Рішення № 57334084, 14.04.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 квітня 2016 року м. Київ

Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі: головуючого: Соколової В.В.

суддів: Борисової О.В., Ратнікової В.М.

при секретарі Меженко А.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 01.12.2015 у справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення в житлове приміщення, -

В С Т А Н О В И Л А:

У квітні 2014 року позивачі звернулися до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення в житлове приміщення, в якому просили зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди та не чинити їх у користуванні власністю, а саме - будинком АДРЕСА_1.

22.10.2015 позивачі подали заяву про збільшення позовних вимог та в їх доповнення просили стягнути з відповідача матеріальну та моральну шкоду, завдану незаконним перешкоджанням у користуванні власністю.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 01.12.2015 позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення в житлове приміщення - задоволено частково.

Вселено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в будинок АДРЕСА_1.

Зобов'язано ОСОБА_1 не перешкоджати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 користуватися будинком АДРЕСА_1.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 матеріальні збитки в сумі 55200, 00 гривень та судові витрати в сумі 552, 00 гривні.

Справа № 752/5685/15-ц № апеляційного провадження:22-ц/796/4841/2016Головуючий у суді першої інстанції: Калініченко Л.С.Доповідач у суді апеляційної інстанції: Соколова В.В.У задоволенні решти вимог - відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій зазначається про незаконність рішення суду у зв'язку з порушенням норм матеріального права. Апелянт зазначає про невідповідність висновків суду обставинам справи, оскільки рішення ухвалено за неповного дослідження обставин, які мають значення для справи. Також вказує на те, що судом не було взято до уваги показання свідків про те, що позивачі самостійно покинули будинок та відповідач не чинить жодних перешкод для позивачів. Крім того, вказує, що позивачі на підтвердження своїх вимог не надали до суду жодних доказів, які б, зокрема, підтвердили те, що в діях відповідача вбачається склад цивільного правопорушення, спрямованого на порушення прав та інтересів позивача. Таким чином, вважаючи рішення необґрунтованим, оскільки суд не взяв до уваги вищевказані обставини, просить його скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог повністю.

В судовому засіданні відповідач та його представник підтримали апеляційну скаргу з підстав викладених у ній, просили рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

Позивач ОСОБА_2, її представник та позивач ОСОБА_3 заперечували проти доводів апеляційної скарги, вважають рішення суду законним і обґрунтованим, просили залишити його без змін.

Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які приймали участь у судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 на праві власності належить 3/8 частин житлового будинку АДРЕСА_1, позивач ОСОБА_3 є сином ОСОБА_2 та зареєстрований у цьому будинку. З квітня 2014 року відповідач ОСОБА_1 перешкоджає позивачам проживати у вказаному будинку та користуватися ним, тому вимоги позивачів про вселення до будинку та зобов'язання відповідача не чинити перешкоди у проживанні та користуванні будинком є законними.

Порушення відповідачем прав позивача ОСОБА_2 проживати та користуватися власністю призвели до матеріальних збитків, спричинених необхідністю орендувати інше житло. Так, з квітня 2014 року до жовтня 2015 року позивачем ОСОБА_2 сплачено за оренду кімнати у гуртожитку 55200 гривень, які згідно з вимогами ч. 3 ст. 386 ЦК України підлягають відшкодуванню відповідачем.

Проте погодитись з такими висновками суду першої інстанції в повному обсязі колегія суддів апеляційного суду не вважає за можливе.

Відповідно до ч. 1 ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Згідно ч. 1-3 ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

У зв'язку з наведеними положеннями та виходячи з доктрини цивільного права слід вважати, що за змістом внутрішні правовідносини спільної часткової власності є правом кожного зі співвласників по володінню, користуванню та розпорядженню спільною річчю й обов'язок кожного зі співвласників погодити свою поведінку щодо володіння, користування і розпорядження спільною річчю з іншими співвласниками.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_1 перебували у шлюбі, який розірвано рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 19.05.2014, що набрало законної сили 09.07.2014 (а.с.12-15).

Під час шлюбу, у 2002 році, сторонами було придбано у спільну сумісну власність подружжя ѕ житлового будинку АДРЕСА_1 (а.с.7).

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 01.10.2014, яке набрало законної сили 03.02.2015, за ОСОБА_2 визнано право власності на 3/8 частини будинку АДРЕСА_1 (а.с.7-10).

Отже, сторони у вказаній справі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є співвласниками частини будинку із визначенням часток кожного з них у праві власності.

Позивач ОСОБА_3 є сином ОСОБА_2, який з 26.12.2002 зареєстрований в АДРЕСА_1 (а.с.21). Тобто даний позивач є членом сім'ї співвласника та особою, що має право користування вказаним житловим приміщенням.

Звертаючись до суду з позовом позивачі посилалась на те, що відповідач чинить перешкоди у користуванні будинком, в зв'язку з чим просили про усунення перешкод та вселення. На підтвердження вказаних обставин суду були надані копії звернень до правоохоронних органів.

Оцінюючи вказані докази суд першої інстанції вірно вказав на те, що через відсутність доказів отримання Голосіївським РУ ГУМВС України в м. Києві звернень від 21.01.2015, 10.02.2015, 26.02.2015 вони не можуть бути прийняті до уваги суду. Крім цього, вказані звернення не підтверджують факту перешкоджання відповідачем проживати позивачам у спірному будинку на час їхнього виїзду з нього у квітні 2014 року.

При цьому судом встановлено, що позивачі у квітні 2014 року добровільно залишили будинок АДРЕСА_1, однак повернутися додому не можуть, оскільки з цього часу відповідач перешкоджає їхньому проживанню у будинку.

Доводи апеляційної скарги про відсутність доказів на підтвердження наявності перешкод у користуванні власністю відхиляються колегією суддів з огляду на те, що позивач в суді першої інстанції визнав, що ним було замінено замки після від'їзду позивачів та вказував, що заперечує проти проживання позивачів. Тому вказані обставини в силу ч. 1 ст. 61 ЦПК України доказуванню не підлягають.

Крім того, в матеріалах справи наявний лист начальника Голосіївського РУГУ МВС України в м. Києва, яким підтверджується факт звернення позивача з приводу наявності перешкод у користуванні спірним будинком (а.с.81).

В порядку ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Крім того, ст. 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з положеннями ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Оскільки право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпорядження майном, якого ніхто не може бути позбавлений, крім випадків, передбачених законом (ст. 41 Конституції України, ст.ст. 316-319 ЦК України), то власник житла має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, згідно з положеннями ст. 391 ЦК України.

Відповідно до положення ст.150 ЖК УРСР, громадяни, які мають у приватній власності квартиру, користуються нею для особистого проживання і проживання членів сім'ї і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд. А в силу ст. 155 ЖК УРСР жилі будинки (квартири), що є у приватній власності громадян, не можуть бути в них вилучені, власника не може бути позбавлено права користування жилим будником (квартирою), крім випадків встановлених законодавством Союзу РСР та Української РСР.

Сторонами не заперечується наявність конфліктних відносин між ними, та враховуючи встановлені вище обставини, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про наявність перешкод позивачам у користуванні належною частиною спірного приміщення.

Способами усунення порушення прав позивачі визначили зобов'язання відповідачів не чинити їй перешкоди та вселити її у спірне житлове приміщення. Вказані способи не суперечать чинному законодавству, відповідають порушеному праву позивача та забезпечують усунення порушення прав позивача, а тому вказані позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню. А отже в цій частині рішення суду відповідає обставинам справи та вимогам чинного законодавства.

Разом з тим судом першої інстанції зроблені суперечливі висновки. Так суд вважав, що витрати понесені за оренду житла спричинені діями відповідача. Проте до цього суд встановив, що позивачі добровільно залишили спірний будинок у квітні 2014 року. Наявність перешкод у користуванні власність встановлена судом без визначення певного строку, позивачі лише вказують на те, що вони не можуть повернутися до нього. А отже понесені позивачем ОСОБА_2 витрати на оренду кімнати в гуртожитку з квітня 2014 року по вересень 2015 року не можуть вважатися збитками понесеними внаслідок порушення її прав власника відповідачем. А тому висновок суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача ОСОБА_2 суми матеріального збитку в розмірі 55200 грн. не відповідає обставинам справи і, відповідно, вимогам чинного законодавства так як відсутні підстави для стягнення цих витрат.

Так, за змістом ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи , які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).

Слід також звернути увагу, що загальні умови відповідальності за заподіяння майнової та немайнової шкоди, за наявності яких виникає відповідне зобов'язання, визначають положення ст.ст. 1166, 1167 ЦК України, виходячи з яких, умовами за якими виникає зобов'язання по відшкодуванню майнової та немайнової шкоди є: наявність шкоди, протиправна дія (бездіяльність), вина особи, причинний зв'язок між діями (бездіяльністю) і такою шкодою.

Як вказано вище, понесення позивачем витрат по сплаті орендної плати не є збитками спричиненими діями відповідача, а отже наявність майнової шкоди не доведена позивачем в ході розгляду справи.

Рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди сторонами не оскаржується, а отже в силу ч. 1 ст. 303 ЦПК України перегляду апеляційним судом не підлягає, так як виходить за межі доводів апеляційної скарги.

Таким чином, доводи апеляційної скарги відповідача є частково обґрунтованими, а тому її апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 309 цього Кодексу порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення матеріальних збитків та ухвалити в цій частині нове рішення.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313-316, 319 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 01.12.2015 - скасувати в частині вирішення позовних вимог про стягнення матеріальних збитків та ухвалити в цій частині нове рішення.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення матеріальних збитків в сумі 55200 (п'ятдесят п'ять тисяч двісті) гривень - відмовити.

В решті рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: