Ухвала суду № 57948049, 24.05.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №490/10186/14-ц 24.05.2016 240516 24.05.2016

Провадження №22-ц/784/1141/16

Головуючий у першій інстанції: Мамаєва О.В.

Доповідач у апеляційній інстанції Яворська Ж.М.

УХВАЛА

Іменем України

24 травня 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Кушнірової Т.Б.,

при секретарі судового засідання - Горенко Ю.В.,

за участю представника позивача - Баштової Я. А.,

представника відповідача - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали цивільної справи

за апеляційною скаргою

представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6

на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 березня 2016 року за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору публічне акціонерне товариство «ПриватБанк», про звернення стягнення на заставлене майно,

в с т а н о в и л а:

07 серпня 2014 року ПАТ «Фінанси та Кредит» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_5 про звернення стягнення на заставлене майно.

14 березня 2016 року позивач звернувся до суду з клопотанням про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, а саме: 510.60 кв.м., що є 4/5 частини загальної площі нежитлового приміщення, площею 616.9 кв.м. за адресою АДРЕСА_1, що належить на праві приватної власності ОСОБА_5, заборонити ОСОБА_5 вчиняти будь-які дії щодо нерухомого майна, а саме: нежитлового приміщення за адресою АДРЕСА_1, що складається з нежитлових приміщень загальною площею 616.9 кв.м., розташованих в підвалі та на першому поверсі житлового будинку літ.А -1, що належить їй на підставі свідоцтва про право власності від 05 жовтня 2012 року, виданого виконавчим комітетом Миколаївської міської ради.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 березня 2016 року клопотання задоволено частково. Накладено арешт на нерухоме майно - 510.60 кв.м., що є 4/5 частини загальної площі нежитлового приміщення, площею 616.9 кв.м. за адресою АДРЕСА_1, що належить на праві приватної власності ОСОБА_5 У задоволенні решти частини клопотання відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_5 - ОСОБА_6, посилаючись на незаконність, оскаржуваної ухвали, порушення норм матеріального та процесуального права, просив її скасувати та постановити нову, якою у задоволенні клопотання про забезпечення позову відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що 11 травня 2007 року між ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», та ОСОБА_5 було укладено кредитний договір. В забезпечення виконання зобов'язань за яким, ОСОБА_5 передала нежитлове приміщення кафе за адресою : АДРЕСА_2, що складається з нежитлових приміщення підвалу, 1-го поверху, антресолі в літ.А-4 ( прим.з 99-1 по 99-35), загальною площею 510.60 кв.м. та належить їй на праві власності.

Заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 31 жовтня 2011 року, яке змінено рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 09 квітня 2012 року звернуто стягнення на вищевказаний предмет іпотеки.

Проте рішення суду виконано не було.

Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради №1023 від 28 вересня 2012 року за ОСОБА_5 оформлено право власності на нежитлові приміщення загальною площею 616.9 кв.м. в підвалі та на першому поверсі житлового будинку за літ. А-1, які розташовані по АДРЕСА_1 ( а.с.60).

Відповідно до ст. 151 ЦПК України забезпечення позову за заявою осіб, які беруть участь у справі, допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Як роз'яснено в п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» № 9 від 2 грудня 2006 р., розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

При встановленні зазначеної відповідності слід врахувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги не тільки інтереси позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів.

Так, задовольняючи заяву про забезпечення позову у вигляді накладення арешту на нерухоме майно відповідача, суд вважав, що для цього є всі передбачені законом підстави.

Із заявлених позовних вимог вбачається, що дійсно між сторонами має місце реальний спір і до позову додані документи на підтвердження наявності спірних правовідносин. Позовні вимоги носять матеріальний характер. Враховуючи зміст пред'явлених позовних вимог, які виникли в зв'язку з невиконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань, є обґрунтованим припущення, що невжиття заходів може зробити неможливим виконання рішення суду.

За вказаних обставин, вид та спосіб забезпечення позову, обраний судом, відповідає об'єму заявлених вимог, та положенням ст. 152 ЦПК України.

За такого відсутні підстави для зміни чи скасування оскаржуваної ухвали.

Вимоги до заяви про забезпечення позову визначені положеннями ч. 2 ст. 151 ЦПК України, а саме у заяві повинно бути зазначено причини забезпечення позову, вид забезпечення позову та інші відомості, потрібні для вирішення даного питання.

Представник позивача подав до суду письмову заяву, в якій змістовно та обґрунтовано зазначив всі обставини, відповідно до вимог визначених в наведеному законі.

А тому не можна прийняти доводи викладені в апеляційній скарзі про невідповідність поданої заяви вимогам ст.151 ЦПК України.

Як вбачається із копії платіжного доручення №12400 від 25 лютого 2016 року позивачем на розрахунковий рахунок Центрального районного суду м. Миколаєва сплачено судовий збір. Як призначення платежу зазначено - судових збір за позовом АТ «Банк «Фінанси та Кредит», Центральний районний суд м. Миколаєва, п.1.4 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір», яка передбачає сплату судового збору до суду першої інстанції за подачу, в тому числі і заяви про забезпечення позову. Крім того, платіжний документ містить печатку Банку, який сплатив судовий збір, підписи відповідальних осіб банку, печатку банку де знаходиться спеціальний фонд на який зараховуються ці кошти.

Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року №22 передбачена певна форма заповнення платіжного доручення на сплату коштів. Так, крім того, що вона повинна містити посилання на те, за яку позовну заяву сплачується судовий збір, платіжне доручення повинно містити підписи відповідальних виконавців банку і скріплено печаткою установи банку з відміткою про дату надходження та дату виконання платіжного доручення. Проте діючим законодавством не встановлено певного порядку проставляння на розрахункових документах на переказ коштів відмітки про зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України. А відтак, доводи апеляційної скарги про невідповідність вищевказаного платіжного доручення не заслуговують на увагу.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що накладання арешту на спірне майно, вартість якого не встановлена, позбавляє можливості встановити чи відповідає вид забезпечення позову, який просить застосувати позивач, позовним вимогам є безпідставними, оскільки не впливає на правильність висновку щодо необхідності у прийнятті заходів по забезпеченню даного позову, з врахуванням обставин даної справи.

Аргументи представника апелянта в суді апеляційної інстанції про те, що накладення арешту на спірне майно порушує права третіх осіб, які на даний час є власниками цього об'єкту, не заслуговують на увагу, оскільки зазначене не вказувалося як довід апеляційної скарги. Крім того, особи, прав та інтересів яких це стосується, не оскаржували дану ухвалу.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувану ухвалу слід визнати правомірною, а тому апеляційна скарга в силу п.1 ч.1 ст.312 ЦПК підлягає відхиленню.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 312 ЦПК, колегія суддів

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 - ОСОБА_6 відхилити, ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 березня 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Головуючий Судді: