Рішення № 57468083, 28.04.2016, Апеляційний суд Київської області

Справа № 372/4890/15-ц Головуючий у І інстанції Болобан В. Г.Провадження № 22-ц/780/2695/16 Доповідач у 2 інстанції Даценко Л. М.Категорія 47 28.04.2016

РІШЕННЯ

Іменем України

28 квітня 2016 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого судді Даценко Л.М.,

суддів Білоконь О.В., Савченка С.І.,

при секретарі Воробей В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 03 березня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа Служба у справах дітей Обухівського району Київської області про зобов'язання повернути малолітню дитину батьку за місцем його фактичної реєстрації,

встановила:

У листопаді ОСОБА_5 із зазначеним позовом до відповідачів, в якому посилався на те, що 28 липня 2012 року між ним та їхньою донькою ОСОБА_2 укладено шлюб, від якого у них є син ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 15 січня 2014 року шлюб між ними розірвано.

До фактичного розпаду їхньої сім'ї вони проживали в будинку разом з його батьками за адресою АДРЕСА_1

В 2015 року він лише декілька разів бачив свого сина ОСОБА_7, при цьому побачення носять нерегулярний характер і не більше 1-2 годин, внаслідок чого він знаходиться в психологічному стресі та переживанні.

З грудня 2014 року сторони не проживають разом, тому позивач позбавлений права на побачення з сином та його виховання через протиправні дії зі сторони батьків колишньої дружини, які постійно настроюють їхнього сина проти нього та не дають йому можливості, як батьку, зустрічатись з ним.

На даний час син позивача знаходиться на вихованні у батьків ОСОБА_2, оскільки вона виїхала на довготривале навчання за кордон. 20 листопада 2015 року служба захисту дітей Обухівської районної державної адміністрації надала висновок, згідно якого визначила місце проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 з матір'ю, а на період перебування за межами України встановлено місце проживання його з батьком ОСОБА_5

Відповідачі не виконують рішення державного органу, тому позивач був змушений звернутися до суду з даним позовом, в якому просив зобов'язати ОСОБА_3 та ОСОБА_4 повернути та передати малолітню дитину ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 його батьку ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2, за місцем реєстрації батька, а саме за адресою: АДРЕСА_2 Позов заявив з підстав, передбачених ст. ст. 19, 51, 55, 161 СК України, принципу 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 03 березня 2016 року позов задоволено.

На зазначене рішення, відповідачі та ОСОБА_2, як особа, яка не брала участі у справі і вважає, що суд вирішив питання про її права та обов'язки, подали апеляційну скаргу, в якій просили його скасувати та постановити нове, яким відмовити ОСОБА_5 у задоволенні позову.

Посилаються на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального і процесуального права, яке полягає в тому, що суд першої інстанції не встановив факту неправомірного відібрання відповідачами у ОСОБА_5 малолітнього сина, докази цього факту в матеріалах справи відсутні, та неправомірно зобов'язав повернути дитину батьку. Крім того, в порушення вимог п. 3 ч. 1 ст. 215 ЦПК України, суд першої інстанції у своєму рішенні не зазначив норму права, якою він керувався.

Суд відмовився вислухати позицію матері ОСОБА_2 та залучити її до участі в справі, яка була присутня в приміщенні суду. Суд першої інстанції, відмовивши матері дитини ОСОБА_2 висловити свою позицію та не залучивши її до справи, вирішив спір без матері дитини, чим позбавив її на захист своїх інтересів, як матері, а також захист інтересів її дитини.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд повинен вирішити, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; які правові норми підлягають застосуванню до цих правовідносин.

Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам не відповідає, оскільки суд належним чином не встановив характер правовідносин сторін, зміст позовних вимог та правові норми, які підлягали застосуванню до цих правовідносин.

Так, вирішуючи даний спір, суд вважав можливим задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, оскільки це відповідає інтересам дитини та чинному законодавству, а також забезпечить розвиток дитини.

Однак, з такими висновками суду першої інстанції повністю погодитись не можливо, оскільки вони не відповідають обставинам справи та вимогам закону.

Згідно вимог ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

У Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН, 20 листопада 1959 р. (принцип 6, 8), проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона має, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості.

