Постанова № 57725384, 22.04.2016, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 квітня 2016 р. Справа № 804/869/16 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіБарановського Р. А. при секретаріДрагота С.А. за участю: позивача представника позивача представника відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_4 Полівчука Д.П. розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровську адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, зобов'язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 звернувся до суду із адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області з позовними вимогами про:

скасування наказу Управління кадрового забезпечення Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області №21 о/с від 29.01.2016 року в частині звільнення ОСОБА_3 зі служби в Національній поліції;

поновлення ОСОБА_3 на роботі в Національній поліції на посаді оперуповноваженого сектору карної поліції Довгинцівського відділення поліції Криворізького відділу поліції ГУ НП в Дніпропетровській області;

зобов'язання Головного Управління Національної поліції в Дніпропетровській області нарахувати та виплатити ОСОБА_3 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу в розмірі 2380 гривень.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що 29.01.2016 р. всупереч своїй волі за усною вказівкою начальника Довгинцівського відділення поліції Криворізького відділу поліції Головного управління Національної поліції ОСОБА_7 позивач написав рапорт про звільнення з служби в поліції за власним бажанням не вказуючи дату звільнення.

Таку вказівку начальником Довгинцівського відділення поліції Криворізького відділу поліції Головного управління Національної поліції ОСОБА_7 було обґрунтовано тим, що при наявності рапорту на звільнення написаного позивачем за власним бажанням без зазначення дати звільнення управління кадрів буде мати можливість звільнити позивача у будь-який час до того, як йому буде висунуто підозру та обрано міру запобіжного заходу по кримінальному провадженню, яке розслідується в прокуратурі Дніпропетровської області. За відсутності рапорту про звільнення за власним бажанням позивача в подальшому буде звільнено за дискредитацію.

За відсутності вироку суду, яким би позивача було визнано винним у скоєні кримінального правопорушення позивач розраховував на те, що написанням запропонованого рапорту на звільнення з Національної поліції за власним бажанням конфлікт з керівництвом буде вичерпано.

30.01.2016 р. позивачу повідомлено про звільнення зі служби в Національній поліції на підставі наказу №21 о/с від 29.01.2016 року та вручено трудову книжку без ознайомлення з наказом.

Крім цього, позивач наголошує щодо дотримання трьохмісячного строку при звільненні осіб, на яких воно поширюється, і є обов'язковим для нього, а також при прийнятті відповідачем рішення про звільнення позивача зі служби ним не було з'ясовано причини написання рапорту, як того вимагає Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української PCP, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року 114.

Позивач своє звільнення з посади вважає незаконним, таким що прийняте відповідачем передчасно та без дотримання вимог законодавства, без засідання кадрової комісії, також наголошує, що рапорт на звільнення ним було написано за вказівкою керівництва, а тому просить наказ про його звільнення визнати протиправним та скасувати, зобов'язати відповідача поновити його на службі в Національній поліції України, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Представник відповідача позов не визнав, надав в судовому засіданні пояснення аналогічні доводам викладеним у письмових запереченнях, відповідно до яких відповідач зазначає, що 28.01.2016 року ОСОБА_3 було подано рапорт про звільнення зі служби в Національній поліції за власним бажанням, який було зареєстровано управлінням кадрового забезпечення ГУНП 29.01.2015 р. за вхідним №П-29.

Оскільки ОСОБА_3 з рапортом щодо відкликання свого рапорту про звільнення з ОВС від 28.01.2016 р. не звертався, управлінням кадрового забезпечення ГУНП були підготовлені всі необхідні документи та наказом ГУНП від 29.01.2016 р. №21 о/с ОСОБА_3 був звільнений за п.7 ст.77 (за власним бажанням) Закону України «Про національну поліцію» з 29.01.2016 р. В цей же день позивачу було вручено трудову книжку.

Таким чином, представник відповідача вважає, що ГУНП під час звільнення ОСОБА_3 діяло в межах повноважень та у спосіб, що передбачений діючим законодавством у зв'язку із чим просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

В судовому засіданні у якості свідка був допитаний ОСОБА_8 який у своїх поясненнях зазначив, що його 29.01.2016 року разом із ОСОБА_3 було терміново викликано до начальника Довгинцівського відділення поліції Криворізького відділу поліції Головного управління Національної поліції ОСОБА_7, який наказав їм писати рапорт на звільнення за власним бажанням без зазначення дати звільнення, у зв'язку із розслідуванням прокуратурою Дніпропетровської області кримінального провадження у рамках якого їм може бути висунуто підозру та обрано міру запобіжного заходу. Також, ОСОБА_7 було зазначено, що у випадку їх відмови від написання рапортів про звільнення за власним бажанням, в подальшому їх буде звільнено за дискредитацію.

Свідки ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 показали, що зі слів ОСОБА_3. та ОСОБА_8 їм стало відомо, що начальник Довгинцівського відділення поліції Криворізького відділу поліції Головного управління Національної поліції ОСОБА_7 29.01.2016 року наполягав на написанні вказаними особами рапортів про звільнення за власним бажанням. При цьому, як показали свідки, у ОСОБА_3 та ОСОБА_8 не було такого бажання.

Крім цього, в судовому засіданні у якості свідка був допитаний начальник Довгинцівського відділення поліції Криворізького відділу поліції Головного управління Національної поліції ОСОБА_7, який у своїх поясненнях зазначив, що позивач мав дійсний намір звільнитись зі служби за особистим бажанням, оскільки у випадку залишення на службі існувала велика ймовірність бути звільненим за негативними мотивами, які пов'язані із розслідуванням прокуратурою Дніпропетровської області кримінального провадження, у рамках якого йому може бути висунуто підозру та обрано міру запобіжного заходу. Також ОСОБА_7 пояснив, що наполегливої вказівки писати рапорт на звільнення ОСОБА_3 не давав, а лише висловив свою думку при особистій розмові з позивачем зазначивши: «…що на його місті та в його ситуації він би написав рапорт на звільнення за власним бажанням…».

Суд, заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, дослідивши матеріали адміністративної справи та докази надані сторонами у справі, встановивши фактичні обставини в справі, проаналізувавши законодавство, що регулює спірні правовідносини, дійшов висновку про задоволення позову з огляду на наступне.

Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_3 почав працювати в Національній поліції 07.11.2015 року та проходив службу на посаді старшого лейтенанта поліції оперуповноваженого Довгинцівського відділення поліції Криворізького відділу поліції Головного управління Національної поліції у Дніпропетровській області. До цього, з 2009 р. по 2015 р., проходив службу в органах внутрішніх справ.

28 січня 2016 року старший лейтенант поліції ОСОБА_3 звернувся до керівництва ГУНП в Дніпропетровській області з рапортом про звільнення його з Національної поліції у зв'язку з небажанням продовжувати службу в Національній поліції України.

Зазначений рапорт містить погодження начальника Довгинцівського ВП КВП ГУНП в Дніпропетровській області ОСОБА_12, заступника начальника КП КВП ГУНП в Дніпропетровській області ОСОБА_13, заступника начальника КВП ОСОБА_14 та начальника КВП ГУНП в Дніпропетровській області ОСОБА_15

Наказом відповідача №21 о/с від 29 січня 2016 року, підписаного тимчасово виконуючим обов'язки начальника Головного управління Національної поліції у Дніпропетровській області та Заступником начальника відділу УКЗ ГУНП в Дніпропетровській області, старшого лейтенанта поліції ОСОБА_3 оперуповноваженого Довгинцівського відділення поліції Криворізького відділу поліції звільнено зі служби в поліції за власним бажанням за пунктом 7 частини 1 статті 77 Закону України "Про національну поліцію".

Частина 1 статті 6 КАС України визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Відповідно до пункту 15 частини 1 статті 3 КАС України публічна служба -це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Позивачем не доведено належними доказами того, що рапорт про звільнення ним написано не за власним бажанням, а під тиском начальника Довгинцівського ВП КВП ГУНП в Дніпропетровській області ОСОБА_12, обгрунтованим притягненням до кримінальної відповідальності прокуратурою Дніпропетровської області, оскільки за посадою ОСОБА_12 не має повноважень, що надають йому можливість впливати на кримінальне провадження, що перебуває в органах прокуратури. Позивач обізнаний про це.

Разом із тим, спеціальним Законом, який визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України є Закон України "Про Національну поліцію".

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про Національну поліцію" Національна поліція України (далі - поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Підстави для звільнення зі служби в поліції визначені статтею 77 Закону України "Про Національну поліцію", п. 7 ч. 1 якої визначено, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням.

Разом з тим, порядок звільнення зі служби в поліції за власним бажанням Законом України "Про Національну поліцію", а також іншими нормативно-правовими актами, в тому числі підзаконними, не встановлено.

Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. №114, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Відповідно до п. 10 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Таким чином, сам Законом України "Про Національну поліцію" встановлює, що Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ підлягає застосуванню у випадку звільнення працівників міліції.

Враховуючи викладене, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України, які визначають порядок розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника, оскільки спеціальним Законом України "Про Національну поліцію" порядок звільнення з органів поліції не врегульовано.

Аналогічну позицію викладена у листі Вищого адміністративного суду України № 753/11/13-10 від 26.05.2010 "Про розв'язання спорів, що виникають з відносин публічної служби" де зазначено, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Згідно зі ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Згідно з п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" №9 від 06 листопада 1992 року працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч.4 ст.24 КЗпП).

Таким чином, оскільки позивач 28 січня 2016 року подав рапорт про звільнення за власним бажанням без зазначення дати та підстав звільнення, то відповідно до вимог чинного законодавства він вправі був до закінчення двотижневого строку відкликати таку заяву.

Наказ про звільнення ОСОБА_3 прийнято т.в.о. начальника Головного управління Національної поліції у Дніпропетровській області ОСОБА_16 29 січня 2016 року, тобто до спливу двотижневого строку попередження про звільнення за власним бажанням, чим позбавлено можливості позивача відкликати свою заяву про звільнення.

Отже, відповідачем було порушено процедуру звільнення позивача із займаної посади, визначену ст. 38 КЗпП України, що є самостійною підставою для визнання протиправним та скасування наказу про звільнення.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Національної поліції у Дніпропетровській області №21о/с від 29 січня 2016 року в частині звільнення зі служби за власним бажанням ОСОБА_3 та поновлення ОСОБА_3 на роботі на посаді оперуповноваженого Довгинцівського відділення поліції Криворізького відділу поліції Головного управління Національної поліції у Дніпропетровській області з 29 січня 2016 року.

Відповідно до частини першої, другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Судом також приймається до уваги, що відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частин першої, другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач належними та допустимими доказами не довів правомірності звільнення позивача з Національної поліції України, тому, виходячи із наданих статтею 162 Кодексу адміністративного судочинства України повноважень, адміністративний позов підлягає до задоволення.

Відповідно до частин першої та другої статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Отже, постанову суду в частині поновлення позивача на посаді слід звернути до негайного виконання.

Керуючись ст. 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області від 29.01.2016 року № 21 о/с "По особовому складу" в частині звільнення зі служби в поліції за власним бажанням ОСОБА_3.

Поновити ОСОБА_3 на роботі в Національній поліції на посаді оперуповноваженого Довгинцівського відділення поліції Криворізького відділу поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області з 29.01.2016 року.

Зобов"язати Головне управління Національної поліції в Дніпропетровській області нарахувати та виплатити ОСОБА_3 середній заробіток на час вимушеного прогулу з 29.01.2016 р. по 22.04.2016 р. з вирахуванням податків та зборів.

Постанову суду в частині поновлення на роботі та нарахування та виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах виплати за один місяць допустити до негайного виконання.

Постанова суду набирає законної сили та може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду в порядку та строки, передбачені статтями 186 та 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Постанова або ухвала суду першої інстанції, якщо інше не встановлено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Повний текст постанови складено 27 квітня 2016 року

Суддя Р.А. Барановський