Ухвала суду № 57186830, 12.04.2016, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний №310/7986/15 Головуючий у 1 інстанції: Полянчук Б.І.

Провадження № 22-ц/778/974/16 Суддя-доповідач: ОСОБА_1

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«12» квітня 2016 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого: Дашковської А.В.,

суддів: Каракуші К.В.,

ОСОБА_2,

секретар: Мельник З.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Бердянської міської ради Запорізької області на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 21 грудня 2015 року по справі за позовом Бердянської міської ради Запорізької області до ОСОБА_3, третя особа: Комунальне підприємство «Житлосервіс-2а», про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИЛА:

В серпні 2015 року Бердянська міська рада Запорізької області звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа: КП «Житлосервіс-2а», про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що гуртожиток по вул. Мелітопольське шосе, 85 в м. Бердянськ Запорізької області є власністю територіальної громади міста Бердянська в особі Бердянської міської ради на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

У відповідності до довідки балансоутримувача будинку КП «Житлосервіс-2а» від 20 квітня 2015 № 869 в кімнаті № 13 по вул. Мелітопольське шосе, 85 зареєстрований відповідач ОСОБА_3

30 жовтня 2014 року, 16 лютого 2015 року та 24 квітня 2015 року були проведені обстеження кімнати на предмет проживання відповідача. В ході обстеження було встановлено, що ОСОБА_3 в кімнаті № 13 по вул. Мелітопольське шосе, 85 не мешкає. Зі слів сусідів ОСОБА_3 не з'являвся за місцем реєстрації більше шести років, кімната періодично здається квартирантам.

Інформація щодо причин непроживання відповідача у Бердянської міськради та її виконавчого комітету відсутня, будь-які заяви від відповідача з цього приводу на адресу Бердянської міської ради, її виконкому та КП «Житлосервіс- 2а» не надходили.

Вважає, що відповідач відсутній у спірному приміщенні більше ніж шість місяців без поважної причини.

На підставі зазначеного просила визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування кімнатою № 13 у гуртожитку по вул. Мелітопольське шосе, 85 в м. Бердянськ Запорізької області.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 21 грудня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, Бердянська міська рада Запорізької області подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відмовляючи в задоволенні позову суд виходив з того, що, позивач у відповідності до ч.3 ст.10, ч.1 ст.11 ЦПК України як сторона, яка приймала участь у справі, не довів суду ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а саме не довів, що відповідач не проживає в спірній квартирі більше встановленого ст.ст. 71,72 ЖК України шестимісячного строку без поважних причин.

Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що районний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Змінами до законів України від 19 червня 1992 року № 2482-ХІІ «Про приватизацію державного житлового фонду», від 4 березня 1992 року № 2163-ХІІ «Про приватизацію державного майна» передбачено, що гуртожитки включено до об'єктів державного житлового фонду, що підлягає приватизації (Закон України від 3 березня 2005 року № 2453-ІV «Про внесення змін до деяких законів України з питань забезпечення захисту житлових прав громадян, які проживають у гуртожитках»).

Оскільки правовий режим гуртожитків, жилі приміщення яких підлягають приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», прирівняний до правового режиму жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, то на мешканців таких гуртожитків у разі їх тимчасової відсутності поширюються норми статей 71, 72 ЖК УРСР.

Як вбачається з матеріалів справи, гуртожиток по вул. Мелітопольське шосе, 85 в м. Бердянськ Запорізької області є власністю територіальної громади міста Бердянська в особі Бердянської міської ради на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно (а.с.12).

Судом першої інстанції встановлено, що відповідач ОСОБА_3 зареєстрований в ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.28).

За змістом наданої Комунальним підприємством «Житлосервіс-2а» довідки від 20.04.2015 року № 869 вбачається, що за адресою АДРЕСА_1, зареєстрований 1 (одна) особа - наймач ОСОБА_3.

Відповідно до актів, затверджених 30.10.2014 року, 06.02.2015 року та 24.04.2015 року, під час обстеження кімнати №13 в гуртожитку №85 по вул. Мелітопольське шосем.Бердянськ встановлено, що ОСОБА_3не проживає за місцем реєстрації більш шести років (а.с.22-25).

Допитавши свідка та аналізуючи надані по справі докази, суд першої інстанції дійшов до вірного висновку, що відповідач весь спірний період не втрачав інтересу до вказаної житлової площі, в кімнаті гуртожитку знаходяться його особисті речі - меблі. При цьому суд також врахував, що у відповідача відсутнє як на праві власності, так і на праві користування інше нерухоме майно.

Постановляючи рішення про відмову у позові, суд також виходив з того, що не встановлено наявність передбачених ст.71 ЖК України підстав для визнання ОСОБА_3таким, що втратив право користування жилим приміщенням, оскільки надані позивачем на обґрунтування своїх вимог докази не підтверджують безперервну відсутність відповідача з жовтня 2013 року понад шість місяців без поважних причин у спірній кімнаті гуртожитку.

Доводи апеляційної скарги про наявність актів про відсутність відповідача, не врахування судом виключного переліку підстав тимчасової відсутності, сумнівність наявності майна у кімнаті відповідача, неврахування судом пояснення свідка з боку позивача - зводяться до переоцінки доказів, вірну оцінку яким надано судом першої інстанції.

Стаття 47 Конституції України та ст. 9 ЖК України передбачають, що кожен має право на житло і ніхто не може бути обмежений у праві користуванням інакше ніж з підстав і в порядку визначеним законом.

Право на повагу до житла гарантує і ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Отже, відповідно до зазначених правових норм ОСОБА_3, який вселився в жиле приміщення на законних підставах (а це позивачем не оспорюється), має обґрунтовану презумпцію права на користування жилим приміщенням.

А відтак позовні вимоги, направлені на позбавлення відповідача права користування жилим приміщенням, могли бути задоволені лише на підставі переконливих, взаємоузгоджених і неспростовних доказів у справі.

Відповідно до ст.ст. 10, 60 ЦПК України розгляд і вирішення справ в порядку цивільного судочинства здійснюється на засадах змагальності та свободи сторін у наданні доказів і у доведеності перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення.

Згідно зі ст. 212 ЦПК України суд оцінує докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому досліджені наявних у справі доказах.

Доводи позивача про відсутність ОСОБА_3у спірному жилому приміщенні понад шість місяців підряд без поважних причин не підтверджені достовірними та переконливими доказами, які позивач повинен був надати відповідно до вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК України.

Суд, оцінюючи докази, які надали сторони, дотримався встановленого ст. 212 ЦПК України принципу, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Вказані доводи апеляційної скарги Бердянської міської ради Запорізької області ґрунтуються на власній оцінці доказів. Проте доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості, належності та допустимості.

Акти, на які посилається Бердянська міська рада Запорізької області в апеляційній скарзі, були предметом перевірки та оцінки суду. З огляду на зміст актів та на підставі ст.ст. 58, 212 ЦПК України суд обґрунтовано виходить з того, що акти не можуть бути прийняті як належні та достовірні докази, вони складені одними і тими особами: юристом Комунального підприємства «Житлосервіс-2а» - ОСОБА_4 (при цьому два акта, які затверджені 06.02.2015 року та 24.04.2015 року, складені юристом одноособово, в актах зазначено лише свідка ОСОБА_5 та не зазначений склад комісії) у шаблонній формі і не містять конкретних фактичних даних щодо часу та причин не проживання ОСОБА_3

Суд правильно зазначив в рішенні про те, що надані суду акти про не проживання не містять дати складання, оскільки як вбачається зі змісту цих актів, вони мають лише дати затвердження директором Комунального підприємства «Житлосервіс-2а» (а.с.8-10).

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_5 пояснила суду, що відповідач не проживає в спірній кімнаті, оскільки про це їй повідомили особи, які кімнатою користуються. Повідомити імена цих осіб та чи пояснити, надавав цим особам повноважень ОСОБА_3 доглядати за кімнатою та користуватися нею свідок не змогла.

В судовому засіданні апеляційного суду відповідач ОСОБА_3 пояснив, що в спірній кімнаті був відсутній з поважних причин, за останні повтори роки, періодично вимушений був знаходитись на заробітках, оскільки потрібні були кошти на лікування матери після отриманих тяжких травм в результаті скоєного відносно неї злочину. Іншого житла не має, в зазначеній кімнаті і по цей час знаходяться його меблі та інші речі.

Інші доводи, наведені в апеляційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів, не спростовують висновків суду першої інстанції та не відносяться до тих підстав, з якими процесуальне законодавство повязує можливість прийняття рішення щодо скасування або зміну оскаржуваного судового рішення.

Рішення суду є законним, обґрунтованим та справедливим. Воно узгоджується з наявними у справі доказами і відповідає вимогам ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, ст.47 Конституції України, ст.ст. 71, 72 ЖК України.

Керуючись ст. ст.307, 308, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Бердянської міської ради Запорізької області відхилити.

Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 21 грудня 2015 року у цій справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді: