Рішення № 56988417, 29.03.2016, Городоцький районний суд Хмельницької області

Справа №672/134/16-ц

Провадження №2/672/98/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.03.2016 року Городоцький районний суд Хмельницької області в складі: головуючого судді Сакенова Ю.К.

за участю секретаря Ратушняк Л.В.

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідачів ОСОБА_2

представника служби у справах дітей Городоцької РДА ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання недійсним договору про розірвання договору дарування квартири,

ВСТАНОВИВ:

Позивач в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_7, ОСОБА_8, звернулась до суду з позовом до відповідачів про визнання недійсним договору про розірвання договору дарування квартири, мотивуючи свої вимоги тим, що відповідно до договору дарування квартири від 21.07.2008 року ОСОБА_9 набув у власність квартиру АДРЕСА_1 (ОСОБА_10) в м.Городок.

В червні 2015 року позивач і ОСОБА_5 розпочали процес поділу спіного майна подружжя. 31 липня 2015 року відповідачі уклали Договір про розірвання договору дарування квартири АДРЕСА_2.

Цей договір є недійсним з моменту вчинення з наступних підстав:

З 10.02.2007 року ОСОБА_4 перебуває з ОСОБА_9 в шлюбі, від якого у них народилося дві доньки ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, і ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2.

З 09.01.1991 року ОСОБА_4 зареєстрована в ІНФОРМАЦІЯ_3, власником якої є її батько - ОСОБА_11, де вона і проживає разом з дітьми з травня 2015 року - після припинення фактичних шлюбних відносин з ОСОБА_9

Після укладення Договору дарування квартири від 21.07.2008 року позивач та ОСОБА_5 разом із дочкою ОСОБА_12 проживали у батьків позивача в квартирі АДРЕСА_3, а в квартирі АДРЕСА_4 проводили ремонт, який закінчили в жовтні 2014 року і з того часу ОСОБА_4, ОСОБА_5 та їх дочка ОСОБА_12 стали проживати у квартирі, власником якої був ОСОБА_5 Мати останнього, ОСОБА_6 в цей час перебувала на роботі за межами України.

ОСОБА_4, ОСОБА_5С за спільні кошти здійснювали ремонт квартири АДРЕСА_5, придбали побудову техніку та меблі для її облаштування. В цій квартирі у них 28.03.2015 року народилась дочка ОСОБА_13, яка також стала там проживати разом із своїми батьками.

В травні 2015 року позивач запідозрила ОСОБА_5 у подружній зраді і разом із дітьми перейшла проживати до своїх батьків у квартиру АДРЕСА_6.

Ухвалою Городоцького районного суду від 15.09.2015 року відкрито провадження і цивільній справі №672/1212/15-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про поділ спільного майна подружжя.

Діти ОСОБА_5 на даний час проживають в квартирі ОСОБА_11 житловою площею 31,8 кв.м., де, крім позивача і її двох дітей, зареєстровані та проживають ОСОБА_11, ОСОБА_11 і ОСОБА_14 Таким чином на житловій плої 31,8 кв.м. проживає 6 (шість) осіб, що не відповідає існуючій нормі житлової площі Україні, яка складає 13,65 кв.м. на одну особу (ст.47 ЖК України).

Тому позивач вважає, що її діти ОСОБА_7 і ОСОБА_8 мають право на проживання і користування квартирою №1 в будинку №17 по вул.Григорія Ткачука в м.Городок, а договір від 31.07.2015 року є недійсним на підставі ст.203 та ст.215 ЦК України.

З жовтня 2014 року позивач проживала в ІНФОРМАЦІЯ_4 однією сімєю з ОСОБА_5, з дозволу якого на законних підставах з дітьми вселилася та до травня 2015 року користувалася квартирою, вела спільне господарство з ОСОБА_5, сплачувала комунальні послуги, витрачала кошти для ремонту та облаштування квартири, придбала побутову техніку та меблі, в тому числі для дітей, на загальну суму 119319,96 грн., що згідно ч.1 ст.74 СК України є спільно набутим майно.

Іншого житла у позивача немає, що підтверджується довідкою КП «Городоцьке БТІ» від 24.07.2015 року за №46, довідкою Городоцької міської ради від 23.07.2015 року за №5714 та витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28.07.2015 року.

Відповідно до ч.2 ст.18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї власника жилого приміщення мають право користуватися житлом нарівні з власником.

За таких обставин, на момент укладання Договору від 31.07.2015 року членами сімї ОСОБА_5 були позивач та їх спільні діти - ОСОБА_7 і ОСОБА_8, які правомірно користувалися квартирою №1 в будинку №17 по вул. Г.Ткачука в м.Городок.

Фактично, за Договором від 31.07.2015 року відповідачі позбавили малолітніх дітей прав на проживання та користування житлом. Це при тому, що іншого житла позивач і її діти не мають, що є ще однією підставою для визнання недійсності правочину.

Невід'ємне право дитини на користування житлом батьків встановлено Законом України «Про охорону дитинства», а контроль за додержанням батьками майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень покладений на органи опіки та піклування (ч.3 ст.18 Закону), тому, відповідно до ч.3 ст.17 вказаного Закону батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати відчуження житла.

Укладенням договору без попередньої згоди органу опіки та піклування грубо порушено законні права дітей позивача ОСОБА_12 і ОСОБА_8, права яких захищає їх мати в якості законного представника, так як укладення правочину суперечить ч.3 ст.17, ч.ч.2, 3 ст.18 Закону України «Про охорону дитинства», ч.ч.1, 2 та 4 ст.156 ЖК України, ч.ч.2, 3 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей».

Факт відсутності попередньої згоди органу опіки та піклування є обставиною, яка є підставою для недійсності правочину згідно ст.215 ЦК України внаслідок недодержання в момент його вчинення сторонами вимог, встановлених ч.ч.І, 3, 5, 6 ст.203 ЦК України.

Згідно ч.6 ст.203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками, не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх дітей.

Отже, для укладення правочину стосовно нерухомого майна, право власності або право користування на яке мають діти, необхідна попередня згода органів опіки та піклування, яка на укладення договору від 31.07.2015 року відповідачами не отримувалася.

Таким чином, при укладанні Договору від 31.07.2015 року не було дотримано вимог ст.203 ЦК України, ст.156 ЖК Української PCP, ст.ст.17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», ст.12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» щодо надання попередньої згоди органів опіки та піклування на укладання правочину та щодо дотримання прав та інтересів дітей, а тому вказаний правочин є недійсним.

Крім того, правочин укладений між відповідачами з метою уникнення ОСОБА_15 цивільно-правової відповідальності в цивільному спорі при поділі спільного майна подружжя, тому він є фіктивним.

Відповідно до ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Про фіктивність оспорюваного правочину свідчить сам його зміст та укладення його з порушенням цивільного законодавства.

Зокрема, як уже зазначалось, до квітня 2015 року позивач з ОСОБА_5 за спільні кошти здійснювали ремонт та облаштування квартири, маючи на меті зареєструватися та спільно з дітьми проживати в ній. В звязку з припиненням фактичних шлюбних відносин з травня 2015 року розпочався процес поділу майна, в тому числі і майна на суму 119319,96 грн., що знаходиться в квартирі АДРЕСА_7.

Однією із позовних вимог ОСОБА_4 в цивільній справі №672/1212/15-ц є визнання за нею права власності, з врахуванням положення ч.3 ст.70 СК України, на житловий будинок №17-А по вул.Г.Ткачука в м.Городку житловою площею - 48,8 кв.м.

Навмисне відчуження ОСОБА_9 власного житла також дало йому право заявити в цивільній справі №672/1212/15-ц про відсутність житла. Це при тому, що на даний час він зареєстрований та проживає в ІНФОРМАЦІЯ_5.

Таким чином, договір від 31.07.2015 року укладений між відповідачами без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, а запис в абзаці 3 п.3 правочину про те, що «...сторони своїми підписами підтверджують, що цей договір не носить характеру фіктивного правочину» не відповідає дійсності.

Підтвердженням вищезазначених доводів щодо правового статусу вказаної квартири є ухвала Городоцького районного суду від 03.12.2015 року щодо заборони вчиняти будь-які дії щодо відчуження та реалізації будь-яким способом майна, яке належить ОСОБА_9, проживаючому ІНФОРМАЦІЯ_6, а саме: квартири АДРЕСА_1 (ОСОБА_10) в м.Городок.

В звязку з цим твердження ОСОБА_5, зазначене в абзаці 1 п.3 Договору від 31.07.2015 року про те, що житло (вказана квартира) «...в спорі і під забороною не перебуває...» на даний час також не відповідає дійсності.

Згідно ч.3 ст.215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним, а відповідно до ч.1 ст.236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Згідно ч.6 ст.203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками, не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх дітей.

Викладені в позовній заяві факти свідчать про те, що права дітей позивача порушені відповідачами, а тому, згідно із ст.ст.15, 16 ЦК України підлягають судовому захисту.

На підставі викладеного, позивач просить визнати договір про розірвання договору дарування квартири АДРЕСА_8, укладений між ОСОБА_5 і ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Городоцького районного нотаріального округу Хмельницької області ОСОБА_16, і зареєстрований в реєстрі за №1313 від 31 липня 2015 року, недійсним з моменту вчинення.

Відповідачі позов не визнали і пояснили, що свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що уклавши договір про розірвання договору дарування квартири АДРЕСА_9 з ОСОБА_6, ОСОБА_9 тим самим позбавив своїх малолітніх дітей прав на проживання та користування житлом і це при тому, що іншого житла позивач і її діти не мають. Також позивач зазначає, що за спільні кошти з ОСОБА_9 здійснювали ремонт та облаштування квартири і що правочин, укладений між відповідачами, є фіктивним, оскільки його метою є уникнення ОСОБА_9 цивільно-правової відповідальності у цивільному спорі при поділі спільного майна подружжя.

Вказані обґрунтування та твердження позивача не відповідають дійсності. Так квартира АДРЕСА_10 була власністю ОСОБА_6 - матері ОСОБА_9, яка її подарувала своєму сину - ОСОБА_9 У вказаній квартирі позивач з дітьми проживала тільки з жовтня 2014 року по травень 2015 року. Ніяких спільних сімейних коштів у ремонт та облаштування квартири позивач з ОСОБА_9 не вкладали, оскільки це були кошти тільки ОСОБА_6, яка їх передавала з Італії, де вона на той час працювала. Окрім цього ОСОБА_6 зазначила у суді, що вона є пристарілою особою, є важко хвора (онкозахворювання) і бажає на схилі років спокійно жити сама у своїй квартири.

Щодо позбавлення малолітніх дітей права проживання та користування житлом у вказаній квартирі, то дане твердження позивача є надуманим і таким, що не відповідає дійсності. Так позивач проживала у даній квартирі тільки з жовтня 2014 по травень 2015 року, а до цього весь час, починаючи з 2007 року жила у квартирі своїх батьків.

На момент розірвання договору дарування квартири АДРЕСА_10 позивач і діти не проживали у вказаній квартири, а тому ОСОБА_5 мав право нею розпоряджатися.

Твердження позивача, що вона і діти ніде не зареєстровані і не мають житла не відповідає дійсності, оскільки вони зареєстровані і проживають ІНФОРМАЦІЯ_7.

Відповідачами нотаріусу були надані всі необхідні документи і їх зміст відповідав фактичним обставинам, тому у нотаріуса не було підстав звертатися до органів опіки та піклування для отримання згоди на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, оскільки діти квартирою не користувалися, проживали разом з матірю, яка на той час більше 2 місяців жила у своїх батьків та припинила шлюбні стосунки із ОСОБА_5

Оскільки діти не проживали і не зареєстровані у вказаній квартирі, тому договір про розірвання договору дарування квартири АДРЕСА_9, укладеного між ОСОБА_9 і ОСОБА_6 і посвідченого приватним нотаріусом Городоцького районного нотаріального округу Хмельницької області ОСОБА_17 та зареєстрованим в реєстрі за №1313 від 31 липня 2015 року є таким, що відповідає вимогам діючого законодавства.

При вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків, якщо інше не встановлено судом. Виходячи із змісту вказаної статті ОСОБА_9 мав право укладати договір, оскільки був власником даної квартири.

У відповідності до ч. 2 ст.3 Сімейного кодексу України, сімю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обовязки.

Згідно з положеннями частин третьої та четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає, якшо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

В даному випадку діти не мали і не мають права власності на житло, вони не зареєстровані у даній квартирі, не проживали на момент вчинення правочину у даній квартирі, оскільки мали інше місце проживання, тобто за місцем проживання їх матері - позивача, яка фактично з травня припинила шлюбні стосунки із ОСОБА_18

За таких обставин, враховуючи викладене, приймаючи до уваги показання відповідачів, свідків, які підтвердили факт фактичного не проживання позивача у квартирі, відсутність її будь-якої участі в спільному ремонті та облаштуванні даної квартири, факт проживання дітей разом з позивачем АДРЕСА_11, а також відсутність їх реєстрації у квартирі АДРЕСА_12 є свідченням та доказом того, що права дітей позивача не були порушені, оскільки вони живуть з матірю у квартирі її батьків, що підтверджується відповідною довідкою Городоцької міської ради.

Окрім цього, надані суду документи (свідоцтво про право власності, відомості з державного реєстру речових прав, договір про розірвання договору дарування квартири, технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_13, домова книга, довідки про реєстрацію свідчать про те, що правочин про визнання договору про розірвання договору дарування квартири АДРЕСА_10 є таким, що відповідає вимогам діючого законодавства, а права малолітніх дітей при цьому не порушені, оскільки власником квартири була ОСОБА_6, ним вона є і на даний час.

Ознайомившись з матеріалами справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд вважає, що даний позов підлягає задоволенню з таких підстав. Судом встановлено, що з 10.02.2007 року ОСОБА_4 перебуває з ОСОБА_9 в шлюбі, який зареєстрований відділом реєстрації актів цивільного стану Городоцького районного управління юстиції, про що в Книзі реєстрації шлюбів 10.02.2007 року зроблено актовий запис №15 та видано свідоцтво про шлюб серії 1-БВ №028485.

Від шлюбу у них народилося дві доньки - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, і ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2. З 09.01.1991 року ОСОБА_4 зареєстрована в ІНФОРМАЦІЯ_3, власником якої є її батько - ОСОБА_11, де вона і проживає разом з дітьми з травня 2015 року - після припинення фактичних шлюбних відносин з ОСОБА_9

Відповідно до договору дарування квартири від 21.07.2008 року ОСОБА_9 набув у власність квартиру АДРЕСА_1 (ОСОБА_10) в м.Городку, попереднім власником якої була його матір, ОСОБА_6, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 04.08.2008 року за №19757323.

Після укладення Договору дарування квартири від 21.07.2008 року позивач та ОСОБА_5 разом із дочкою ОСОБА_12 проживали у батьків позивача в квартирі АДРЕСА_6, а в квартирі АДРЕСА_4 проводили ремонт, який вони закінчили в жовтні 2014 року і з того часу ОСОБА_4, ОСОБА_5 та їх дочка ОСОБА_12 стали проживати у квартирі, власником якої був ОСОБА_5 за згодою останнього. Його мати ОСОБА_6 в цей час перебувала на роботі в Італії.

Під час спільного проживання у ІНФОРМАЦІЯ_8 у подружжя ОСОБА_6 28.03.2015 року народилась дочка ОСОБА_13, яка також стала там проживати разом із своїми батьками.

В травні 2015 року позивач запідозрила ОСОБА_5 у подружній зраді і разом із дітьми перейшла проживати до своїх батьків у квартиру АДРЕСА_6.

31 липня 2015 року ОСОБА_6 та ОСОБА_5 за взаємною згодою уклали договір про розірвання договору дарування квартири АДРЕСА_8, який посвідчений приватним нотаріусом Городоцького районного нотаріального округу Хмельницької області ОСОБА_16 і зареєстрований в реєстрі за №1313. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна щодо обєкта нерухомого майна від 26.01.2016 року власником квартири АДРЕСА_14 є ОСОБА_6, яка там зареєстрована разом із своїм сином, ОСОБА_5, що підтверджується домовою книгою.

Ухвалою Городоцького районного суду від 15.09.2015 року відкрито провадження і цивільній справі №672/1212/15-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про поділ спільного майна подружжя.

Діти ОСОБА_5 на даний час проживають в квартирі ОСОБА_11 житловою площею 31,8 кв.м., де крім позивача і її двох дітей зареєстровані та проживають ОСОБА_11, ОСОБА_11 і ОСОБА_14 Таким чином на житловій площі 31,8 кв.м. проживає 6 (шість) осіб.

Судом встановлено, що з жовтня 2014 року позивач проживала в ІНФОРМАЦІЯ_4 однією сімєю з ОСОБА_5, з дозволу якого на законних підставах з дітьми вселилася та до травня 2015 року користувалася цією квартирою, вела спільне господарство з ОСОБА_5 Свого житла у позивача та її дітей немає, що підтверджується довідкою КП «Городоцьке БТІ» від 24.07.2015 року за №46, довідкою Городоцької міської ради від 23.07.2015 року за №5714 та витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28.07.2015 року.

За статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

Таким чином при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Так, при укладенні 31.07.2015 року договору про розірвання договору дарування квартири АДРЕСА_8 відповідачі приховали той факт, що малолітні діти ОСОБА_5 мають право на проживання та користування вказаною квартирою.

Відповідно до умов абзацу 2 п.3 Договору від 31.07.2015 року, відповідачі засвідчили про відсутність малолітніх та неповнолітніх дітей, які мають право користуватися даним жилим приміщенням, що не відповідає дійсності, так як на дату вчинення правочину квартирою №1 в будинку №17 по вул.Г.Ткачука мали право користуватися, крім позивача, її малолітні діти - ОСОБА_7 і ОСОБА_8.

Відповідно до ч.2 ст.3 СК України, сімю складають особи, які спільно проживають, повязані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Відповідно до ч.1, 2, 4 ст.156 ЖК України члени сімї власника квартири, які проживають разом з ним в квартирі, користуються жилим приміщенням нарівні з власником квартири, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сімї власника квартири належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, з положень якої слідує, що члени сімї власника квартири, які проживають разом з ним, користуються нарівні з ним усіма правами і несуть усі обовязки. До членів сімї власника квартири належать дружина, їх діти і батьки.

Відповідно до ч.2 ст.18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сімї власника жилого приміщення мають право користуватися житлом нарівні з власником.

Відповідно до ст.405 ЦК України1 члени сімї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

За таких обставин, на момент укладання Договору від 31.07.2015 року членами сімї ОСОБА_5 були позивач та їх спільні діти - ОСОБА_7 і ОСОБА_8, які правомірно користувалися квартирою №1 в будинку №17 по вул.Г.Ткачука в м.Городок до травня 2015 року. Після цього вони залишили вказану квартиру і саме з цього часу починає відраховуватися річний строк, за спливом якого відповідно до ч.2 ст.405 ЦК України позивач та її діти втрачають право користування квартирою.

Відповідно до ч.1,4,6 ст.29 ЦК України:

1. Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

4. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

6. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Фактично, за Договором від 31.07.2015 року ОСОБА_5 позбавив своїх малолітніх дітей права на проживання та користування житлом. Це при тому, що іншого житла позивач і її діти не мають.

Оскільки відповідачі розірвали договір дарування квартири за взаємною згодою, без підстав для його розірвання, визначених ст.727 ЦК України, то таку обставину як добровільна згода сторін слід розглядати як новий договір дарування.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановленічастинами першою - третьою,п'ятоюташостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч.6 ст.203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Таким чином суд вважає, що ОСОБА_5, як батько малолітніх дітей, віддарувавши квартиру своїй матері, вчинив правовочин, який не відповідає правам та інтересам його малолітніх дітей. Оскільки новий власник житла, ОСОБА_6 не бажає, щоб її онуки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 разом із матірю були зареєстровані і проживали в її квартирі АДРЕСА_15, про що вона заявила у судовому засіданні.

Суд відхиляє вимоги позивача про розірвання вищевказаного договору від 31.07.2015 року з підстав його фіктивності, оскільки відповідно до ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Відповідно до п.24 Постанови ПВС України від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.

Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Оскільки відповідно до договору від 31.07.2015 року фактично відбулась зміна власника квартири АДРЕСА_15, то такий правочин не може бути визнаний фіктивним, а лише недійсним в силу вимог ч.1 ст.215 ч.6 ст.203 ЦК України.

Судові витрати слід стягнути з відповідачів, відповідно до вимог ст.88 ЦПК України по 275,60 грн. з кожного.

Керуючись ст.ст.16, 203, 215, 216, 236 ЦК України, ст.ст.64, 156 і 157 ЖК України, ст.17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», ст.12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» ст.209, 213, 214, 215, 294 ЦПК України, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати договір про розірвання договору дарування квартири АДРЕСА_8, укладений між ОСОБА_5 і ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Городоцького районного нотаріального округу Хмельницької області ОСОБА_16 і зареєстрований в реєстрі за №1313 від 31 липня 2015 року, недійсним з моменту вчинення.

Стягнути з ОСОБА_5, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 судові витрати по справі в сумі по 275,60 грн. з кожного.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Ю.Сакенов