інваліда.

Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров'я перешкоджає виконанню професійних обов'язків, загрожує здоров'ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров'я інвалідів.

В свою чергу, за змістом положень частин 2, 3 статті 18 Закону № 875-ХІ підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.

Одночасно, згідно з частиною 3 статті 18-1 Закону № 875-ХІ державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Аналіз наведених правових норм дає підстави колегії суддів для висновку, що відмова в укладенні трудового договору з інвалідом може мати місце лише у випадках, вичерпний перелік яких зазначено у статті 17 Закону № 875-ХІ, при цьому на підприємства, установи, організації, фізичних осіб, які використовують найману працю, окрім обов'язку щодо створення робочих місць (в тому числі і спеціальних) покладається обов'язок створити умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації.

Судами встановлено, що упродовж 2014 року на Підприємство направлялись дванадцять інвалідів, з яких шістьом інвалідам відмовлено в укладенні трудового договору з ініціативи відповідача, а інші не виявили бажання працювати на відповідних робочих місцях, на які їх було направлено центром зайнятості.

Зокрема, ОСОБА_4 відмовлено у працевлаштуванні на посаду прибиральника територій у зв'язку з відсутністю спеціально створених умов, однак відмова Підприємства в укладенні з інвалідом трудового договору з цих підстав не передбачена статтею 17 Закону № 875-ХІ і не узгоджується з приписами статті 18 цього ж Закону, якою встановлено обов'язок відповідача створювати для інвалідів умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації.

Відмова у працевлаштуванні ОСОБА_5, двічі направленого центром зайнятості на Підприємство для роботи на посадах контролера - касира і прибиральника службових приміщень також не ґрунтується на вимогах закону, оскільки у першому випадку відповідач відмовив в укладенні трудового договору без зазначення підстав такої відмови, а в другому випадку через відсутність досвіду роботи, тоді як відповідно до характеристики вакансії, наявної в матеріалах справи та дослідженою судами попередніх інстанцій, таких вимог до претендента не передбачено.

З цих же підстав, суди попередніх інстанцій правильно вказали на незаконність відмови Підприємства у працевлаштуванні ОСОБА_6, з огляду на те, що пошук підходящої роботи здійснювався центром зайнятості з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертизи, при цьому характеристика вакансії не містила застережень щодо важких фізичних умов праці.

Що ж стосується відмови відповідача у працевлаштуванні ОСОБА_7 на посаду інженера з охорони праці з посиланням на її зайнятість з 14 липня 2014 року, колегія суддів зазначає, що Підприємством не доведено, а судами не встановлено наявності цієї обставини, відтак їх висновки стосовно протиправності такої відмови є правильними.

Натомість, суди залишили поза своєю увагою лист Дніпровського районного центру зайнятості, зі змісту якого вбачається, що у 2014 році до відповідача було направлено інваліда ОСОБА_8 у працевлаштуванні якого Підприємство відмовило.

Розглядаючи даний спір, суди першої та апеляційної інстанцій наведені обставини справи не встановили і не надали їм правової оцінки з урахуванням приписів наведених норм законодавства, яким врегульовано спірні правовідносини, а також не дослідили матеріали справи в цій частині із одночасним з'ясуванням причин відмови Підприємства у працевлаштуванні ОСОБА_8

Враховуючи викладене, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд, оскільки, згідно з положеннями частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За правилами частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу Комунального підприємства «Київпастранс» задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 червня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10 вересня 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам і оскарженню не підлягає.

Судді: Я.Л. Іваненко

М.І. Мойсюк

В.В. Тракало