Постанова № 58069210, 19.05.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

19 травня 2016 року № 826/26232/15

Окружний адміністративний суд міста Києва в складі головуючого судді Качура І.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Київській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії.

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту також - позивач) з позовом до Головного управління ДФС у Київській області (надалі також - відповідач), в якому з урахуванням уточненої позовної заяви просив:

- визнати протиправними та скасувати Наказ Головного управління ДФС у Київській області № 586-«о» від 03.11.15 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління контролю за обігом та оподаткуванням підакцизних товарів ГУ ДФС у Київській області на підставі п. 7-2, ч.1 ст. 36 КЗпП України;

- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління контролю за обігом та оподаткуванням підакцизних товарів ГУ ДФС у Київській області з 03.11.2015р.;

- зобов'язати Головне управління ДФС у Київській області проінформувати Міністерство юстиції України та відкликати відомості та подану інформацію про застосування до позивача заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади».

Позовні вимоги мотивовано тим, що звільнення відбулось з порушенням норм Закону України «Про очищення влади», норм трудового законодавства, інших законів України та міжнародного законодавства, а тому наказ підлягає скасуванню, а позивач поновленню на роботі, з огляду про що позов просив задовольнити у повному обсязі.

Відповідач проти задоволення позову заперечував з огляду на те, що позивача звільнено на виконання положень п. 7-2 ч. 1 ст.36 КЗпП та Закону України «Про очищення влади», що у свою чергу відповідає приписам як національного, так і міжнародного права, з огляду про що у задоволенні позову просив відмовити повністю.

В судовому засіданні за згодою сторін ухвалено про продовження вирішення справи у письмовому провадженні відповідно до ч. 4 ст. 122 КАС України.

Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позов задоволенню підлягає з огляду про наступне.

Матеріали справи свідчать, що в період з 31.12.2008 року по 17.01.2012 р. ОСОБА_1 обіймав посаду заступника Голови ДПА в Київській області.

17.01.2012р. на підставі наказу ДПСУ №68-«о» позивача було звільнено за власним бажанням з займаної посади, з переведенням на іншу посаду, а саме: начальника Миронівської міжрайонної державної податкової інспекції у Київській області.

З 24.05.2013 по 15.07.2013р. позивач був призначений виконуючим обов'язки начальника Миронівської міжрайонної державної податкової інспекції у Київській області. 15.07.2013 р. з вищевказаної посади звільнений за своїм бажанням з переведенням до ГУ Міндоходів у Київській області.

16.07.2013р. позивач призначений на посаду помічника начальника відділу моніторингу та оцінки роботи територіальних органів управління організації діяльності та контролю виконання документів ГУ Міндоходів у Київській області.

16.10.2014 р. переведений на посаду начальника управління контролю за обігом та оподаткуванням підакцизних товарів ГУ ДФС у Київській області.

Наказом Головного управління ДФС у Київській області від 03.11.2015 №586-о ОСОБА_1 звільнено з посади начальника управління оподаткуванням підакцизних товарів Головного управління ДФС у Київській області.

Наказом Головного управління ДФС у Київській області «Про внесення змін» від 31.12.2015 №709-«о», у зв'язку з перебуванням на лікарняному помічника начальника відділу моніторингу та оцінки роботи територіальних органів управління організації діяльності та контролю виконання документів ГУ Міндоходів у Київській області ОСОБА_1, внесено зміни до наказу ГУ ДФС у Київській області «Про звільнення ОСОБА_1» від 03.11.2015 №586-о та викладено його у наступній редакції:

«Звільнити з 09.11.2015 ОСОБА_1 з посади начальника управління контролю за обігом та оподаткуванням підакцизних товарів ГУ ДФС у Київській області з підстав передбачених Законом України «Про очищення влади».

Позивач категорично не погоджуючись зі звільненням, вказуючи на грубі порушення відповідачем імперативних приписів законодавства, звернувся з даним позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва.

Вирішуючи спір по суті, суд виходив із наступного.

Частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлені критерії, якими керується адміністративний суд при перевірці рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. Відповідність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень передбаченим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям перевіряється судом з урахуванням закріпленого статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України принципу законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п.1 ч.1ст.92 Конституції України права і свободи людини і громадянина та їх гарантії, основні обов'язки громадянина визначаються виключно законами України, згідно з ч.6 ст.43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із правових гарантій захисту громадян від незаконного звільнення з роботи є встановлений законами України вичерпний перелік підстав для звільнення працівників.

Як вбачається зі змісту оспорюваного наказу, позивача звільнено з посади з підстав п. 7-2 частини 1 ст. 36 КЗпП України, Закону України «Про очищення влади». Крім того, наказ № 586-« 0» від 03.11.2015 містить також посилання на лист Міністерства юстиції України від 12.10.2015 №11.0.2/1777 «Щодо надання роз'яснень.».

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає про наступне.

Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначено Законом України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682-VII (надалі - Закон № 1682-VII).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону № 1682-VII очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 2 ст. 58 Конституції України ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер (ч.2 ст. 61 Конституції України).

Відповідно до ч. 1 ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Як вбачається з матеріалів справи, 22.06.2015 р. позивач подав заяву про те, що він не належить до кола осіб (суб'єктів) до яких застосовуються відповідні заборони, а також надання згоди на проходження перевірки та оприлюднення відомостей щодо них відповідно до Закону України «Про очищення влади».

22.06.2015 р. ГУ ДФС у Київській області було розпочато проведення перевірки щодо позивача на предмет приналежності до кола осіб (суб'єктів) до яких застосовуються заборони, визначені приписами Закону № 1682-VII.

В подальшому, за наслідком проведення вказаної перевірки позивача звільнено з посади з підстав п. 7-2 частини 1 ст. 36 КЗпП України, Закону України «Про очищення влади».

Згідно з наявного у матеріалах судової справи повідомлення про звільнення особи, критерій на підставі якого застосовується до ОСОБА_1 заборона - п. 7-2 частини 1 ст. 36 КЗпП України, Закон України «Про очищення влади» (з 31.12.2008 по 17.01.2012 займав посаду заступника голови ДПА в Київській області.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону №1682-VII очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

У ст. 2 та ст. 3 цього Закону передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація) та її критерії, згідно до яких заборона розповсюджується на осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, а також на осіб, які обіймали посаду (посади), зокрема керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням.

Як встановлено в ході судового розгляду справи, у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 позивач займав посаду заступника Голови ДПА в Київській області.

Як встановлено ст.6 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» Міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України. Міністерство очолює міністр України (далі - міністр), який є членом Кабінету Міністрів України. При цьому, відповідно до ст.16 вказаного Закону інші, відмінні від міністерства центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції. Діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів згідно із законодавством.

Згідно абз. 3 п. 1 Положення про Державну податкову службу України « ДПС входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію єдиної державної політики, а також політики у сфері контролю за виробництвом та обігу спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів».

Відтак, право формувати державну політику, тобто право законодавчої ініціативи при розробці проекту нормативно-правового акту, має орган державної виконавчої влади лише із статусом міністерства, інший орган державної виконавчої влади без статусу міністерства має повноваження виключно щодо реалізації державної політики.

З огляду на викладене, позивач в межах встановленого законом періоду не працював на відповідних посадах в інших органах, що забезпечують формування та реалізують державну податкову та/або митну політику.

Отже, доводи відповідача не вважаються обґрунтованими, з підстав вищевикладених та спростовуються матеріалами справи.

Крім того, системний аналіз ч. 2 ст.1 №1682-VII дає суду підстави дійти висновку, що для застосування до особи процедури «люстрації» необхідно, щоб остання своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювала заходи (та/або сприяла у їх здійсненні) спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини.

Натомість доказів вчинення певних дій, прийняття рішення чи допущення бездіяльності позивачем, які б були спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, відповідачем суду нe надано.

Разом з тим, суд враховує, що Положеннями Закону №1682 та Постанови Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 року за №563 «Про деякі питання реалізації Закону України «Про очищення влади» (далі - Постанова № 563) чітко передбачено алгоритм дій керівника органу владних повноважень та його структурного підрозділу (служба персоналу) по проведенню процедури «люстрації», а також дій посадової службової особи (працівника), щодо подання заяви для проведення перевірки.

В розрізі наведеного, суд звертає увагу, що проведення перевірки насамперед має за мету, визначену у ст. 1 Закону України «Про очищення влади», а саме: виявити осіб, що брали участь в управлінні державними справами, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи та або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Як встановлено ст. 5 п. 12 Закону України «Про очищення влади», у разі встановлення за результатами перевірки особи недостовірності відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п'ятої цієї статті, орган, який проводив перевірку, надсилає копію висновку про результати перевірки до Міністерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», не пізніш як у триденний строк з дня одержання такого висновку. Керівник органу, передбачений частиною четвертою цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п'ятої цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку, керуючись положеннями частини третьої або четвертої статті 1 цього Закону, звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку. Усі матеріали перевірки, які надійшли до керівника органу, передбаченого частиною четвертою цієї статті, додаються до особової справи особи, стосовно якої проводилася перевірка.

Отже, результати такої перевірки підлягають викладенню у висновку, який в даному випадку є обов'язковим, як і ознайомлення з ним особи, щодо якої проводилась перевірка. Такий висновок може бути оскаржений до суду, як це передбачено у ст. 5 Закону України «Про очищення влади». Проте, як вбачається з наказу «Про звільнення ОСОБА_1» від 03.11.2015р. №586-о позивача звільнили з посади на підставі «п. 7-2 частини 1 ст. 36 КЗпП України, Закону України «Про очищення влади» та листа Міністерства юстиції України від 12.10.2015 №11.0.2/1777 «Щодо надання роз'яснень.».

Таким чином, в ході судового розгляду справи судом встановлено, а відповідачем не спростовано, що висновок за результатами перевірки не складався, чим порушені конституційні приписи і гарантії, а також принципи проведення люстрації.

Поряд з цим, суд зауважує, що за правилами Закону №1682 (з урахуванням посади, яку позивач займав у період з 25.02.2010 по 22.02.2014), заборона, передбачена ч. 3 ст. 1 Закону № 1682-VII застосовується до керівника, заступника керівника територіального (регіонального) центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі) і передбачає що протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (п. 8 ч. 1 ст. 3 №1682-VII).

Суд звертає увагу на те, що незважаючи на те, що Законом України «Про очищення влади» визначено, що люстрація ґрунтується, зокрема, на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності. Однак, фактично, позивача звільнено з посади не за порушення конкретно визначених норм законодавства, а на підставі загального посилання на норми закону, зокрема, «п. 7-2 частини 1 ст. 36 КЗпП України, Закону України «Про очищення влади» та листа Міністерства юстиції України від 12.10.2015 №11.0.2/1777 «Щодо надання роз'яснень», чим на переконання суду порушені конституційні приписи та гарантії, а також принципи проведення люстрації.

Разом з тим, з аналізу ч. 2 ст. 3 Закону № 1682-VII в частині незастосування заборони до особи вбачається, що вказана норма не вимагає звільнення такої особи з органу (служби). Натомість передбачено звільнення з відповідної посади.

Водночас, звільнення з посади при умові залишення на роботі в органах, що реалізує податкову політику не містять заборон щодо переведення на іншу посаду у структурі податкового органу того ж самого або іншого регіону.

Крім того, переведення на іншу посаду в структурі того ж самого органу не є критерієм щодо застосування заборон, передбачених Законом № 1682-VII.

За переконанням суду, в ч. 2 ст. 3 Закону № 1682-V1I йдеться виключно про звільнення особи з посади, передбаченої пп. 1-13 ч. 2 ст. 3 вказаного Закону, а не з органу чи публічної служби взагалі.

У нормах чинного законодавства, якими регулюються відносини з питань проходження публічної служби та трудові правовідносини, містяться поняття "звільнення з посади", "звільнення з роботи", "звільнення зі служби", "звільнення з органу".

Нормами КЗпП України, якими також регулюються питання проходження публічної служби, зокрема, ч. 1 ст. 38 передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу, власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 42, ч. 1 ст. 148 КЗпП України, при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.

Згідно з ч. 15 ст. 37 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ (надалі - Закон № 3723-ХІІ) (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), державний службовець, звільнений з державної служби у зв'язку з засудженням за умисне кримінальне правопорушення, вчинене з використанням свого посадового становища, або притягненням до адміністративної відповідальності за вчинене правопорушення, пов'язане з корупцією, позбавляється права на одержання пенсії, передбаченої цією статтею. В таких випадках пенсія державному службовцю призначається на загальних підставах.

З аналізу викладених норм вбачається, що поняття "звільнення з роботи", "звільнення зі служби" та "звільнення з органу" не є тотожними з поняттям "звільнення з посади" і характеризують різні правові явища. Зокрема, поняття "звільнення з роботи", "звільнення зі служби" та "звільнення з органу" характеризують і вказують на припинення трудових правовідносин (припинення публічної служби), поняття "звільнення з посади", у свою чергу, вказує на припинення виконання особою, що її обіймала, службових повноважень, закріплених за відповідною посадою.

Розірвання трудового договору з ініціативи працівника на підставі ст. 38 КЗпП України має наслідком припинення службово-трудових правовідносин, а "звільнення з посади" в відповідних органах державної влади може означати тільки припинення виконання особою обов'язків за певною посадою при збереженні відносин публічної служби.

Вживання в ч. 2 ст. 3 Закону № 1682-VII більш вузької правової категорії "звільнення з відповідної посади", а не "звільнення зі служби" чи "звільнення з органів" дає підстави стверджувати, що законодавець мав на увазі саме звільнення з посад (визначених у пп. 1-13 ч. 2 ст. З цього Закону), а не з органу чи публічної служби взагалі, що відповідає основним засадам Закону в частині недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, перелічених у ст. 1 Закону.

Таким чином, "звільнення з відповідної посади (посад) за власним бажанням", передбачене ч. 2 ст. З Закону № 1682-VII, можна тлумачити як таке, що включає звільнення особи з посади за її бажанням на підставі п. 5 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону № 3723-ХІІ, посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Звільнення особи з відповідної посади, у свою чергу, означає припинення виконання такою особою службових повноважень, закріплених за цією посадою. Процедура звільнення з посади не обов'язково тягне за собою припинення трудових правовідносин (проходження публічної служби).

Так, критерієм, встановленим Законом, за наявності якого особа виключається із кола осіб, до яких застосовується передбачена ч. 3 ст. 1 Закону №1682-VII заборона, є звільнення особи за власним бажанням з посади у період із 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року. При цьому, звільнення особи з такої посади за власним бажанням у вказаний період із продовженням перебування її на публічній службі, зокрема, звільнення з однієї посади в органі, що реалізує державну податкову політику та призначення на іншу посаду в іншому органі податкової служби, при тому, що ця нова посада не підпадає під перелік посад, передбачених ч. 2 ст. З Закону № 1682-VII, не тягне за собою включення цієї особи до кола осіб, до яких застосовується заборона, встановлена ч. 3 ст. 1 Закону № 1682-VII.

Крім того, суд вважає за доцільне зазначити проте, ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності до ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори» від 29 червня 2004 року № 1906-IV (надалі - Закон №1906-IV) чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Згідно із Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу N 1 та протоколів NN 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких видана Верховною Радою, є частиною законодавства України.

Згідно з статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23, лютого 2006 року N 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 2 Конвенції № 11 від 25.06.1958 року «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04.08.1961 p.), передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов'язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (ст. 4 цієї Конвенції).

Отже, рішення суб'єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.

Так, зокрема, Парламентська асамблея Ради Європи прийняла Резолюцію №1096 «Про заходи щодо позбавлення віл спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», якою надала державам-членам Ради Європи рекомендації, яких слід дотримуватися при запровадженні люстраційних заходів. У цьому документі з-поміж іншого вказано, що люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена у кожному конкретному випадку, а особі яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.

Установлені згаданою Резолюцією № 1096 підходи до проведення люстрації знайшли свій розвиток у практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який уже неодноразово розглядав справи за наслідками схожих перевірок в інших державах, наприклад у Польщі (рішення від 14.02.2006 року у справі «Турек проти Словаччини»^ від 24.04.2007 року у справі «Матиєк проти Польщі», від 17.07.2007 року у справі «Бобек проти Польщі», від 15.01.2008 року у справі «Любох проти Польщі»),

У рішенні «Любох проти Польші» ЄСПЛ наголошує, що люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених ст. 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень.

Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (пункт 61).

Необхідність доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, європейськими стандартами визначено як один із ключових критеріїв, що стосуються процедури люстрації, на чому наголошує Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) у висновку від 14-15 грудня 2012 року № CDL-AD (2012)028 щодо «Закону про люстрацію» колишньої югославської республіки Македонія.

Таким чином, установлення п. 4. ч. 2 ст. 3 Закону № 1682 критеріїв стосовно керівників, заступників керівників територіальних (регіональних) органів, центрального органу виконавчої влади, що забезпечував формування та реалізацію податкової та/або митної політики, для заборони протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи/з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв'язку із цим підстави для звільнення цих осіб із займаних ними посад в органах державної влади суперечить принципу індивідуального підходу при виникненні юридичної відповідальності, передбаченого частиною другою статті 61 Конституції України.

Вказане також суперечить і ст. 17 Закону України «Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року за № 3477 - IV (далі - Закон №3477), яка є в Україні окремим джерелом права.

Однак, як вже зазначалось судом, відповідачем не надано доказів на підтвердження того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку про те, що наказ Головного управління ДФС у Київській області № 586-« 0» від 03.11.15 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління контролю за обігом та оподаткуванням підакцизних товарів ГУ ДФС у Київській області на підставі п. 7-2, ч.1 ст. 36 КЗпП України, є протиправним, а отже підлягає скасуванню, а отже позовні вимоги у цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання щодо обґрунтованості позовних вимог про зобов'язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України та відкликати відомості та подану інформацію про застосування до позивача заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади», суд виходив із наступного.

Відповідно до пп. 4, 5, 6, 8, 9 розділу І, п. 5 розділу II Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2014 року № 1704/5, Держатель Реєстру - Міністерство юстиції України (далі - Держатель).

Держатель розробляє нормативно-правову базу для функціонування Реєстру, затверджує методичні рекомендації щодо його ведення, здійснює безпосередній контроль за її створенням та за дотриманням вимог цього Положення.

Адміністратор Реєстру - державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України і далі - Адміністратор).

Реєстраторами Реєстру (далі - Реєстратор) є: Держатель через Департамент кадрової роботи та державної служби, який вносить або вилучає відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену ч. З або ч. 4 ст. 1 Закону № 1682-VII; головні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі.

Держатель вносить або вилучає в установленому порядку відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену ч. З або ч. 4 ст. 1 Закону № 1682-VII, Реєстратори надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених ч. 2 ст. 7 Закону №1682-VII, забезпечують оприлюднення інформації на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України, виконують інші функції, передбачені цим Положенням.

Підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену ч. З або ч. 4 ст. 1 Закону №1682-VII, є надходження до Держателя від органу, який проводив передбачену Законом перевірку, обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила ; перевірку, заборон, визначених ст. 1 Закону № 1682-VII, відповідне судове рішення, а також випадки, визначені законом.

Зважаючи на викладене вище, суд приходить до висновку про необхідність, з метою повного захисту прав позивача, зобов'язати Головне управління ДФС у Київській області проінформувати Міністерство юстиції України та відкликати відомості та подану інформацію про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади».

Відповідно до пунктів 3 частини першої статті 256 КАС України негайно виконуються постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Згідно частини 1 статті 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 71 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд прийшов до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

Керуючись статтями 69, 70, 71, 128, 158-163, 167, 254 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ПОСТАНОВИВ:

Позов задовольнити.

Визнати протиправними та скасувати Наказ Головного управління ДФС у Київській області № 586-« 0» від 03.11.15 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління контролю за обігом та оподаткуванням підакцизних товарів ГУ ДФС у Київській області на підставі п. 7-2, ч.1 ст. 36 КЗпП України.

Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління контролю за обігом та оподаткуванням підакцизних товарів ГУ ДФС у Київській області з 03.11.2015р., допустивши негайне виконання рішення суду в цій частині.

Зобов'язати Головне управління ДФС у Київській області проінформувати Міністерство юстиції України та відкликати відомості та подану інформацію про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади».

Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 -187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.А. Качур