Ухвала суду № 57773916, 17.05.2016, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

Справа № 643/16474/15-ц Головуючий суддя І інстанції Оксененко В. А.

Провадження № 22-ц/790/3065/16 Суддя доповідач Піддубний Р.М.

Категорія: «договірні правовідносини»

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 травня 2016 року м. Харків

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області в складі:

головуючого: судді Піддубного Р.М.,

суддів: Пилипчук Н.П., Трішкової І.Ю.,

за участю секретаря: Новокщонової І.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1, який діє в інтересах ОСОБА_2, на рішення Московського районного суду м. Харкова від 24 березня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа: ОСОБА_6, про визнання договорів недійсними, -

встановила:

У вересні 2015 року ОСОБА_1, який діє в інтересах ОСОБА_2, звернувся до суду з позовом, мотивуючи який зазначив, що 07 травня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, ОСОБА_2 було укладено та посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Карташовою С.І. догорів позики, відповідно до умов якого останні отримали 468 000 грн., що еквівалентно 58 500 доларів США, та зобов'язались повернути вказану суму не пізніше 07 травня 2013 року. Договорами про внесення змін та доповнень № 1 від 15 травня 2013 року та № 2 від 22 жовтня 2013 року збільшено суму позики до 576 000 грн., що еквівалентно 72 000 доларів США, строк повернення позики продовжено до 15 травня 2014 року.

01 вересня 2015 року на її адресу надійшла вимога ОСОБА_3 про усунення порушення виконання зобов'язань з повернення боргу за договором позики, з якої вона дізналась, що 22 жовтня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого останній зобов'язався нести солідарну відповідальність за виконання у повному обсязі зобов'язань ОСОБА_6 та ОСОБА_2 за договором позики.

Посилаючись на те, що договір позики укладено з порушенням вимог Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», оскільки сім'я ОСОБА_4 тривалий час надає фінансові послуги щодо надання коштів в іноземній валюті у позику та надання поручительства без відповідної державної реєстрації та без отримання ліцензії, ОСОБА_2 просила визнати договір позики від 07 травня 2012 року, договори про внесення змін та доповнень № 1 від 15 жовтня 2013 року та № 2 від 22 жовтня 2013 року, а також договір поруки від 22 жовтня 2013 року недійсними.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 24 березня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1, який діє в інтересах ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення скасувати, справу передати на новий розгляд до іншого суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін та їх представників, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відмовляючи задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що укладений між сторонами договір позики з урахуванням внесених окремими договорами змін до нього, не суперечать вимогам закону, оскільки Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб'єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами ст. ст. 1046 - 1048 ЦК України.

Колегія суддів погоджується з такими висновками з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають на підставах, встановлених ст. 11 цього Кодексу, зокрема договорів та інших правочинів (ч. 2 ст. 509 ЦК України).

Судовим розглядом встановлено, що 07 травня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, ОСОБА_2 було укладено та посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Карташовою С.І. догорів позики, відповідно до умов якого останні отримали 468 000 грн., що еквівалентно 58 500 доларів США, та зобов'язались повернути вказану суму не пізніше 07 травня 2013 року. Договором від 15 травня 2013 року про внесення змін та доповнень № 1 до договору позики та договором від 22 жовтня 2013 року про внесення змін та доповнень № 2 до договору позики збільшено суму боргу до 576 000 грн., що еквівалентно 72 000 доларів США та строк повернення позики продовжено до 15 травня 2014 року.

Відповідно до ст. 1046, ч. 2 ст. 1047 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За правилами частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 року встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.

Аналіз цього Закону дає підстави для висновку, що він належить до нормативного акту спеціальної дії та регулює відносини, пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг споживачам.

В Законі зазначено, що його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

У частинах 1, 2 ст. 2 Закону, які визначають сферу його дії, вказано, що він регулює відносини, що виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій з наданням фінансових послуг.

Фінансові установи в Україні діють відповідно до цього Закону з урахуванням норм законів України, які встановлюють особливості їх діяльності.

Визначення фінансових установ дано у п. 1 ст. 1 Закону.

У п. 7 ст. 1 Закону наведено вичерпний перелік суб'єктів, на яких поширюється дія цього Закону. Це - учасники ринків фінансових послуг, до яких відносяться юридичні особи та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України та споживачі таких послуг. При цьому Закон розповсюджує свою дію не на усі юридичні особи, а лише на ті, які є професійними учасниками ринку фінансових послуг.

В ч. 4 ст. 5 Закону вказано, що можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

Визначення фінансової послуги наведено у п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону як операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Перелік видів фінансових послуг міститься у ст. 4 Закону, до яких, зокрема, належать надання коштів у позику та надання поручительства.

З аналізу зазначених правових норм вбачається, що сфера дії Закону за суб'єктним складом учасників є обмеженою і не поширюється на: по-перше, юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами; по-друге, фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Відповідачі за своїм правовим статусом не відносяться ні до юридичних осіб, ні до суб'єктів підприємницької діяльності, які відповідно до Закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України, а відтак відсутні підстави застосування положень цього Закону до спірних правовідносин.

У свою чергу поняття «фінансова послуга» не пов'язане лише із фінансовими установами.

Аналіз норм чинного законодавства (зокрема п. п. 6, 7 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» ст. ст. 553, 1046 ЦК України) дає підстави для висновку, що окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад, надання коштів у позику, поручительства) можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг або юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але і фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Якщо Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» регулює відносини лише за участю учасників ринків фінансових послуг, то регулювання відносин між фізичними особами, зокрема щодо договорів позики, поруки регулюються нормами ЦК України (ст. ст. 553 -559, 1046 - 1053 ).

Договір позики, як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо суб'єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Таким чином, Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб'єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами ст. ст. 1046 - 1048 ЦК України.

Визначення в договорі позики, укладеному між фізичними особами, грошових зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству.

З огляду на викладене, апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313- 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1, який діє в інтересах ОСОБА_2, відхилити.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 24 березня 2016 року залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий

Судді