Рішення № 57597838, 05.05.2016, Люботинський міський суд Харківської області

Справа № 630/146/16-ц

Провадження № 2/630/159/16

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 травня 2016 року м. Люботин

Люботинський міський суд Харківської області у складі:

головуючого судді Дем'яненко І.В.,

за участю секретаря Тимошенко К.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Люботин Харківської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1, інтереси якого представляє ОСОБА_2, до ТОВ «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» про захист прав споживачів, визнання договору фінансового лізингу недійсним (нікчемним), стягнення безпідставно набутого майна та відшкодування моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1, інтереси якого представляє ОСОБА_2, звернувся до Люботинського міського суду Харківської області з позовною заявою до ТОВ «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» про захист прав споживачів, визнання договору недійсним, стягнення безпідставно набутого майна та відшкодування моральної шкоди, витрат на правову допомогу.

Позивач, з урахуванням уточнень, просить визнати договір фінансового лізингу № 002335 від 11 січня 2016 року, укладений між ним та відповідачем, недійсним стягнути з відповідача на його користь 52 526 грн. безпідставно набутого майна, 318 грн. понесених збитків, 20 000 відшкодування моральної шкоди та 8000 грн. витрат на правову допомогу.

В судовому засіданні представник позивача та позивач позов підтримали та просили його задовольнити, посилаючись на обставини викладені в позові та доповненнях до нього.

Представник відповідача проти позову заперечував, просив відмовити в його задоволенні через незаконність та необґрунтованість вимог, посилаючись на письмові заперечення.

Суд, вислухавши думку сторін, дослідивши матеріали справи та оцінивши надані докази по справі, вважає, що позовні вимоги обґрунтовані і підлягають задоволенню .

Судом встановлені такі факти, що не оспорюються сторонами, підтверджуються наданими суду доказами, та відповідні їм правовідносини.

Між сторонами 11 січня 2016 року укладено договір фінансового лізингу № 002335. Відповідно до умов договору відповідач зобовязався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування позивача автомобіль «Kia Sportage Fl», а позивач зобовязався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові та інші платежі, згідно умов договору (а.с.21-31)

В порядку виконання умов договору позивач перерахував на рахунок відповідача 53 000 гривень (а.с.37).

Зазначені обставини ніким із сторін не оспорюються та підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами.

Позов обґрунтований тим, що 11 січня 2016 року між ним та ТОВ «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» було укладено договір фінансового лізингу №002335 для придбання автомобіля марки «Kia Sportage Fl», на виконання умов якого ОСОБА_1 сплатив адміністративний платіж у сумі 53000 грн. Згодом вивчивши договір позивач звернувся до ТОВ «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» з вимогою повернути йому сплачені кошти, посилаючись на те, що умови договору порушують його права як споживача та мають ознаки недійсності. В відповідь на заяву, відповідач направив листа ОСОБА_1, в якому зазначено, що договір розірвано, а авансовий платіж в розмірі 474 грн. повернуто (а.с.103-105). Позивач вважає умови укладеного договору несправедливими відповідно до ч. 2, п.п. 4-5,7,11,13 ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», зважаючи на нечітке визначення підстав зміни вартості платежів, розміру лізингових платежів, вартості предмету лізингу з одночасним правом змінювати в односторонньому порядку ці умови, надання одностороннього права лише лізингодавцеві, позбавляючи захисту прав лізингоодержувача від неналежного виконання договірних зобов'язань лізингодавцем, що свідчить про істотний дисбаланс між правами та обов'язками сторін. Також позивач посилається на недійсність оскаржуваного договору, в силу ч.2 ст. 215 ЦК України, оскільки договір укладений в письмовій формі без нотаріального посвідчення.

Судом встановлені такі факти, що підтверджуються наданими суду доказами, та відповідні їм правовідносини.

Сторони 11 січня 2016 року уклади договір фінансового лізингу № 002335. Відповідно до умов договору відповідач зобовязався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування позивача автомобіль «Kia Sportage Fl», а позивач зобовязався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові та інші платежі, згідно умов договору. Графіки погашення заборгованості, інформація про предмет лізингу міститься в додатках до Договору (а.с.33-34).

В тексті договору зазначено, що предметом договору є легковий автомобіль «Kia Sportage Fl», але не зазначені технічні характеристики вказаного автомобілю: рік випуску, колір

Відповідно до частини 1 статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг) на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Згідно вимог ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» встановлено, що за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Статтею 2 Закону України «Про фінансовий лізинг» визначено, що відносин, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі), що передбачено ч.2 ст.1 Закону України «Про фінансовий лізинг».