Дитина повинна при всіх обставинах бути серед тих, хто першим отримує захист і допомогу.

Статтею 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (редакція зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року) держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті всім заінтересованим сторонам надається можливість брати участь у розгляді та викладати свою точку зору.

Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Згідно із ст. 12 Закону України "Про охорону дитинства" № 2402-ІІІ від 21.04.2001 року виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Встановлено, що 28 липня 2012 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено шлюб, від якого у них є син ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 15 січня 2014 року шлюб між ними розірвано.

Встановлено, що згідно висновку Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 20 листопада 2015 року про визначення місці проживання малолітньої дитини Обухівська районна державна адміністрація, як орган опіки та піклування, вважає за доцільне визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 за місцем проживання його матері - ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_3 а на період перебування матері за межами України встановити місце проживання ОСОБА_6 з його батьком ОСОБА_5, за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 11-13)

Як убачається з матеріалів справи, позивач звернувся в суд з даним позовом до відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які є дідом та бабою його малолітнього сина, про зобов'язання повернути малолітню дитину батьку за місцем його фактичної реєстрації.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що оскільки вищезазначеним рішенням органу опіки та піклування на період перебування матері за межами України встановлено місце проживання ОСОБА_6 з його батьком ОСОБА_5, однак в період перебування матері за межами України дитина проживає з відповідачами, які не виконують зазначене рішення.

Суд першої інстанції в порушення ст. ст. 214, 215 ЦПК України належним чином не встановив характер правовідносин сторін, зміст позовних вимог та правові норми, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, не з'ясував та не перевірив вищезазначені обставини та не звернув уваги на те, що правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються ст. 162 СК України.

Згідно ч. 1 ст. 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

Під час судового розгляду справи в суді апеляційної інстанції встановлено, що після укладення шлюбу батьки дитини проживали за адресою відповідачів АДРЕСА_3, а після розірвання шлюбу позивач переїхав проживати за адресою, вказаною ним у позові.

Із пояснень позивача, відповідачів та матері дитини встановлено, що малолітній син позивача та ОСОБА_2 з дня свого народження ІНФОРМАЦІЯ_1 року по теперішній час проживає за місцем проживання своєї матері АДРЕСА_3 Обухівського району Київської області і ніколи не проживав з батьком за його місцем реєстрації.

Крім того, встановлено, що дійсно мати дитини ОСОБА_2 більше року навчалась та працювала за кордоном, однак, у зв'язку з тим, що ОСОБА_5 порушив питання щодо визначення місця проживання дитини, повернулася додому та 03 листопада 2015 року була присутньою на засіданні комісії з питань захисту прав дитини Обухівської районної державної адміністрації Київської області, давала пояснення з приводу визначення місця проживання малолітнього сина ОСОБА_7 (а. с. 8, 9).

Із пояснень ОСОБА_2 під час судового розгляду в суді апеляційної інстанції убачається, що вона у листопаді 2015 року виїхала за кордон, де закінчила навчання, і в лютому 2016 року повернулася до свого постійного місця проживання в Україну, на даний час працевлаштувалася, син проживає з нею, жодного разу не заперечувала та не перешкоджала спілкуванню батька з сином, який до цього часу не приймав участі у вихованні їхнього спільного сина.

Встановлено, що позивач, всупереч ст. ст. 10, 57-60 ЦПК України не надав суду жодних належних та допустимих доказів того, що малолітня дитина проживала з ним на підставі закону або рішення суду, а відповідачі самочинно, без його згоди змінили місце проживання дитини.

Тому, підстав, передбачених ч. 1 ст. 162 СК України, для повернення та передачі малолітнього сина позивачеві, судом не встановлено.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку про задоволення позову про зобов'язання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 повернути та передати малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, позивачеві.

Таким чином, доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову відповідно до вимог ст. 309 ЦПК України.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія судів, -

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 03 березня 2016 року скасувати і ухвалити нове рішення.

В позові ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа Служба у справах дітей Обухівського району Київської області про зобов'язання повернути малолітню дитину батьку за місцем його фактичної реєстрації відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді