Рішення № 57063933, 03.03.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.03.2016Справа №910/32869/15

За позовом Комунального підприємства «Дирекція по обслуговуванню нежитлового фонду Дарницького району міста Києва»

до Головного територіального управління юстиції у місті Києві

про стягнення 12921,25 грн.

Суддя Селівон А.М.

Представники сторін:

від позивача: Пипченко Б.Ю. - адвокат, посвідчення № КВ5209 від 17.12.2015;

від відповідача: не з'явився;

В судовому засіданні на підставі ч. 2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошені вступна та резолютивна частини рішення.

СУТЬ СПОРУ:

Комунальне підприємство «Дирекція по обслуговуванню нежитлового фонду Дарницького району міста Києва» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Головного територіального управляння юстиції у місті Києві про стягнення 14 231,45 грн., а саме 10 361,84 грн. основного боргу з відшкодування витрат за спожиту електричну енергію, 188,00 грн. процентів річних, 3 289,67 грн. пені, 391,94 грн. інфляційних нарахувань, а також витрат зі сплати судового збору.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору №1/2014 від 13.08.2014 про відшкодування (компенсації) витрат за спожиту електричну енергію в частині компенсації витрат підприємства - балансоутримувача, понесені останнім перед енергопостачальною організацією за поставлену відповідної якості електричну енергію, в результаті чого у Головного територіального управління у місті Києві утворилась заборгованість, за наявності якої позивачем нараховані відповідачеві пеня, проценти річних та втрати від інфляції.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 04.01.2016 позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі №910/32869/15 та призначено розгляд справи на 28.01.2016.

Ухвалами господарського суду міста Києва від 28.01.2016 та від 16.02.2016 розгляд справи відкладено на 16.02.2016 та 03.03.2016 відповідно.

У судові засідання 28.01.2016, 16.02.2016 та 03.03.2016 з'явився представник позивача.

Уповноважений представник відповідача в судові засідання 28.01.2016, 16.02.2016 та 03.03.2016 не з'явився.

Про дату, час і місце розгляду справи відповідач повідомлений належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення №№ 0103037000535, 0103037003011, 0103037006428.

Судом повідомлено, що до початку судового засідання 28.01.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано витребувані судом документи разом із супровідним листом б/н від 28.01.2016. Документи разом із супровідним листом судом долучено до матеріалів справи.

Також до початку судового засідання 16.02.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано письмове підтвердження, що упровадженні господарських судів України або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує спір, немає справи зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, а також немає рішення цих органів з такого спору. Крім того, позивачем також подано суду додаткові документи та докази в обґрунтування позовних вимог. Документи судом долучено до матеріалів справи.

До початку судового засідання 03.03.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано розрахунки заборгованості разом із супровідним листом без номеру від 02.03.2016. Супровідний лист разом із доданими до нього документами судом долучено до матеріалів справи.

Суд зазначає, що згідно ч. 4 ст. 22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Відповідно до п. 3.10 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" № 18 від 26.12.11 р. (далі - Постанова № 18) під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено у позовній заяві. Згідно з частиною третьою ст. 55 ГПК України ціну позову вказує позивач. Отже, у разі прийняття судом зміни (в бік збільшення або зменшення) кількісних показників, у яких виражається позовна вимога, має місце нова ціна позову, виходячи з якої вирішується спір.

Передбачені частиною четвертою статті 22 ГПК права позивача збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову можуть бути реалізовані до прийняття рішення судом першої інстанції. Під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Згідно з частиною третьою статті 55 ГПК ціну позову вказує позивач.

Дослідивши зміст позовної заяви та доданих до супровідного листа від 02.03.16 р. розрахунків судом встановлено, що вказані розрахунки містять зменшений розмір пені до суми 2148,21 грн., процентів річних до 139,59 грн. та втрат від інфляції до 287,60 грн., поданий в судовому засіданні 03.03.16 р. розрахунок процентів річних також містить зменшення вказаної вимоги до 123,60 грн., тобто судом вказані розрахунки розцінені в якості заяв про зменшення розміру позовних вимог.

Враховуючи, що зменшення розміру позовних вимог є правом позивача, передбаченим ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, не суперечить законодавству та не порушує чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси, судом прийнято розрахунки про до розгляду і спір вирішується з їх урахування .

