Рішення № 58036217, 25.05.2016, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/3269/16

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Драгомерецький М. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.05.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.

суддів: Парапана В.Ф.,

ОСОБА_2,

при секретарі: Томашевській К.В.,

за участю: позивача ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4, відповідача ОСОБА_5 і її представника ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 25 лютого 2016 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про вселення, встановлення порядку користування житловим приміщенням та зобовязання не чинити перешкоди у користуванні,-

В С Т А Н О В И Л А:

01 квітня 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_5 про вселення, встановлення порядку користування житловим приміщенням та зобовязання не чинити перешкоди у користуванні.

Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що на підставі рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 26 вересня 2013 року по справі № 1519/2-25/11, зміненого рішенням апеляційного суду Одеської області від 26 листопада 2013 року, ОСОБА_3 набув право приватної власності на 1/2 ідеальну частку квартири № 60 у будинку № 75 «в» по вулиці Парковій в місті Одесі.

Відповідач ОСОБА_5 набула право приватної власності на іншу 1/2 частку зазначеної квартири, проживає в ній та відмовляється добровільно впустити позивача до спільної квартири, у звязку з чим він не має можливості користуватися своєю власністю.

Вирішити вимоги щодо вселення, встановлення порядку користування та усунення перешкод у користуванні спірною квартирою в добровільному порядку відповідачка відмовляється.

Також позивач вказує, що спірна квартира складається з трьох кімнат, загальною площею 89,7 кв.м, у тому числі житловою 50,4 кв.м, а оскільки йому належить 1/2 частка квартири № 60, він вважає, що йому може бути виділено у користування житлове приміщення площею 25,2 кв.м (відповідачці 25,2 кв.м відповідно). У звязку з вищевикладеним ОСОБА_3 звернувся до суду із вказаним позовом та просив суд ухвалити рішення яким вселити його у вказану квартиру, зобовязати відповідачку не чинити перешкод у користуванні власністю, визначити порядок користування квартирою, виділивши йому в користування житлову кімнату площею 21,6 кв.м, ОСОБА_7 виділити інші дві житлові кімнати площею 16,2 кв.м та 12,6 кв.м, підсобні приміщення залишити у спільному користуванні.

Відповідачка та її представник приймаючи участь у судових засіданнях, заперечували проти задоволення позову, просили у його задоволенні відмовити, у звязку з тим, що позивач тривалий час не мешкає у спірній квартирі, комунальні послуги не сплачує, всі витрати за утримання нерухомого майна відповідач сплачує самостійно. Крім того, ОСОБА_3 ніхто не заважає жити у квартирі, та він сам не бажає приходити до житла де мешкають його діти, з цих підстав вважає позов про вселення необґрунтованим. Стосовно позовних вимог про встановлення порядку користування квартирою, вважає їх недоведеними, тому що позивач не пояснює чому кімнату площею 21,6 кв.м необхідно виділити саме йому.

Рішенням Малиновського районного суду м.Одеси від 25 лютого 2016 року позов задоволено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати рішення місцевого суду та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обовязків цивільного характеру.

Згідно ст.13 вищезазначеної Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати або змінити рішення суду.

Статтею 303 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення у повній мірі не відповідає.

Відповідно до вимог ст.214 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини справи, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, які правовідносини випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правових відносин та інші.

Судом першої інстанції встановлено, що на підставі рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 26.09.2013 року по справі 1519/2-25/11 сторонам у справі ОСОБА_3 та ОСОБА_5 в рівних частинах, а саме по 1/2 належить квартира АДРЕСА_1, та в цій частині зазначене судове рішення залишено без змін рішенням апеляційного суду Одеської області від 26.11.2013 року.

Досить тривалий час, позивач ОСОБА_3 у спірній квартирі не мешкає. Підтвердженням цього є довідка від 23.04.2015 року, згідно якої ОСОБА_3 у спірній квартирі не проживає, комунальні послуги не сплачує, всі витрати за утримання нерухомого майна сплачує ОСОБА_8 одноособово (а.с.95).

Отже, з серпня 2009 року, позивач ОСОБА_3 не виконує свого обовязку щодо утримання тієї частини нерухомості, яку він вважає своєю власністю, та не відвідує її.

Згідно ст.319 ЦК України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержатися моральних засад суспільства (ч.2), власність зобов'язує (ч.4).

Невиконання особою своїх обов'язків як співвласника майна приводить до порушення прав інших співвласників майна. Особа, права якої порушенні, може скористатися кількома засобами захисту своїх законних прав, передбачених цивільним законодавством.

Як передбачено ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 ЦПК України.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір (ч.3 ст.60 ЦПК України), крім того, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.4 ст.60 ЦПК України).

Виходячи з цього колегія суддів вважає, що доводи позовної заяви стосовно того факту, які знайшли своє відображення в рішенні суду від 25.02.206 року, що відповідачка ОСОБА_5 чинить перешкоди в користуванні житловою квартирою ОСОБА_3 ніяким чином не знаходять свого підтвердження, оскільки належних доказів на підтвердження цих тверджень матеріали справи не містять, більш того, позивач у судовому засіданні не заперечував, що він взагалі не з'являвся до спірної квартири, навіть для побачення з дітьми з серпня 2009 року, оскільки має іншу родину.

Також не являється спроможними доводи, щодо встановлення порядку користування спірною квартирою. Оскільки це питання не врегульовано, та не з'ясовано, чому позивач вважає, що слід встановити саме такий порядок користування, і не зрозуміло, з яких мотивів суд затвердив саме визначений у своєму рішенні порядок користування спірною кваритирою.

Як встановлено матеріалами справи, позивач та відповідач, це колишнє подружжя, які мають від шлюбу двох неповнолітніх дітей. На даний час, позивач ОСОБА_3 створив нову родину, де у нього народилася ще одна дитина.

Позивач ОСОБА_3 дійсно є співвласником спірної квартири, але з серпня 2009 року він мешкає за адресою АДРЕСА_2, при цьому у позовній заяві він зазначає іншу адресу АДРЕСА_3.

Крім того, позивач ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_4, підтвердженням чого є Інформаційна довідка з державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 01.12.2015 року (а.с.52).

Отже, частина спірної квартири не є єдиним житлом позивача ОСОБА_3, де він може проживати зі своєю новою родиною, з якою він мешкає останні шість років.

Також не може залишитись без уваги судової колегії той факт, що старша дочка позивача - ОСОБА_9 є інвалідом дитинства та страждає на «Гіпофізарний нанізм», внаслідок чого вона потребує особливого ставлення до неї, оскільки її не можна турбувати та нервувати, а знаходження в одній квартирі з батьком, який з 2009 року її жодного разу не відвідував та, розставання з яким вона дуже боляче перенесла, може погіршити стан її здоров'я.

Лікування, яке вона приймає потребує знаходження її в окремої кімнаті для повного та успішного лікування та засвоєння медичних препаратів, дія яких може бути повноцінною, виключно під час повного, спокійного, безперервного 10-годинного сну дитини (а. с. 36, 37).

Тому, колегія суддів вважає, що зазначені медичні рекомендаціє дають можливість ставити питання перед позивачем про сприяння необхідних умов для хворої неповнолітньої дитини та надати їй можливість проводити лікування у спокійній обстановці для його успішного результату.

Молодша донька позивача - ОСОБА_10, з віку 2,5 роки взагалі його не знає, оскільки з того часу як позивач покинув сім'ю він не робив спроб провести з нею час.

Згідно ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Відповідно до ст.18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.

Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Орган опіки та піклування зобов'язаний здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

До участі у справі даний орган залучено не було, його думку не враховано, а тому, оскаржуване рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 25.02.2016 року не сприяє захисту прав та законних інтересів неповнолітніх дітей.

Крім того, слід звернути увагу суду на той факт, що позивач у даній справі ОСОБА_3 на підставі заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 10 вересня 2015 року був позбавлений батьківських прав по відношенню до неповнолітніх дітей - ОСОБА_9, та ОСОБА_10, яке вступило в законну силу.

Однак ці обставини не були враховані судом першої інстанції, та їм не була надана належна правова оцінка при постановлені оскаржуваного рішення.

Відповідно до діючого Сімейного Кодексу України якій містить в собі норму права яка викладена у ч.1 ст.167, згідно до якої якщо дитина проживала з тим із батьків, хто позбавлений батьківських прав, суд вирішує питання про можливість їхнього подальшого проживання в одному житловому приміщенні.

Ситуація, яка склалась між сторонами по справі виглядає таким чином, що позивач ОСОБА_3 покинув свою родину ще у 2009 році, уклав новий шлюб, створив нову родину, має інше житло, яке знаходиться в його особистій приватній власності, але все одно бажає вселитися саме в спірну квартиру, де мешкають його неповнолітні діти, від іншого шлюбу, та колишня дружина.

За таких обставин судова колегія критично ставиться до позивних вимог які заявлені ОСОБА_3 та його бажанням мешкати в однієї квартирі з відповідачем та їх неповнолітніми дітьми як особа, яка позбавлена батьківських прав.

Згідно діючого законодавства захисту підлягають тільки порушені права. Яким чином були порушені права позивача ОСОБА_3, судом першої інстанції встановлено не було. Крім того, ніякого підтвердження цього порушення позивачем надано до суду не було.

За таких обставин неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права у відповідності до п.4 ч.1 ст.309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Керуючись ст. ст. 303, 307 ч. 1 п. 2, 309 ч. 1 п. 4, 313, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Одеської області,-

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 25 лютого 2016 року скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про вселення, встановлення порядку користування житловим приміщенням та зобовязання не чинити перешкоди у користуванні відмовити.

Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, але воно може бути оскаржено в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів після набрання законної сили рішенням.

Судді апеляційного суду Одеської області: М.М. Драгомерецький

ОСОБА_11

ОСОБА_2