Ухвала суду № 57204302, 13.04.2016, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 квітня 2016 р.м.ОдесаСправа № 815/6061/15

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Самойлюк Г. П.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого Золотнікова О.С.,

суддів Осіпова Ю.В. та Скрипченка В.О.,

при секретарі Мадюді В.В.,

за участю представника позивача ОСОБА_1 та представника відповідача Кучіна В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 20 січня 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2015 року ОСОБА_2 звернулась до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі ДМС України) про визнання неправомірним та скасування рішення відповідача від 7 вересня 2015 року № 563-15, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язання ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позову зазначалось, що у лютому 2015 року позивач звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі Головне управління ДМС України в Одеській області) із заявою про надання захисту в Україні. Рішенням ДМС України від 7 вересня 2015 року № 563-15 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На думку позивача, вказане рішення є неправомірним та необґрунтованим.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 20 січня 2016 року адміністративний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України від 7 вересня 2015 року № 563-15. Зобов'язано відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання останньої біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з постановленим по справі судовим рішенням, представник ДМС України в апеляційній скарзі зазначає, що судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, і, крім того, не правильно застосовано норми матеріального права. Так, на думку апелянта, судом не прийнято до уваги, що з моменту закінчення реєстрації на території України 30 квітня 2012 року до моменту звернення за захистом 26 лютого 2015 року ОСОБА_2 перебувала на території України нелегально та протягом 4 років не виявляла будь-якого бажання отримати статус біженця в Україні. Крім того, позивач за жодною із конвенційних ознак на батьківщині не переслідувалась, а побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, що свідчить про те, що остання не рятувала своє життя від небезпеки, а залишила територію Сирії добровільно з метою навчання та пошуку заробітків. У зв'язку з викладеним в апеляційній скарзі ставиться питання про скасування постанови суду першої інстанції з винесенням нової постанови про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Постанову суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог в апеляційному порядку не оскаржено.

Заслухавши суддю-доповідача, виступи представника відповідача в підтримку апеляційної скарги, а також представника позивача про залишення оскарженого судового рішення без змін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення.

Судом встановлено, що 26 лютого 2015 року громадянка Сирії ОСОБА_2 звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні.

Рішенням ДМС України від 7 вересня 2015 року за № 563-15 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з якими Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту.

Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до пунктів 1 та 13 ч. 1 ст. 1 названого Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 4 названої частини статті 1 Закону визначено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Виходячи з буквального тлумачення статті 1 Закону, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.

Згідно ч. 1 ст. 7 названого Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Як встановлено матеріалами справи, 26 лютого 2015 року ОСОБА_2 звернулась до Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні.

Частиною 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Матеріалами справи встановлено, що 10 березня 2015 року ГУ ДМС України в Одеській області прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що видано відповідний наказ (а. с. 76-77).

Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ч. 2 ст. 13 названого Закону особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.

Виходячи з наведених положень ст. 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік), апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням названого статусу, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Відмовляючи у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач виходив з того, що ситуація військового конфлікту та масові порушення прав людини в Сирії підтверджені міжнародною спільнотою, однак при аналізі підстав для отримання додаткового захисту слід врахувати також можливість внутрішнього переміщення або отримання захисту у сусідніх країнах. Крім того, у якості фактів необґрунтованості клопотання в контексті надання додаткового захисту заявникові відповідач зазначив наступне: заявниця виїхала на територію України під час загострення ситуації на Батьківщині, за захистом не зверталася, бо виїжджала з гостьовим візитом до братів. Звернення за захистом із зволіканням після нелегального перебування на території України відбулося лише з метою легалізації. Також, відповідач посилається на те, що ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, політичними переконаннями, відношення до певної соціальної групи. Таким чином, будь-яких підстав для отримання в Україні статусу біженця або додаткової форми захисту станом на даний час у позивача не має (а. с. 96-104).

Проте, наведені доводи відповідача не є достатніми доказами для винесення рішення про відмову позивачу у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки відповідачем достовірно не перевірені наведені позивачем обставини, що не відповідає приписам ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» щодо всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, у матеріалах особової справи та висновку від 9 липня 2015 року відсутнє спростування можливості застосування до позивача нелюдського поводження у разі її повернення на батьківщину, як і відсутнє посилання на можливість спокійного проживання позивача у разі повернення на територію країни громадянського походження у даний час, коли на території Сирії загострився військовий конфлікт.

Як вбачається з матеріалів особової справи громадянки Сирії ОСОБА_2, звертаючись до Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні позивач зазначила про побоювання повернення на територію країни громадянської належності тим, що після виїзду з Сирії в 2011 році у названій країни почалася війна, що призвело до втрати мешкання, роботи та навчання. Крім того, зараз ситуація в Дербасії не спокійна, оскільки відбуваються постійні вибухи та в місці знаходиться багато бандитів, які можуть викрадати людей та вимагати гроші, або навіть вбити. Позивач також зазначила, що прибула до України з мамою, яка на теперішній час отримала захист в Україні та потребує догляду у зв'язку з частковою втратою зору та постійними хворобами.

Таким чином, відповідач при розгляді заяви позивача про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинен був врахувати, що не зважаючи на факт прибуття ОСОБА_2 в Україну легально на підставі паспорта, на теперішній час вона має побоювання повернення у Сирію, у зв'язку з відсутністю мешкання, хворобою матері, та через те, що може бути викраденою або вбитою, оскільки на території країни її походження відбуваються бойові дії, які загрожують цивільному населенню.

При цьому, у липні 2012 року Міжнародний Комітет Червоного Хреста визнав конфлікт у Сирії збройним конфліктом не міжнародного характеру. Кількість осіб, які постраждали під час конфлікту на даний момент дуже висока та продовжує зростати. ООН постійно інформує про акти насилля та вбивства у Сирії. З початку березня 2011 року постійно надходять відомості щодо порушення прав людини та основних свобод, у тому числі страти без суду, тортури, арешти, застосування тяжкої зброї проти мирного населення.

Крім того, в Рекомендаціях Управління Верховного комісара ООН у справах біженців з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (редакція ІІ) від 27 жовтня 2014 року, зазначено, що ситуація щодо захисту прав людини в Сирії погіршується, і в країні вчиняються порушення, рівносильні злочинам проти людяності, що підкріплюються повною відсутністю відповідальності. До групи ризику належать, зокрема, противники сирійського уряду та особи, які такими вважаються, учасники протестів, активісти та інші особи та їх родичі, яких вважають прихильниками опозиції; цивільні особи та їх родичі, які проживають в міських районах, селах та селищах, які вважаються противниками уряду.

У Доповіді незалежної міжнародної комісії Ради з прав людини з розслідування подій в Сирійській Арабській Республіці від 12 лютого 2014 року зазначено, що урядові війська і проурядові ополченці продовжують здійснювати масштабні напади на цивільних осіб, та систематично скоюють злочини проти людяності у формі вбивств, тортур, зґвалтувань і насильницьких зникнень.

Таким чином, на момент звернення позивача до Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні та прийняття відповідачем оскарженого рішення, в країні громадянського походження позивача та, зокрема, у її рідному місті склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.

Європейський суд з прав людини у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п. п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які були переміщені в результаті боротьби.

Отже, ситуація в Сирії за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну, оскільки сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.

З огляду на викладене, апеляційний суд приходить до висновку, що відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, при прийнятті оскаржуваного рішення діяв без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), та без дотримання принципу верховенства права, що є підставою для визнання протиправним та скасування рішення ДМС України від 7 вересня 2015 року № 563-15.

Стаття 6 Конституції України передбачає поділ державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи з наведеного та встановлених обставин справи, суд першої інстанції обґрунтовано зобов'язав відповідача розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За таких даних, рішення суду першої інстанції є правильним.

Оскільки судом першої інстанції повно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції на підставі ст. 200 КАС України залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову окружного адміністративного суду - без змін.

Керуючись ст. ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 20 січня 2016 року - без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.

Повний текст ухвали складено 18 квітня 2016 року.

Головуючий: О.С. Золотніков

Судді: Ю.В. Осіпов

В.О. Скрипченко