Також судом повідомлено, що до початку судового засідання 03.03.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано клопотання б/н від 03.03.2016 про покладання на відповідача витрат з оплати послуг адвоката. Клопотання разом із доданим до нього документом судом долучено до матеріалів справи.

В судовому засіданні 03.03.2016 представником позивача подано клопотання про долучення до матеріалів справи документів, а саме розрахунку процентів річних. Клопотання судом задоволено, документи долучено до матеріалів справи.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог, окрім наявних в матеріалах справи, представником позивача на час проведення судового засідання 03.03.2016 суду не надано.

Від відповідача заяв та клопотань процесуального характеру на час проведення судових засідань 28.01.16 р., 16.02.16 р. та 03.03.16 р. до суду не надходило.

Документи, витребувані ухвалами суду від 04.01.2016, від 28.01.2016 та від 16.02.2016 відповідачем суду не надані.

Про поважні причини неявки представника відповідача в судові засідання суд не повідомлено.

Відповідно до пункту 2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» (надалі - Постанова №18) якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Згідно пункту 3.9.2. Постанови №18 у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Окрім того, відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України якщо відзив на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.

З огляду на вищевикладене, оскільки явка представника відповідача в судові засідання обов'язковою не визнавалась, відповідач не скористався належним йому процесуальним правом приймати участь в судових засіданнях, відповідачем не надано суду відзив на позовну заяву, будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, беручи до уваги те, що представник позивача проти розгляду справи за відсутності представника відповідача не заперечував, суд, на підстав ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, здійснював розгляд справи за відсутності уповноваженого представника відповідача, виключно за наявними у справі матеріалами.

При цьому, оскільки суд неодноразово відкладав розгляд справи, надаючи учасникам судового процесу можливість реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи обмежені процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходив підстав для відкладення розгляду справи.

Судом прийнято до уваги, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника.

Враховуючи відсутність на час проведення судових засідань клопотань представників сторін щодо здійснення фіксації судового засідання по розгляду даної справи технічними засобами, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Судовий процес відображено у протоколах судових засідань.

Перед початком розгляду справи в судових засіданнях представника позивача було ознайомлено з правами та обов'язками відповідно до ст. ст. 20, 22, 60, 74 та ч. 5 ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Представник позивача в судових засіданнях повідомив суд, що права та обов'язки стороні зрозумілі.

Відводу судді позивачем не заявлено.

В судовому засіданні 03.03.2016 представник позивача підтримав позовні вимоги, викладені в позовній заяві, та просив суд їх задовольнити.

Дослідивши матеріали справи та подані докази, заслухавши пояснення представника позивача, з'ясувавши обставини, що мають значення для вирішення спору, перевіривши наявні в матеріалах справи докази та оглянувши їх оригінали, суд

ВСТАНОВИВ:

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Як встановлено судом за матеріалам справи, 20 серпня 2013 року між Дарницькою районною у місті Києві державною адміністрацією (орендар за договором), Комунальним підприємством «Дирекція по обслуговуванню нежитлового фонду Дарницького району міста Києва» (балансотримувач за договором, позивач у справі) та Головним управлінням юстиції у місті Києві (суборендар за договором, відповідач у справі) укладено договір про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду №182-08/13 (далі - Договір оренди), за умовами якого орендар на підставі рішення Київської міської ради від 22.09.2011 №34/6250 «Про затвердження Положення про оренду майна територіальної громади міста Києва», рішення Київської міської ради «Про передачу в оренду без проведення конкурсів нежитлових приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва» від 29.11.2012 №498/8782 та листа Департаменту комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської місткої ради Київської міської державної адміністрації від 31.05.2013 №062/7/8-5436, який є орендодавцем майна за договором оренди від 04.04.2013 №1090 передає, а суборедар приймає в суборенду нерухоме майно (нежитлові приміщення), що належить до комунальної власності територіальної громади місті Києва (об'єкт суборенди), що знаходиться за адресою: місто Київ, вул. Степана Олійника, 21, для розміщення бюджетної установи - відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Дарницького району реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві.

Розділами 2 - 6 Договору оренди сторони узгодили об'єкт суборенди, орендну плату, обов'язки та права сторін, їх відповідальність тощо.

Судом встановлено, що укладений Договір за своїм змістом та правовою природою є договором оренди, який підпадає під правове регулювання норм глави 58 Цивільного кодексу України та § 5 глави 30 Господарського кодексу України.

Відповідно до ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). В силу частини 6 названої статті до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Аналогічне визначення договору оренди міститься і в ст. 759 Цивільного кодексу України.

Водночас, оскільки орендоване майно є комунальною власністю, відносини сторін даного Договору регулюються також Законом України «Про оренду державного та комунального майна», який є спеціальним законом з питань оренди комунального майна та, відповідно до частин 1 та 2 ст. 1, регулює організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, або перебуває у комунальній власності (далі - підприємства), їх структурних підрозділів, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, або майна, що перебуває у комунальній власності.

У відповідності до частини 1 ст. 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

За змістом частиною 1 ст. 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Цей договір є укладеним з моменту підписання його сторонами і діє з 20.08.2013 року до 31.12.2013 року (пункт 9.1. Договору оренди).

Згідно ст. 765 Цивільного кодексу України наймодавець зобов'язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму.

Частиною 1 статті 13 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачено, що передача об'єкта оренди орендодавцем орендареві здійснюється у строки і на умовах, визначених у договорі оренди.

За умовами п. 4.1 Договору орендар зобов'язаний протягом 30 календарних днів з моменту підписання цього договору з додатками передати, а суборендар прийняти по акту приймання - передачі об'єкт суборенди. Акт приймання - передачі об'єкта суборенди підписується відповідним орендарем, суборендарем.

Як вбачається з матеріалів справи, у відповідності до умов Договору орендар та балансоотримувач (позивач) передали, а відповідач прийняв у користування нерухоме майно - нежиле приміщення загальною площею 141,1 кв.м. за адресою: м. Київ, вул. Степана Олійника, 21 для розміщення бюджетної установи - відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Дарницького району реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві, що підтверджується відповідним належним чином оформленим тристороннім актом приймання-передачі майна в оренду від 20.08.2013, підписаним сторонами без зауважень (додаток №1 до Договору).

Статтею 762 Цивільного кодексу України та статтею 286 Господарського кодексу України визначено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму; плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до приписів ч. 3 ст. 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендар зобов'язаний вносити орендну плату своєчасно та в повному обсязі.

Згідно з частинами 1 та 3 ст. 19 зазначеного Закону орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності, строки внесення орендної плати визначаються у договорі.

У відповідності до п. 3.4 Договору оренди орендна плата сплачується суборендарем незалежно від наслідків господарської діяльності суборендаря щомісячно не пізніше 20 числа наступного місяця.

При цьому, пунктом 3.6. Договору оренди сторони узгодили, що вартість комунальних послуг, витрат на утримання прибудинкової території, вартість послуг по ремонту і технічному обслуговуванню інженерного обладнання та внутрішньо будинкових мереж, ремонту будівлі, у тому числі: покрівлі, фасаду, вивіз сміття тощо, не входить до складу орендної плати та сплачується суборендарем окремо на підставі договорів, укладених з суборендарем з підприємством або організаціями, що надають такі послуги.

Вказаний Договір оренди підписаний представниками сторін та скріплений печатками обох юридичних осіб.

Відповідно до пункту 7.6. Договору оренди у разі закінчення строку дії Договору або при його розірванні суборендар зобов'язаний за актом приймання-передачі повернути об'єкт суборенди орендарю у стані, в якому перебував об'єкт суборенди на момент передачі його в суборенду, з урахуванням усіх здійснених суборендарем поліпшення, які неможливо відокремити від об'єкта суборенди без заподіяння йому шкоди, з урахуванням зносу за період строку дії Договору суборенди. В акті приймання-передачі зазначається технічний стан об'єкта суборенди на дату повернення.

При цьому судом встановлено, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів підписання сторонами акту приймання-передачі орендованого майна з оренди в порядку ст. 27 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та пункту 7.6. Договору оренди, або доказів звільнення відповідачем орендованого нежитлового приміщення.

Як вбачається з матеріалів справи відповідач неодноразово звертався як до орендаря так і до балансоотримувача за Договором оренди щодо продовження дії Договору оренди (суборенди), а орендар та балансоотримувач у свою чергу листами №08 від 10.01.2014, №101-1826/03 від 19.03.2014 та №101-7781/01 від 05.08.2015, копії яких наявні в матеріалах справи, повідомили, що не заперечують проти продовження дії Договору оренди.

Суд зазначає, що за приписами ст. 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до визначення ст. 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Згідно з частиною 4 ст. 284 Господарського кодексу України термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п'ять років, якщо орендар не пропонує менший термін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Згідно приписів частини 2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Крім того, відповідно до роз'яснень Вищого господарського суду України, викладених у постанові Пленуму Вищого господарського суду України №12 від 29.05.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна» зазначено, що зі змісту статей 759, 763 та 764 ЦК України, частини другої статті 291 ГК України, частини другої статті 17 та частини другої статті 26 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» вбачається, що після закінчення строку договору оренди він може бути продовжений на такий самий строк, на який цей договір укладався, за умови, якщо проти цього не заперечує орендодавець.

Оскільки зазначеними нормами визначено умови, за яких договір оренди вважається пролонгованим на строк, який був раніше встановлений, і на тих самих умовах, що були передбачені договором оренди, то для продовження дії договору оренди не вимагається обов'язкового укладення нового договору або внесення змін до нього.

Враховуючи відсутність заперечень з боку сторін щодо продовження строку дії Договору оренди, слід вважати Договір оренди є продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені Договором оренди.

На виконання вищевказаного пункту 3.6 Договору оренди, 13 серпня 2014 між Комунальним підприємством «Дирекція по обслуговуванню нежитлового фонду Дарницького району міста Києва» (позивач у справі, балансоутримувач за договором) та Головним управлінням юстиції у місті Києві (відповідач у справі, відшкодовувач за договором) укладено Договір 1/2014 про відшкодування (компенсацію) витрат за спожиту електричну енергію (далі - Договір), за яким відшкодовувач компенсує витрати балансоутримувача, понесені останнім перед виробником електричної енергії за поставлену відповідної якості електричну енергію, а відшкодовувач в свою чергу зобов'язується своєчасно компенсувати витрати балансоутримувача за спожиту електричну енергію згідно діючих тарифів у строки і на умовах,що передбачені цим Договором за адресою: м. Київ, вул. Олійника, 21, загальною площею 141,1 кв.м (п.п.1.1, 1.2 Договору).

Розділами 2-4 Договору сторони узгодили оплату спожитих послуг, права, обов'язки та відповідальність сторін тощо.

Пунктом 7.2. Договору сторони погодили, що даний Договір набуває чинності з дня його підписання сторонами, діє до 31.12.2014 та вважається щороку подовженим, якщо жодною із сторін за місяць до закінчення строку дії Договору не буде письмово заявлено про припинення його дії або перегляд його умов.

В частині оплати даний Договір діє до повного виконання грошового зобов'язання (п.7.3 Договору).

Вказаний Договір підписаний представниками сторін та скріплений печатками обох юридичних осіб.

За правилами статті 14 Цивільного кодексу України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до частини 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Згідно з частиною 1 ст. 175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Умовами п. 3.3. Договору передбачене право балансоутримувача одержувати від відшкодовувача компенсацію витрат за спожиту електричну енергію за тарифами, розрахованими згідно з Умовами та Правилами здійснення підприємницької діяльності з постачання електричної енергії за регульованим тарифом та інші платежі, обумовлені цим Договором, якому кореспондує обов'язок, передбачений п.п. 3.2.2 п.3.2 Договору, відшкодовувати балансоутримувачу витрат за спожиту електричну енергію в установлений договором строк.

Відшкодовувач компенсує балансоутримувачу витрати за спожиту електричну енергію згідно з нормами, які встановлені в Додатку №1 до цього Договору, після надання балансоутримувачем акту виконаних робіт, відповідно до фактично спожитої електроенергії (п.п. 2.2.1. пункту 2.2. Договору).

Розділом 2 Договору сторони узгодили порядок здійснення відшкодування.

Зокрема, відповідно до п.п. 2.1.1. п. 2.1. Договору оплата здійснюється згідно рахунку-фактури та акту виконаних робіт.

За умовами п. 2.2. Договору розрахунковим періодом є календарний місяць у поточному періоді.

Відшкодування витрат за спожиту електричну енергію здійснюється відшкодовувачем не пізніше 25 числа поточного місяця (п.п. 2.2.2. п. 2.2. Договору). Всі платежі перераховуються відшкодовувачем на рахунок балансоутримувача згідно з рахунком-фактурою, наданим останнім (п.п. 2.2.3. п. 2.2. Договору).

Окрім того, 02 червня 2015 року між Комунальним підприємством «Дирекція по обслуговуванню нежитлового фонду Дарницького району міста Києва» (відшкодовувач за договором, позивач у справі) та Головним управлінням юстиції у місті Києві (платник за договором, відповідач у справі) укладено додаткову угоду №1 до Договору, якою сторони погодили, що орієнтована вартість відшкодування витрат за надані комунальні послуги КЕКВ2273 (електропостачання) у січні-грудні 2015 року складає 16 546,24 грн. (п. 1 додаткової угоди №1 від 02.06.2015 до Договору). При цьому, пунктом 2 додаткової угоди №1 від 02.06.2015 до Договору сторони узгодили, що оплата відшкодування витрат за надані комунальні послуги здійснюються відшкодовувачем до 20-го числа наступного місяця.

Підпунктом 3.2.5. пункту 3.2. Договору сторони додатково погодили, що у разі звільнення відшкодовувачем займаного приміщення, реорганізації, ліквідації, ліквідації, відчуження у будь-який спосіб займаного приміщення, зобов'язаний повідомити балансоутримувача за 20 діб до дня настання таких змін та надати заяву щодо розірвання Договору, і в цей самий термін здійснити сплату усіх видів платежів, передбачених цим Договором, до дня вищезазначених змін включно, а балансоутримувач зобов'язаний припинити нарахування за електричну енергію з дня звільнення відшкодовувачем приміщення.

Проте, доказів звільнення орендованого майна або реорганізації, ліквідації, ліквідації, відчуження у будь-який спосіб займаного приміщення на час розгляду справи сторонами суду не надано.

Як встановлено судом за матеріалами справи, підтверджено представником позивача в судових засіданнях та відповідачем не спростовано, за період з квітня 2015 року по вересень 2015 року включно позивачем надані послуги з утримання орендованого майна, зокрема, забезпечено отримання відповідачем та споживання останнім електричної енергії на загальну суму 10684,74 грн., що підтверджується також актами здачі-прийняття робіт (надання послуг) за вказаний період тощо, копії яких наявні в матеріалах справи.

При цьому, матеріали справи містять акти здачі-прийняття робіт до Договору, які не підписані з боку відповідача. Разом з тим, в матеріалах справи наявний лист позивача №597 від 25.09.2015, яким останній направив відповідачу для підписання, зокрема, акт №1348 від 30.09.2015 здачі-прийняття робіт (надання послуг) за вказаний період та просив повернути протягом трьох днів з моменту отримання. Відповідач зазначені документи отримав 28.09.2015, проте вимогу позивача залишив без задоволення та обґрунтованої відповіді (копії листа та рекомендованого повідомлення залучено до матеріалів справи).

Крім того, позивачем надані копії виставлених на підставі зазначених актів здачі - прийняття робіт (надання послуг) позивачем рахунків - фактур на вказану суму.

В свою чергу, заперечень щодо факту отримання та обсягу спожитих послуг, а також повного та належного виконання позивачем умов Договору в частині належного забезпечення відповідача електроенергією, отриманою від виробника, матеріали справи не містять.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що позивачем виконані прийняті на себе на підставі укладеного між сторонами Договору зобов'язання із забезпечення отримання відповідачем та споживання останнім електричної енергії, а відповідачем, у свою чергу, як орендарем та відшкодовувачем здійснювалась оренда об'єкту, який перебуває у користуванні відповідача, за умови забезпечення позивачем утримання та забезпечення останнього електроенергією у визначених обсягах та якості, без будь - яких зауважень. Факт надання електричної енергії належним чином підтверджено матеріалами справи.

У свою чергу, відповідачем не надано суду доказів опротестування представлених позивачем актів здачі - прийняття робіт (надання послуг) та рахунків - фактур, тому суд доходить висновку, що вказані акти та рахунки є такими, що підлягають оплаті.

Факт понесення та обсяг витрат позивача за користування електроенергією відповідачем не заперечувався.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно частин 1, 2 ст. 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Проте, як свідчать матеріали справи та підтверджено представником позивача в судовому засіданні, в порушення зазначених умов Договору відповідач свої зобов'язання щодо відшкодування позивачу витрат за електропостачання в повному обсязі не виконав, сплативши 29.12.14 р. платіжним дорученням № 2283 грошові кошти в сумі 1368,00 грн. із зазначенням призначенням платежу «відшк. електроенергії 12.14 акт 4532 від 23.12.14 р., дог. №1/2014 від 13.08.2014 р…», з яких позивачем зараховано в оплату за квітень 2015 р. 322,90 грн.

Будь - яких заперечень щодо вказаного зарахування відповідачем суду на надано.

Отже, залишок невідшкодованих витрат балансоутримувача, понесених останнім перед виробником електричної енергії, становить 10361,84 грн.

У відповідності до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

В силу ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до частини 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Згідно ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Таким чином, як вбачається з матеріалів справи та підтверджено представником позивача, свої зобов'язання щодо компенсації у встановлений термін витрат позивача за користування електричною енергією в сумі 10 361,84 грн., всупереч вимогам господарського та цивільного законодавства, а також умовам Договору, відповідач не виконав, в результаті чого у відповідача утворилась заборгованість перед позивачем за наведеним Договором у зазначеному вище розмірі, яку останній просив суд стягнути в судовому порядку.

У відповідності до ст. 124, п.п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції Українита ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України покладено на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства. При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності боргу, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду №182-08/13 від 20.08.13 р. та Договору № 1/2014 про відшкодування (компенсацію) витрат за спожиту електричну енергію від 13.08.14 р. або їх окремих положень суду не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення спірних Договорів на час їх підписання та під час виконання з боку сторін відсутні.

Враховуючи вищевикладене, оскільки матеріалами справи підтверджується факт невиконання відповідачем зобов'язань за Договором у встановлений термін, розмір заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів погашення заборгованості в обсязі, заявленому позивачем, відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимога позивача про стягнення з Головного територіального управління юстиції у місті Києві компенсації витрат Комунального підприємства "Дирекція по обслуговуванню нежитлового фонду Дарницького району місті Києва" за користування електричною енергією підлягають задоволенню в заявленому розмірі 10 361,84 грн..

Окрім цього суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Згідно з частиною другою статті 9 названого Кодексу законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Відповідні особливості щодо наслідків порушення грошових зобов'язань у зазначеній сфері визначено статтями 229-232, 234, 343 Господарського кодексу України та нормами Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».

З урахуванням приписів статті 549, ч. 2 статті 625 Цивільного кодексу України правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Так, виходячи з положень ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно частини 1 ст. 546 та ст. 547 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 ст. 548 Цивільного кодексу України).

У відповідності до ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо компенсації витрат підприємства за користування електричною енергією у термін, визначений умовами Договору, позивачем нараховано та пред'явлено до стягнення з відповідача втрати від інфляції в сумі 287,60 грн. за період з 26.04.15 р. по 28.12.15 р. та 3% річних в сумі 123,60 грн. за період з 26.04.15 р. по 28.12.15 р., а також 2148,21 грн. пені за період з 26.04.15 р. по 28.12.15 р., які позивач просить стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.

Згідно пункту 1.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» (далі - Постанова №14) з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).

В свою чергу, відповідачем не подано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або доказів наявності заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.

Згідно п. 3 Постанови № 14 інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Відповідно до п. 1.9 Постанови № 14 день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені.

Згідно листа Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97 р. при застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць; тому умовно слід вважати, що сума, яка внесена за період з 01 по 15 число відповідного місяця, наприклад травня, індексується за період з урахуванням травня, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця - червня.

Судом встановлено, що в обґрунтування підстав для застосування до відповідача штрафної санкції у вигляді пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ України від суми простроченої заборгованості за кожний день такого прострочення позивач посилається на ст.232 ГК України .

При цьому відповідно до підпункту 4.2.1. пункту 4.2. Договору сторони передбачили, що за несвоєчасне відшкодування спожитої електричної енергії сторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України.

Згідно п. 2.1 Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» (далі - Постанова №14) якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.

Так, нарахування пені у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу передбачено статтею 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", статтею 36 Закону України "Про телекомунікації", статтею 1 Закону України "Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій". У таких випадках нарахування пені здійснюється не за Законом України "Про відповідальність за невиконання грошових зобов'язань", а на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини. Наведене не виключає можливості покладення на боржника також і відповідальності, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України за невиконання грошового зобов'язання.

При цьому, судом встановлено згідно матеріалів справи відсутність в укладеному між сторонами Договорі №1/2014 про відшкодування (компенсацію) витрат за спожиту електричну енергію від 13.08.14 р., невиконання умов якого стало підставою для звернення позивача до суду з даною позовною заявою, положень щодо передбаченої сторонами відповідальності у вигляді нарахування пені за невиконання (прострочення) замовником грошових зобов'язань з відшкодування витрат за спожите електричну енергію за вказаним Договором, що, за умови відсутності визначення такого обов'язку певним законодавчим актом, в свою чергу виключає можливість нарахування та стягнення пені в даному випадку за порушення сторонами умов Договору №1/2014 про відшкодування (компенсацію) витрат за спожиту електричну енергію від 13.08.14 р.

Отже, у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені взагалі не визначено.

При цьому, суд звертає увагу, що відповідно до ст. 547 та п. 1 ч. 2 ст. 551 Цивільного кодексу України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання (в тому числі щодо неустойки) вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

З матеріалів справи не вбачається та позивачем не доведено укладення між сторонами у справі письмового правочину щодо забезпечення виконання відповідачем грошового зобов'язання у вигляді неустойки (пені), а розмір пені договором або актом цивільного законодавства у спірних правовідносинах сторін також не встановлено, що виключає правові підстави для стягнення пені в сумі 2148,21 грн., нарахованої позивачем.

Відповідно до частини 5 ст. 254 Цивільного кодексу України якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідально до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення стоку є перший за ним робочий день.

За результатами здійсненої за допомогою системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення відсотків річних та інфляційних нарахувань судом встановлено, що розмір процентів річних та інфляційних нарахувань, перерахований судом у відповідності до умов Договору та приписів чинного законодавства в межах визначеного позивачем періоду, враховуючи приписи ст. 254 ЦК України, становить 123,19 грн. процентів річних та 249,54 грн. інфляційних нарахувань, а отже є меншими, ніж заявлено до стягнення позивачем, відповідно позовні вимоги в частині стягнення процентів річних та інфляційних нарахувань за несвоєчасне відшкодування витрат за спожиту електричну енергію підлягають частковому задоволенню у сумі 123,19 грн. процентів річних та 249,54 грн. інфляційних втрат відповідно.

Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача витрат на адвокатську допомогу в розмірі 1 400,00 грн. суд зазначає, що згідно з пунктом 6.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №7 від 21.02.2013 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» (далі - Постанова №7) витрати позивачів та відповідачів, третіх осіб, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених ч. 5 ст. 49 ГПК.

Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от: угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригіналу ордера адвоката, виданого відповідним адвокатським об'єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. У разі неподання відповідних документів у господарського суду відсутні підстави для покладення на іншу сторону зазначених сум.

Відповідно до ст. 44 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.

За приписом частини 3 статті 48 Господарського процесуального кодексу України витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".

Згідно ст. 2 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатура України - недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом. Адвокатуру України складають всі адвокати України, які мають право здійснювати адвокатську діяльність.

За умовами ст. 26 даного Закону адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Статтею 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" унормовано, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

За змістом частини 3 ст. 48 та ч. 5 ст. 49 Господарського процесуального кодексу України у їх сукупності можливе покладення на сторони у справі як судових витрат тільки тих сум, які були сплачені стороною за отримання послуг саме адвоката (у розумінні п. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 6 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"), а не будь-якої особи, яка надавала правову допомогу стороні у справі.

Рішенням Конституційного суду від 11.07.2013 р. у справі №6-пр/2013 за конституційним зверненням Приватного малого підприємства-фірми «Максима» щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 59 Конституції України, частини першої статті 44 Господарського процесуального кодексу України (справа про відшкодування витрат на юридичні послуги у господарському судочинстві), а саме абзацом 2 п. 4 зазначено, що юридична особа самостійно вирішує питання про вибір свого представника у господарському суді. Держава гарантує такій особі відшкодування судових витрат на юридичні послуги, що надаються лише адвокатом (частина перша статті 44 Кодексу). Витрати юридичної особи на надані їй у господарському судочинстві послуги адвоката відшкодовуються в порядку, встановленому процесуальним законом (частина п'ята статті 49 Кодексу).

За висновками Конституційного Суду України до судових витрат віднесені, зокрема, витрати, пов'язані з оплатою послуг адвоката, у контексті статті 59 Конституції України потрібно розуміти так, що до складу судових витрат на юридичні послуги, які відшкодуванню юридичній особі у господарському судочинстві, належать суми, сплачені такою особою, якщо інше не передбачено законом, лише за послуги адвоката.

Судом за матеріалами справи встановлено, що 07 жовтня 2015 року між позивачем (клієнт за договором) та адвокатом Пипченко Богданом Юрійовичем, який діє на підставі Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №5209, видане Київською міською кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури 29.08.2012 (адвокат за договором), укладено договір про надання юридичних послуг, за умовами якого адвокат надає клієнту юридичні послуги у межах зобов'язань по наданню юридичних послуг клієнту. Зокрема, відповідно до додаткової угоди №2 від 25.01.2016 до Договору, адвокат надає необхідну правову допомогу клієнту та здійснює юридичний супровід (представництво інтересів) клієнта у господарському суді місті Києва у справі №910/32869/15 за позовом КП «Дирекція по обслуговуванню нежитлового фонду Дарницького району міста Києва» до Головного територіального управління юстиції у місті Києві про стягнення 14 231,45 грн.

Сума фіксованої винагороди адвоката за юридичний супровід (представництво інтересів) клієнта у господарському суді міста Києва в одній справі за участю клієнта становить 1 400,00 грн. (пункт 1.2. Додаткової угоди №2 до Договору).

Статтею 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» унормовано, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Вказані положення також закріплено в ст. 28 Правил адвокатської етики.

Відповідно до визначення ст. 33 Правил адвокатської етики, схвалених Вищою кваліфкомісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 року, протокол від 1 - 2 жовтня 1999 р. №6/VI, гонорар є єдиною допустимою формою отримання адвокатом винагороди за надання правової допомоги клієнту. Гонорар, отримуваний адвокатом за надання правової допомоги, повинен бути законним за формою і порядком внесення і розумно обґрунтованим за розміром.

Отже, розмір відшкодування витрат на надання правової допомоги не може бути не співрозмірним або завищеним.

Фактори, що повинні братися до уваги при визначенні обґрунтованого розміру гонорару, включають в себе: 1) обсяг часу і роботи, що вимагаються для належного виконання доручення; ступінь складності та новизни правових питань, що стосуються доручення; необхідність досвіду для його успішного завершення; 2) вірогідність того, що прийняття доручення перешкоджатиме прийняттю адвокатом інших доручень або суттєво ускладнить їх виконання в звичайному часовому режимі; 3) необхідність виїзду у відрядження; 4) важливість доручення для клієнта; 5) роль адвоката в досягненні гіпотетичного результату, якого бажає клієнт; 6) досягнення за результатами виконання доручення позитивного результату, якого бажає клієнт; 7) особливі або додаткові вимоги клієнта стосовно строків виконання доручення; 8) характер і тривалість професійних відносин даного адвоката з клієнтом; 9) професійний досвід, науково-теоретична підготовка, репутація, значні професійні здібності адвоката.

Жодний з названих факторів не має самодостатнього значення; вони підлягають врахуванню у взаємозв'язку з обставинами кожного конкретного випадку.

На підтвердження факту оплати вартості послуг адвоката позивачем надано копію платіжного доручення №200 від 27.01.2016 про перерахування позивачем на користь адвоката грошових коштів в розмірі 1 400,00 грн..

У відповідності до пункту 6.5 Постанови №7 вирішуючи питання про розподіл сум інших, крім судового збору, судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.

Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо. Докази, які підтверджують розумність витрат на оплату послуг адвоката, повинна подавати сторона, що вимагає відшкодування таких витрат.

Таким чином, зважаючи на наявність доказів, які підтверджують витрати в розмірі 1 400,00 грн. на оплату послуг адвоката саме за даним господарським спором, суд дійшов висновку про те, що вимога про стягнення з відповідача витрат на оплату послуг адвоката у розмірі 1 400,00 грн. є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.2012 «Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Отже, оскільки позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню частково.

Оскільки спір виник у зв'язку з неправомірними діями відповідача, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 124, 129 Конституції України, ст. ст. 4-2, 4-3, 43, 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Головного територіального управління юстиції у місті Києві (01001, м. Київ, провулок Музейний, буд. 2-Д, код ЄДРПОУ 34691374) на користь Комунального підприємства «Дирекція по обслуговуванню нежитлового фонду Дарницького району» (02121, м. Київ, вул. Вербицького, буд. 32, код ЄДРПОУ 35660296) 10 361,84 основного боргу, 123,19 грн. процентів річних, 249,54 грн. інфляційних втрат, 1 400,00 грн. витрат на послуги адвоката та 1011,88 грн. судового збору.

3. В іншій частині позову відмовити.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Повний текст рішення складено та підписано 07 квітня 2016 року

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання протягом 10 днів з дня складання та підписання повного тексту рішення апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.

Суддя А.М. Селівон