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» істотними умовами договору лізингу є : предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу; розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором, який містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту відповідно до ст.628 ЦК України.

Згідно ст.799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Проте, договір фінансового лізингу № 002335 від 11 січня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Лізингова компанія «ВАШ АВТО», нотаріально посвідчено не було.

Окрім того, згідно пункту 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Судом встановлено, що у відповідача відсутня ліцензія для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії), та що суперечить вимогам законодавства.

Зазначені висновки відповідають правовій позиції, викладеній в постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі №6-2766цс15.

Відповідно до положень ч. 1 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в ч. 2 ст. 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Умови договору, які можуть бути несправедливими визначено у ч. 3 ст. 18 цього закону.

Таким чином, для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. З ст. 509 ІІК України): умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; умови договору завдають шкоди споживачеві.

Згідно з п. 1.3 вказаного вище договору Лізингодавець бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу, зазначений у п. 1.1 Договору та специфікації, що є Додатком № 2 до Договору, у власність та передати предмет лізингу у користування Лізингоодержувачу на строк та на умовах, передбачених Договором.

Так п. 1.7 Договору передбачено, що предмет лізингу передається в користування Лізингоодержувачеві протягом строку, який становить не більше 120 (сто двадцяти) робочих днів з моменту сплати Лізингоодержувачем на рахунок Лізингодавця адміністративного платежу, авансового платежу, комісії за передачу предмета лізингу, у разі наявності сплати різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.4 ст. 9 даного Договору, або різниці вже сплаченого авансового платежу на умовах, викладених у п. 9.6 ст. 9 даного Договору.

У ст. 11 Договору визначені умови переходу від Лізингодавця до Лізингоодержувача права власності на предмет лізингу (викуп предмета лізингу).

Належне виконання Лізингоодержувачем обов'язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених Договором лізингу, означає реалізацію ним права на викуп отриманого у лізинг майна.

Отже, на такі правовідносини, що склалися між сторонами, поширюються, зокрема, елементи договорів оренди та купівлі-продажу.

Крім того, ч. 1, 2 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» встановлено, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Отже для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: - умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); - умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; - умови договору завдають шкоди споживачеві.

Згідно ч. 1 ст. 22 Закону про захист прав споживачів захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом.

Із п.п. 1.1, 8.2. Договору, Додатку № 2 вбачається,що предмет лізингу, його вартість не визначені.

Відповідно до ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару, встановлену в договорі. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.

Згідно з ч. 2 ст. 6 ЗУ «Про фінансовий лізинг» істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Юридична природа договору фінансового лізингу та можливість викупу предмета лізингу, дає підстави для висновку, що укладаючи такий договір, споживач послуг має право знати обсяг фінансових зобов'язань та ціну транспортного засобу, який Лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу.

Зі змісту Договору випливає, що Лізингоодержувач в жодному разі не може вплинути на вибір продавця та підбір товару за вигідною для нього ціною.

Таке обмеження Лізингоодержувача та невизначеність з обсягом майбутніх лізингових платежів ставить мене в повну залежність від відповідача, інтерес якого полягає в отриманні більшого прибутку від якомога дорожчого предмета лізингу.

Фінансовий лізинг є непрямим лізингом з точки зору цивільного права.

Майно, що передається Лізингодавцем у користування Лізингоодержувачу за таким договором, Лізингодавець має придбати у відповідного постачальника (продавця) відповідно до умов та специфікацій, встановлених Лізингоодержувачем.

У такий спосіб законодавець захищає право споживача фінансових послуг на вільний вибір предмета лізингу, його ціни та обрання контрагента.

За договором фінансового лізингу майновий інтерес Лізингодавця полягає у розміщенні та майбутньому поверненні з прибутком грошових коштів, а майновий інтерес Лізингоодержувача у можливості користуватися обраним ним предметом лізингу та придбати його у власність шляхом викупу з зарахуванням до купівельної ціни сплачених лізингових платежів.

Виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором, який містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту відповідно до ст.628 ЦК України.

Згідно ст.799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

У відповідності до вимог ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються Законом про фінансовий лізинг.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 ЗУ «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника)відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

За правилами ч. 1 ст. 3 ЗУ «Про фінансовий лізинг» та ст. 807 ЦК України предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками.

Згідно ч. 1 ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.

Між тим, із договору та Додатку № 2 (специфікація) вбачається, що предмет фінансового лізингу належним чином не визначений, зокрема відсутні технічні та індивідуальні технічні характеристики автомобіля, продавець (постачальник) тощо.

Отже, суд вважає, що за таких умов позивач був позбавлений можливості встановити, який саме автомобіль набуває за Договором.

Наявність відомостей про марку, комплектацію, обєм двигуна, не індивідуалізують автомобіль, не вказують на його інші технічні дані, тобто не дають повного уявлення про предмет Договору.

У Додатку № 2 та Договору не міститься особи продавця (постачальника), що не дає впевненості у тому, що факт купівлі автомобіля відбудеться належним чином та у законний спосіб.

За таких обставин, та відповідно до положень ст. 655 ЦК України, погоджена сторонами вартість предмету лізингу і сам предмет лізингу є істотними умовами Договору.

Статтею 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг» встановлено, що лізингові платежі можуть включати: а) суму яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору.

Із змісту Договору вбачається, що адміністративний платіж це першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті Лізингоодержувачем на користь Лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення Договору.

З огляду на положення ст. 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг» адміністративний платіж не відноситься до витрат Лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Про те, що адміністративний платіж не є лізинговим платежем свідчить і той факт, що у спірному Договорі у розділі «Визначення термінів», лізинговий платіж і адміністративний платіж мають свої окремі визначення, із яких також випливає, що адміністративний платіж не підпадає під визначення лізингового платежу, наведеного у ст. 16 вказаного вище Закону.

Таку обставину підтверджує і той факт, що пунктом п. 12.1 Договору передбачено, що у випадку розірвання Договору Лізингоодержувачем адміністративний платіж за організацію даного Договору Лізингодавцем не повертається.

Далі, за приписами ст. 11 ЗУ «Про фінансовий лізинг» лізингоодержувач має право: обирати предмет лізингу та продавця або встановити специфікацію предмета лізингу і доручити вибір лізингодавцю; відмовитися від прийняття предмета лізингу, який не відповідає його призначенню та/або умовам договору, специфікаціям; вимагати розірвання договору лізингу або відмовитися від нього у передбачених законом та договором лізингу випадках; вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням умов договору лізингу.

Між тим, такі права позивача, як Лізингоодержувача не знайшли свого відображення у змісті оспорюваного Договору.

Так, відповідно до п.п. 12.1, 12.13 Договору при його розірванні позивач зазнає невиправдано великі збитки, оскільки адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає. Окрім того, до Лізингоодержувача застосовуються додаткові штрафні санкції.

Таким чином, вбачається, що за невиконання договірного зобов'язання Лізингодавець не несе відповідальності перед Лізингоодержувачем, а навпаки одержує від нього вигоду у виді внесеного адміністративного платежу

Такі умови Договору є несправедливими та з огляду на те, що згідно п. 12.1 Договору наслідком розірвання Договору з ініціативи Лізингоодержувача, який не отримав транспортний засіб, є утримання з нього штрафу в розмірі 40% від сплаченого авансового платежу та неповернення йому усієї суми адміністративного платежу.

Відповідач не обґрунтовано встановив неспівмірний розмір адміністративного платежу за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення Договору. Така послуга, у розумінні ст. 16 Закону про фінансовий лізинг, не є лізинговим платежем, та фактично полягала у виготовленні типової форми Договору.

Отже, відповідач не поніс жодних витрат, крім укладання Договору, який для нього є типовим.

Таким чином, умови Договору про неповернення адміністративного платежу, штрафні санкції у випадку розірвання Договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, наносять шкоду споживачеві.

В силу ч. 6 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» у разі, коли визнання недійсним положення договору зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення також підлягають зміні або договір може бути визнаним недійсним у цілому.

Згідно ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Такий факт є порушенням принципу справедливості та добросовісності та ставить позивача у невигідні фінансові умови.

Відповідно до положень ст. 19 Закону про захист прав споживачів підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Оскільки оспорюваний договір не був посвідчений нотаріально, вчинений за відсутності у відповідача відповідного дозволу ліцензії, то відповідно до ч. 2 ст. 806, ст. 799 ЦК України, він вважається недійсним/нікчемним на підставі ч.ч. 1,2 ст. 215, ч. 1 ст. 220 ЦК України.

Враховуючи вищевикладене суд вважає, що необхідно визнати недійсним договір фінансового лізингу №002335 від 11 січня 2016 року укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» та ОСОБА_1

Відповідач, в запереченнях на позовну заяву, вказав, що договір фінансового лізингу від 11 січня 2016 року укладено у письмовій формі та у відповідно до вимог ст.203 ЦК України та Закону України «Про фінансовий лізинг». Позивач добровільно підписав кожен аркуш договору, а також додатки до нього, якими передбачено всі істотні умови, вартість предмета лізингу, марка та модель, а також розмір комісії за організацію.

Відповідач не погоджується, що позивача введено в оману, оскільки він самостійно читав, підписував договір і погодився з його умовами. Жодних доказів щодо введення в оману позивачем не надано.

Заперечення відповідача судом до уваги не приймаються, оскільки вони суперечать нормам закону.

Згідно до ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 203 ЦКУ, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ст. 204 ЦКУ, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом ч. ч. 1, 2 ст. 215 ЦПК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до ч. 2 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Так, як вбачається з рішення Конституційного суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 Одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 статті 3 Кодексу. Разом з тим зазначена свобода є обмеженою межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності.

Конституційний Суд України вважає, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (пункт 1 частини другої статті 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг.

Конституційний Суд України виходить також з того, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, обєктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 Кодексу).

Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого субєкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів.

Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ОСОБА_3 Європи від 17 травня 1973 року № 543, зокрема, передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача.

Таким чином, враховуючи, що договір фінансового лізингу визнаний судом недійсним, сума адміністративного платежу, з урахуванням повернутих коштів, у розмірі 52 526,00 грн. підлягає стягненню з відповідача на користь позивача

Крім того, суд частково задовольняє вимоги позивача про стягнення моральної шкоди в розмірі 2 000 грн.

Позивач, через те, що відповідач не виконав зобовязання, відчував душевний біль та моральні страждання. Напружена, пригнічена обстановка в родині ОСОБА_1 негативно вплинула на його самопочуття, спокій сімї, у звязку з чим змінився існуючий спосіб життя, він постійно відчуває себе ошуканим, пригніченим, втратив довіру до людей та бажання спілкуватися з ними.

Враховуючи те, що позивач не може самостійно захистити свої права та законні інтереси, він уклав договір про надання правових послуг з адвокатом ОСОБА_2 та сплатив за надані послуги 8 000 грн., що підтверджується наданими суду документами (а.с.45-49). Крім того, в судовому засіданні адвокатом надано виконаних робіт, в якому зазначений обсяг виконаних адвокатом робіт.

З урахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення витрат на правову допомогу, підлягають задоволенню.

Згідно ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 58 ЦПК України). Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказами (ч. 2 ст. 59 ЦПК України).

Згідно зі ст.ст. 10, 11 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Відповідно до ч. 3 ст. 10, ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 ЦПК. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст.88 ЦПК України судові витрати підлягають стягненню з відповідача.

Керуючись ст. ст. 10, 11, 57,58,60, 61, 79,88, 209, 212- 215, 218, 223 ЦПК України, ст.ст. 202-205, 214-216,220,227, 628, 799, 806,808 Цивільного кодексу України (в редакції 2003 року), ст.1,2,6 Закону України «Про фінансовий лізинг», ст. 34 «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», рішенням КСУ від 10листопада 2011 року № 15-рп/2011, постановою Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі №6-2766цс15, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», суд

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Визнати недійсним договір фінансового лізингу № 002335 від 11 січня 2016 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» та ОСОБА_1.

Стягнути з ТОВ «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» (код ЄДРПОУ 39733392, п/р 26004482354 в АТ « ОСОБА_4 Аваль» МФО 380805) на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, і.н.2512612519, який зареєстрований за адресою ІНФОРМАЦІЯ_2, 62844 грн.(шістдесят дві тисячі вісімсот сорок чотири гривні) з яких :

52526,00 грн. - вартість безпідставно набутого майна,

8000,00 грн. витрати на правову допомогу,

318,00 грн. сума понесених збитків,

2000,00 грн. моральна шкода.

В решті позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ТОВ «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» (код ЄДРПОУ 39733392, п/р 26004482354 в АТ « ОСОБА_4 Аваль» МФО 380805) судовий збір в сумі 1159,64 (одна тисяча сто пятдесят девять гривень, 64 копійки) (р/р: 31216206700018, одержувач: УДКС України у м. Люботин, код ЄДРПОУ 38008949, банк ГУДКС України в Харківській області, МФО 851011, код бюджетної класифікації 22030001 Судовий збір (Державна судова адміністрація України, 050), символ звітності 206.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Харківської області через Люботинський міський суд Харківської області в десятиденний строк з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя(підпис)ОСОБА_5