Постанова № 57204300, 13.04.2016, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 квітня 2016 р.м.ОдесаСправа № 815/6056/15

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Свида Л. І.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Золотнікова О.С., Скрипченка В.О.,

при секретарі Кіселик Д.С.,

за участю позивача ОСОБА_1, його представника - адвоката Сіволога Ю.В., перекладача ОСОБА_2 та представника відповідача Кучіна В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

12.10.2015р. громадянин Єгипту ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до ДМС України, в якому просив суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України від 07.09.2015р. №616-15, яким йому відмовлено у визнанні «біженцем» або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати відповідача прийняти рішення про визнання його «біженцем» або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що 05.10.2015р. він отримав повідомлення №403 від 23.09.2015р., видане на підставі рішення ДМС України №616-15 від 07.09.2015р., яким йому було відмовлено у визнанні «біженцем» або особою, яка потребує додаткового захисту. На думку позивача, вищевказане рішення є необґрунтованим і незаконним, оскільки воно приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2016 року у задоволені адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовлено у повному обсязі.

Не погоджуючись з вищезазначеною постановою суду 1-ї інстанції, ОСОБА_1 16.02.2016р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваної постанови порушено норми матеріального і процесуального права та просив скасувати постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22.01.2016р. та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Заслухавши суддю - доповідача, виступи сторін та перевіривши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про наявність достатніх підстав для її часткового задоволення.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Позивач - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1., є громадянином Єгипту, уродженцем м.Старий Каїр, Шаркія, за національністю вважає себе індусом, за віросповіданням - християнином, який змінив своє віросповідання з мусульманства. Позивач має незакінчену вищу освіту, повну середню освіту здобув на своїй Батьківщині в період 1995-2007р.р. Протягом 2008 -2009 років працював журналістом в газеті «Аль-Еклім», паралельно був членом Національно-демократичної партії Єгипту та навчався на факультеті журналістики у м. Каїр.

Наприкінці 2009 року позивач легально виїхав на територію України з метою здобуття вищої освіти авіарейсом «Каїр (Єгипет) - Москва (РФ) - Київ (Україна)» на підставі свого національного паспорту та одноразової візи типу О №Y 02600654. Державний кордон України перетнув 28.12.2009р.

Протягом 2009-2010р.р. позивач проходив навчання на підготовчому відділенні Полтавського національно-технічного університету, а після закінчення ПВ вступив на основний курс Севастопольського університету ядерної енергетики, де провчився 1 (один) рік та був відрахований через втрату паспортного документу. В 2011 році він поступив до Одеського Політехнічного університету та на цей час навчається на 4-му курсі факультету ядерної фізики і проживає в гуртожитку університету.

На території м. Каїр (Єгипет) залишилися проживати його батько, матір, два брата та сестра. Інформація щодо переслідування родини позивача відсутня, але зі слів позивача, на всіх членів його родини, які є християнами, застосовується тиск з боку радикальних мусульманських організацій, в т.ч. і такою відомою у світі як «Брати мусульмани».

Наказом №32 першого заступника начальника ГУ ДМС України в Одеській області від 22.04.2013р., прийнято рішення здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту ОСОБА_1 (особова справа №2013OD0106).

Наказом №47 першого заступника начальника ГУ ДМС України в Одеській області від 21.06.2013р., позивачу продовжено строк розгляду заяви для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту.

За результатами розгляду особової справи №2013OD0106 громадянина Єгипту ОСОБА_1, 24.04.2015р. Управлінням у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області, на підставі абз.4 п.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», складений висновок про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України №616-15 від 07.09.2015р. ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1, п.13 ч.1 ст.1 зазначеного Закону відсутні.

05.10.2015р. позивач отримав повідомлення Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області за №403 від 23.09.2015р. про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись із вказаним рішенням міграційної служби, позивач оскаржив його до суду.

Вирішуючи справу по суті та відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції виходив з правомірності спірного рішення відповідача та, відповідно, з необґрунтованості та недоведеності позовних вимог, а також з відсутності законних підстав для надання позивачу статусу «біженця».

Проте, колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали справи та наявні в них докази, не може повністю погодитися з такими висновками суду 1-ї інстанції і вважає їх необгрунтованими, з огляду на наступне.

Згідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Як слідує з положень п.1 ч.1 ст.1 вказаного Закону, «біженець» - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 цієї ж ст.1 даного Закону, «додатковий захист» - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що «особа, яка потребує додаткового захисту» - це особа, яка не є біженцем відповідно до «Конвенції про статус біженців» 1951 року і «Протоколу щодо статусу біженців» 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Так, статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1,13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

Частиною 5 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Прийняття рішень про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, рішень про втрату, позбавлення статусу біженця або додаткового захисту і скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту належить до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (п.1 ч.1 ст.27 Закону).

Отже, виходячи зі змісту «Конвенції про статус біженців» 1951 року та статті 1 вищевказаного Закону, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Таким чином, під час вирішення спірного питання щодо надання позивачу статусу біженця судом повинні враховуватися всі ці чотири підстави. При чому, в даному випадку, немає суттєвого значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Також, слід враховувати й те, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). А об'єктивна сторона, в свою чергу, пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Відповідно до п.45 «Керівництва з процедур і критеріїв з вивчення статусу біженців Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців» (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому саме вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Згідно з п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заслуговує довіри.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Дійсно, в цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування» є лише припущенням, але яке, в свою чергу, має об'єктивні підстави, які перевірити без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому, на підставі принципу гуманізму, який закладено в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Так, як встановлено судовою колегією з матеріалів справи та пояснень позивача ОСОБА_1, останній прибув на територію України легально наприкінці 2009 року на підставі національного паспорту та одноразової візи типу О № Y-02600654 з метою навчання, але мав певні перешкоди із перетином кордону країни походження. Під час перебування позивача в своїй країні, він здобув середню освіту у школі, вступив до університету, працював журналістом, та в подальшому, у зв'язку з небезпекою для життя і здоров'я та постійним психологічним тиском з боку радикальних мусульманських організацій через його християнське віросповідання, він вирішив виїхати зі своєї країни та оформив відповідні документи, вказавши в них мету виїзду «навчання за кордоном».

Також, по справі встановлено, що позивач протягом 2009-2010р.р. навчався в Полтавському національно-технічному університеті на підготовчому відділенні, після закінчення якого вступив до Севастопольського університету ядерної енергетики, де провчився 1 (один) рік та був відрахований через втрату паспортного документу. В 2011 році він поступив до Одеського Політехнічного університету, де до цього часу навчається на 4-му курсі факультету ядерної фізики та проживає в гуртожитку.

Як вбачається зі змісту пояснень позивача, на території м. Каїр (Єгипет) залишилися проживати його родина, усі члени якої теж є християнами: матір, два брата, сестра та батько, на якого постійно чиниться тиск з боку радикальних мусульманських (ісламських) організацій, в т.ч. і такою відомою у світі як «Брати мусульмани», які, в свою чергу, погрожуючи батьку насиллям, час від часу в грубих формах цікавляться про його (т.б. позивача) місцезнаходження.

Окремо слід зазначити й про те, що однією з підстав, якою суд 1-ї інстанції обґрунтовував своє рішення про відмову у даному позові, було посилання на рішення Єгипетського суду, який на своєму засіданні 23.09.2013 року наклав заборону на будь-яку діяльність ісламістської організації «Брати-мусульмани», заборонив роботу усіх структур і організацій, заснованих або які перебувають в управлінні «Братів-мусульман», включаючи некомерційні та заморозив активи лідерів цього руху.

Проте, як вбачається з наданих в судовому засіданні представником позивача документів, вказане вище рішення Єгипетського суду від 23.09.2013 року було скасовано рішенням Апеляційного суду Каїра від 02.09.2015р.

До того ж, зі місту представлених позивачем додаткових документів видно, що в листопаді 2015р. в мережі інтернет було опубліковано доклад відомого ісламоведа ОСОБА_8, в якому останній повідомляв про переслідування та дискримінацію християн в Єгипті радикальними ісламістами, а 07.07.2012р., окрім того, в програмі «Египет сегодня» був показаний відеоролик з вбивством християнина, який (як в даному випадку, і позивач) змінив своє віросповідання з ісламу.

Таким чином, приймаючи до уваги вищевказані обставини, на думку суду 2-ї інстанції, відповідачем, при прийнятті спірного рішення, в достатній мірі не досліджувались ні ситуація в країні походження позивача, ні доводи останнього щодо його переслідування за ознаками віросповідання, чим не дотримано вимог національного та міжнародного законодавства у сфері міграції.

Отже, на підставі встановлених в судовому засіданні фактів та обставин, та оцінивши всі наявні у справі докази в їх сукупності, судова колегія приходить до висновку про те, що при винесенні спірного рішення відповідач діяв не обґрунтовано, без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, у зв'язку із чим рішення ДМС України від 07.09.2015р. №616-15 є протиправним та дійсно підлягає скасуванню.

Що ж стосується позовних вимог щодо зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, то остання задоволенню не підлягає, оскільки це виходить за межі повноважень суду та завдань адміністративного судочинства і є виключно дискреційними повноваженнями відповідача, а тому, відповідно до п.25 постанови Пленуму ВАСУ від 25.06.2009р. №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», судова колегія вважає за необхідне одночасно з визнанням рішення відповідача протиправним та його скасування, зобов'язати останнього повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення №616-15.

До того ж, ще необхідно зазначити й про те, що у відповідності до ст.ст.11,71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно ст.86 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

А відповідно до ч.2 ст.71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Таким чином, судова колегія вважає, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до частково неправильного вирішення справи, до того ж, висновки суду не в повній мірі відповідають обставинам справи та ґрунтуються на невірному тлумаченні норм діючого законодавства.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.198 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції має право скасувати її та прийняти нову постанову суду.

Отже, за вказаних обставин, судова колегія, діючи в межах доводів апеляційної скарги, відповідно до п.4 ч.1 ст.202 КАС України, вважає за необхідне скасувати постанову суду 1-ї інстанції та ухвалити нову постанову про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись ст.ст.195,196,198,202,205,207,254 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2016 року - скасувати та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 07.09.2015р. №616-15 про відмову у визнанні ОСОБА_1 «біженцем» або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його «біженцем» або особою, яка потребує додаткового захисту.

В решті позовних вимог - відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Адміністративного Суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.

Головуючий: Ю.В. Осіпов

Судді: О.С. Золотніков

В.О. Скрипченко