Рішення № 56971928, 30.03.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 березня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва у складі:

головуючого - судді Гаращенка Д.Р.

суддів Борисової О.В., Ратнікової В.М.

при секретарях Хоменку О.С., Ільченко В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргоюОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 листопада 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у Київській області про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, -

ВСТАНОВИЛА:

Справа № 759/15977/15-ц№ апеляційного провадження: 22-ц/796/702/2016Головуючий у суді першої інстанції: Лукяненко Л.М. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Гаращенко Д.Р.У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у Київській області про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, в якому, з уточненнями, просив стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 06.02.2015р. по 23.11.2015р. в розмірі 95 480,96 грн. та моральну шкоду в розмірі 104 000 грн.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 05.02.2015 року, яке було залишено в силі апеляційною та касаційною інстанціями, визнано протиправним та скасовано наказ Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у Київській області від 26.09.2014 року № 187-к «Про звільнення ОСОБА_1 з 30.09.2014 року з посади Заступника начальника Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у Київській області та поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у Київській області Рішення у частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць у розмірі 10 910,02 грн. підлягало негайному виконанню. Станом на 05.10.2015 року рішення суду не виконано, тобто не поновлено його на роботі, а тому він був вимушений звернутися до суду за захистом своїх прав.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 30 листопада 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій посилаючись на його незаконність і необґрунтованість, порушення норм матеріального права, просив рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позову в повному обсязі.

В обґрунтування своїх апеляційних вимог посилалася на те, що суд першої інстанції неправильно вирішив справу, оскільки норми чинного законодавства, на думку апелянта, передбачають обов'язок роботодавця добровільно та негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі шляхом видання відповідного наказу, проте відповідачем такий наказ видано не було, а тому позов підлягає задоволенню.

Крім того, апелянт зазначає, що суд помилково вказав, що позивач не робив дій, які б сприяли його поновленню на роботі, так як він 06 лютого 2015 року приходив до управління з виконавчим листом, проте керівник управління ОСОБА_4 дала вказівку охороні не пропускати його.

ОСОБА_1 у судовому засіданні підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити в повному обсязі.

Представники відповідача - ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_6 у судовому засіданні заперечували проти задоволення апеляційної скарги.

Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 05.02.2015 року визнано протиправними та скасовано наказ Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у Київській області від 26.09.2014 року № 187-к «Про звільнення ОСОБА_1 з 30.09.2014 року з посади Заступника начальника Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у Київській області; поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у Київській області. Рішення у частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць у розмірі 10 910,02 грн. підлягало негайному виконанню.

Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 12.05.2015 року апеляційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у Київській області - відхилив та залишив без змін рішення Святошинського районного суду м. Києва від 05 лютого 2015 року.

16 вересня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив касаційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у Київській області.

Судом першої інстанції було допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 та в частині стягнення з відповідача середньомісячної заробітної плати.

Святошинським районним судом м. Києва ОСОБА_7 видано 05 лютого 2015р. виконавчі листи. З ними ОСОБА_7 звернувся з заявою про примусове виконання рішення суду про поновлення на роботі від 06.02.2015 року до відділу державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві.

11.02.2015р. року постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві було відмовлено у відкритті виконавчого провадження у зв'язку з неточністю у виконавчому листі та роз'яснено, що дану постанову він може оскаржити до начальника відповідного відділу державної виконавчої служби або до суду на протязі 10 днів.

Листом від 11.02.2015 року ОСОБА_7 надіслано вказану постанова державного виконавця, проте вона не оскаржувалася.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач після ухвалення рішення про його поновлення на роботі жодного разу не підтвердив власну волю та готовність до виконання функцій, обумовлених трудовим договором, не виявив бажання поновитись на роботі, не звернувся до органів виконавчої служби про примусове виконання рішення, а тому затримка виконання судового рішення про поновлення на роботі виникла не з вини відповідача, так як його виконання може бути здійснено тільки за дій обох сторін.

Колегія суддів не може повністю погодитися з рішенням суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Згідно ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає оскільки суд першої інстанції, неправильно встановив обставини справи та порушив норми матеріального права, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

За правилами частини другої статті 235 зазначеного Кодексу при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Статтею 236 КЗпП встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Зазначена вище стаття КЗпП не містить застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткові дії, в цьому випадку, зокрема, пред'явлення рішення до примусового виконання, що вказують на його бажання поновитися на роботі.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 23 червня 2015 року у справі №2а-3138/10/0370, який, відповідно до положень ст. 360-7 ЦПК України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Відповідно до положень ст. 14 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Статтею 367 ЦПК України передбачено перелік рішень, які суд допускає до негайного виконання, зокрема і про поновлення на роботі.

Положеннями розділом 6 ЦПК України, Законом України «Про виконавче провадження», передбачено винятковість саме примусового виконання рішення суду.

Відповідно до статті 2 Закону примусове виконання рішень покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Отже, правова природа діяльності органів державної виконавчої служби та її основне призначення полягає саме в примусовому виконанні рішень суду, в тому числі і рішень про поновлення на посадах, які набрали законної сили, що і є підставою для негайного їх виконання.

Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов'язок. Зокрема, зазначений обов'язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі. В таких випадках держава в особі органу державної виконавчої служби несе відповідальність за виконання остаточних судових рішень.

При цьому, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 34 постанови від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.

Враховуючи те, що рішення Святошинського районного суду м. Києва від 05.02.2015 року у частині поновлення на роботі підлягало негайному виконанню, а до цього часу відповідач не виніс відповідний наказ, колегія суддів вважає обґрунтованими вимоги позивачу про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Разом з тим, вказані вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається із заяви позивача про збільшення позовних вимог, він просить стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 06.02.2015р. по 23.11.2015р.

Проте, наданий відповідачем розрахунок не відповідає нормам законодавства, оскільки позивач не правильно визначив середньоденну заробітну плату.

Розраховуючи середньоденну заробітну плату, колегія суддів керується п.3 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8.12.1995р. №100, згідно якого при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді.

Враховуючи вказаний порядок, для розрахунку середньоденної заробітної плати потрібно враховувати оклад, винагороду за вислугу років, премію за виробничі результати відповідно до відпрацьованих в місяці днів та винагороду за підсумками роботи за рік за два місяці роботи.

Позивач же, не врахував, що відповідно до порядку встановленого Постановою Кабінету Міністрів України від 8.12.1995р. №100, при здійсненні розрахунку не потрібно брати до уваги допомогу на соціально-побутові питання, виплачену йому у липні 2014 року у розмірі 3601 грн., та святкову премію, виплачену йому у серпні 2014 року у розмірі 2700,75 грн.

Колегія суддів, при розрахунку середнього заробітку за весь час затримки, бере за основу середньоденний заробіток у розмірі 356,61 грн., відповідно до розрахунку, який міститься в матеріалах справи (на а.с. 50), оскільки в ньому враховані всі вказані показники, відповідно до вказаного порядку.

Так, колегія суддів керується абз.3 п.3 вказаної Постанови, відповідно до якої усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки.

Оскільки за період, за який просить стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу позивач (з 06.02.2015р. по 23.11.2015р.) було 200 робочих днів (лютий - 16, березень - 22, квітень - 21, травень - 19, червень - 20, липень - 21, серпень - 22, вересень - 22, жовтень - 20, листопад - 17), то з відповідача на користь позивача слід стягнути 71 322 грн., без виключення сум відрахування на податки (середньоденний заробіток 356,61 грн. * 200 днів вимушеного прогулу за вказаний в позовних вимогах період).

Таким чином, апеляційна скарга в цій частині підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову в цій частині.

Щодо відмови у задоволенні позову позивача в частині стягнення моральної шкоди колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, зважаючи на наступне.

Пунктом 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» за № 4 від 31.03.1995 року з подальшими змінами, звернено увагу судів, що відповідно до ст. 2371 КЗпП (набрала чинності 13 січня 2000 р.) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Тобто, законодавством про працю України передбачено можливість стягнення моральної шкоди у справах, які безпосередньо пов'язані із порушенням прав працівників у сфері трудових відносин, зокрема, невиплати належних йому грошових сум, на які він має право саме у зв'язку із трудовою діяльністю на підприємстві, в установі чи організації тощо.

Як вбачається з матеріалів справи, з наведених вище підстав, а саме з підстав незаконного звільнення ОСОБА_1 вже заявлялися вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди, були предметом судового розгляду та частково задоволені рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 05 лютого 2015 року, яке набрало законної сили (том 1, а.с. 5-9).

В даному ж випадку спір виник у зв'язку із невиконанням вказаного вище судового рішення відповідачем і положення ст. 2371 КЗпП України на дані правовідносини не поширюється.

Отже, суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення про відмови у задоволенні позову в частині вимог про стягнення моральної шкоди, а тому колегія суддів залишає рішення в цій частині без змін.

Враховуючи викладене, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Керуючись ст.ст. 218, 303-305, 307, 309, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 листопада 2015 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у Київській області про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення наступного змісту:

Стягнути з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у Київській області на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) середній заробіток за час вимушеного прогулу, за період з 06 лютого 2015 року по 23 листопада 2015 року, у розмірі 71 322 грн. (сімдесят одна тисяча триста двадцять дві гривні), без виключення сум відрахування на податки.

Стягнути з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у Київській області в дохід держави судовий збір у розмірі 713,22 грн.

В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена протягом 20 днів з дня набрання нею законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді