Рішення № 56933868, 31.03.2016, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 461/9810/15 Головуючий у 1 інстанції: Зубачик Н.Б.

Провадження № 22-ц/783/1050/16 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1 Т. І.

Категорія: 24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 березня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого-судді Приколоти Т.І.

суддів: Павлишина О.Ф., Федоришина А.В.

з участю секретаря Іванової О.О.

з участю ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Львівського комунального підприємства (ЛКП) «Старий Львів» на рішення Галицького районного суду м.Львова від 19 листопада 2015 року у справі за позовом ЛКП «Старий Львів» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості,-

в с т а н о в и л а:

7 вересня 2015 року позивач звернувся з позовом про стягнення з відповідачів солідарно 6 299,73 грн. заборгованості за експлуатаційні витрати по утриманню будинку, у якому знаходиться належне відповідачам нежитлове приміщення, та судових витрат. В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що відповідачі, як власники нежитлового приміщення, не сплачують експлуатаційні витрати на утримання будинку та прибудинкової території, що призвело до виникнення заборгованості. Просить позов задовольнити.

Рішенням Галицького районного суду м.Львова від 19 листопада 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення оскаржив позивач, посилаючись на те, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права при неповно зясованих обставинах, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи. У апеляційній скарзі просить рішення скасувати, та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Зазначає, що надає відповідачам послуги згідно переліку та за тарифами, затвердженими рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради №561 від 31 травня 2011 року «Про затвердження тарифів на послуги з утримання будинків та прибудинкових територій для населення у м. Львові індивідуально по кожному будинку» (із змінами відповідно до рішення ЛМР № 854 від 14 листопада 2014 про внесення змін до рішень виконавчого комітету щодо тарифів на послуги з утримання будинків та прибудинкових територій) за результатами побудинкових громадських слухань. Стверджує, що відповідачі з серпня 2013 року не сплачують експлуатаційні витрати з утримання будинку, внаслідок чого станом на серпень 2015 року виникла заборгованість у розмірі 6 299,73 грн., що підтверджується розрахунком.

Відповідачі в судові засідання жодного разу не зявилися, хоча належним чином були повідомлені судом про дату, час та місце розгляду справи. У звязку із неявкою відповідачів апеляційний суд відкладав розгляд справи 28 січня, 18 лютого, 17 березня 2016 року.

Відповідно до ч.3 ст.27 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі, зобовязані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обовязки. Враховуючи, що дана справа перебуває в провадженні апеляційного суду з 21 грудня 2015 року, а також вимоги ст.303-1 ЦПК України щодо строків розгляду апеляційної скарги, неодноразові відкладення розгляду справи через неявку відповідачів, з метою забезпечення доступу до правосуддя інших осіб, дотримання розумних строків розгляду справи, уникнення безпідставної тяганини, колегія суддів прийшла до висновку про можливість розгляду справи у відсутності відповідачів на підставі наявних у справі даних і доказів, які суд вважає достатніми. При цьому колегія суддів зауважує, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобовязана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватись належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обовязки.

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково.

Відповідно до ч.1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. На підставі ст.ст. 10, 59-61 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести належними та допустимими доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини, визнані сторонами, не підлягають доказуванню.

Встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4, як фізичним особам, на праві спільної часткової власності (по ? кожному) належить нежитлове приміщення загальною площею 146,1 кв.м у житловому будинку №11 на вулиці Л.Українки у м.Львові. Вказаний будинок належить до комунальної власності.

В матеріалах справи відсутні докази того, що відповідачі використовують належне їм приміщення як субєкти підприємницької діяльності для провадження такої діяльності. Позивач не звертався з позовом про відповідальність відповідачів як субєктів підприємницької діяльності за заборгованість по комунальних послугах відповідно до Закону України «Про відповідальність субєктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій». Відповідачі (сторони у справі) є фізичними особами, спір виник із цивільно-правових правовідносин, не має ознак господарського та не повязаний з господарською діяльністю. Відтак, судом правильно розглянуто даний спір в порядку цивільного судочинства, що відповідає п.14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 3 від 1 березня 2013 року «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ».

Відповідно до п.1.1 рішення Львівської міської ради №365 від 8 червня 2007року «Про визначення виконавця житлово-комунальних послуг у місті Львові» виконавцем житлово-комунальних послуг у житлових будинках м.Львова з управління будинком, спорудою або групою будинків та їх утримання є Львівські комунальні житлово-експлуатаційні підприємства. Позивач, який є юридичною особою, зареєстрованою у встановленому порядку, здійснює утримання і ремонт будинків (споруд) житлового та нежитлового фонду, які перебувають на його балансі.

Відповідачі від таких послуг не відмовлялися. Доказів про те, що зазначені послуги вони отримують від інших установ, не надано.

3 липня 2008 року сторони уклали договір № 102/350 про відшкодування експлуатаційних витрат на утримання будинку та прибудинкової території, де знаходиться нежитлове приміщення (а.с.59-61) з терміном дії договору до 31 грудня 2010 року (п.6.1). Договір підписав ОСОБА_4 як фізична особа. Договором передбачено, якщо одна із сторін не заявить письмово про розірвання угоди за один місяць до закінчення його дії, то договір автоматично продовжується на наступний термін (рік).

Умови цього договору відповідають умовам Типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 529.

З наданого розрахунку заборгованості експлуатаційних витрат вбачається, що заборгованість власників нежитлового приміщення становить 6299,73 грн. (а.с.8). Представником позивача стверджено, що нарахування оплати за експлуатаційні витрати проведено з врахуванням чинних у певні періоди встановлених належним чином тарифів та площі приміщення, яке належить відповідачам. На спростування цих доводів належні та допустимі докази не надані.

Відповідно до ч.3 ст. 24 Житлового кодексу Української РСР жилий будинок може експлуатуватися тільки однією житлово-експлуатаційною організацією.

Закон України від 24 червня 2004 року «Про житлово-комунальні послуги» регулює правовідносини, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами. ОСОБА_5 визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їх права та обовязки. Субєктами цього Закону є органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг, а також власники приміщень або будинків та балансоутримувачі, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачем, виконавцем або виробником послуг (ст. 1, ч. 2 ст. 3, ст. 19 Закону).

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» балансоутримувачем будинку, споруди, житлового комплексу або комплексу будинків і споруд є власник або юридична особа, яка за договором з власником утримує на балансі відповідне майно, а також веде бухгалтерську, статистичну та іншу передбачену законодавством звітність, здійснює розрахунки коштів, необхідних для своєчасного проведення капітального і поточного ремонтів та утримання, а також забезпечує управління цим майном і несе відповідальність за його експлуатацію згідно із законом.

Згідно із ст.ст. 1, 13 цього Закону утримання будинків і прибудинкових територій, як різновид житлово-комунальних послуг, - це господарська діяльність, спрямована на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи щодо забезпечення експлуатації та/або ремонту жилих та нежилих приміщень, будинків і споруд, комплексів будинків і споруд, а також утримання прилеглої до них (прибудинкової) території відповідно до вимог нормативів, норм, стандартів, порядків і правил згідно із законодавством. Залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної та гарячої води, водовідведення, газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

Статтею 14 вказаного вище Закону визначено, що залежно від порядку затвердження цін/тарифів на житлового-комунальні послуги вони поділяються на три групи: перша група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади; друга група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують органи місцевого самоврядування для надання на відповідній території; третя група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які визначаються виключно за договором (домовленістю сторін).

Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 31 Закону порядок формування цін/тарифів на кожний вид житлово-комунальних послуг першої і другої груп (пп. 1 та 2 ч. 1 ст. 14 Закону) визначає Кабінет Міністрів України. Виконавці/виробники здійснюють розрахунки економічно обґрунтованих витрат на виробництво житлово-комунальних послуг і подають їх на затвердження органам місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Органи місцевого самоврядування затверджують ціни/тарифи на житлово-комунальні послуги в розмірі економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво. Власники нежитлових приміщень оплачують житлово-комунальні послуги за тарифами, які у встановленому порядку відшкодовують повну вартість їх надання та пропорційну частку на витрат на утримання прибудинкової території.

Статтею 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» закріплено обовязок споживача послуг оплачувати такі.

Розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку (ч. 2 ст. 32 Закону).

Законом України «Про житлово-комунальні послуги» визначені повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері регулювання і встановлення цін/тарифів на житлово-комунальні послуги (ст. ст. 5 - 7).

Відповідно до підп. 2 ч. 1 ст. 7 Закону, ст. 28 Закону України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні» до повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, встановлення тарифів щодо оплати побутових, комунальних та інших послуг, які надаються підприємствами і організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади, та погодження цих питань з підприємствами, установами й організаціями, які не належать до комунальної власності.

Відповідно до ст. 4 Закону України від 3 грудня 1990 року «Про ціни і ціноутворення» Кабінет Міністрів України визначає повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін/тарифів, а також по контролю за цінами/тарифами.

У Цивільному кодексі України (ст.319) визначено, що власність зобовязує, власник не може використовувати право власності на шкоду правам громадян, інтересам суспільства. У статтях 3, 6, 203, 626, 627 цього Кодексу визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину). Розкриваючи зміст свободи договору у статтях 6, 627 ЦК України визначає, що свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання щодо укладення договору, вибору контрагентів та погодження умов договору. Закріпивши принцип свободи договору, ЦК України разом із тим визначив, що свобода договору не є безмежною, оскільки відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 6 та ст. 627 цього Кодексу при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства.

Водночас ч.1 ст. 19 Закону «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах. Статтями 20, 21 цього Закону визначені обовязки споживача та виконавця житлово-комунальних послуг. Зокрема, обовязком споживача є укладення договору на надання житлово-комунальних послуг, підготовленого виконавцем на основі типового договору, а також оплата житлово-комунальних послуг у строки, встановлені договором або законом; а обовязком виконавця - надання послуг вчасно та відповідної якості згідно із законодавством та умовами договору, а також підготовка та укладення із споживачем договору про надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором.

Відповідно до ч. 6 ст. 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» у разі зникнення потреби в отриманні послуги або відмови споживача від користування послугою виконавця/виробника споживач має право розірвати договір у порядку, встановленому законом.

Згідно зазначених норм закону споживач зобовязаний оплатити житлово-комунальні послуги, якщо він фактично користувався ними. Відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Таким чином, необхідність укладення договору про надання житлово-комунальних послуг передбачена законом і його укладення визначено як обовязок, а не право сторін, а відмова споживача послуг від укладення договору в такому разі суперечить вимогам ч. 3 ст.ст. 627, 630 ЦК України, ст.ст.19,20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги».

Межі здійснення цивільних прав визначають правомірну поведінку особи, оскільки її дії в межах цивільних прав підлягають правовому захисту, на відміну від дій, вчинених поза межами права. Така позиція міститься у Постанові Верховного Суду України від 10 жовтня 2012 року у справі № 6-110цс12 за результатами розгляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2012 року, постановленої у справі про вирішення спору між виконавцем житлово-комунальних послуг і власником квартири, який відмовився від укладення договору про надання послуг за утримання будинку та прибудинкової території.

Згідно із ч. 1 ст. 509 ЦК України зобовязанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку. Правовідношення, в якому замовник зобовязаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, є грошовим зобовязанням.

Відповідно до вимог ст.ст. 204, 205 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. Відтак, недодержання форми правочину тягне за собою недійсність правочину лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Відповідно до ст. 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Недійсність договору з надання житлово-комунальних послуг у звязку з недодержанням письмової форми законом не встановлена, а тому зобовязання, які виникли між сторонами, є дійсними і їх виконання повинне здійснюватися у відповідності до норм цивільного законодавства.

Згідно зі ст.ст. 525, 526 цього Кодексу зобовязання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, одностороння відмова від зобовязання не допускається.

Згідно із ч. 1 ст. 11 ЦК України цивільні права та обовязки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обовязки.

Усі зазначені вище та проаналізовані положення чинного законодавства кореспондуються з нормами статей 13, 41 Конституції і ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якими закріплені основні принципи здійснення права власності та його обмеження: по-перше, встановлено право безперешкодно і в повному обсязі здійснювати правомочності власника щодо свого майна, по-друге, визначено межі допустимого розумного втручання держави у здійснення правомочностей власника. Причому таке втручання повинно бути законним і має здійснюватися з дотриманням принципу справедливого балансу між публічними і приватними інтересами. ОСОБА_5 принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невідємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

Відповідачі не надали належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вони відмовилися від послуг позивача, або надання таких припинено, або позивачем допущено порушення при наданні житлово-комунальних послуг з утримання будинку та прибудинкової території. У своїх письмових запереченнях на позов вони не визнавали вимог позивача через відсутність між сторонами договірних відносин.

Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону, споживачі зобовязані оплатити отримані ними житлово-комунальні послуги. Відсутність письмового договору щодо надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від встановленого законом обовязку оплати послуг у повному обсязі, якщо він фактично користується ними зі згоди постачальника послуг.

Є встановленим, що між сторонами існував договір на надання та оплату експлуатаційних витрат за утримання будинку та прибудинкової території, сторони досягли істотних умов договору і такі виконували. В подальшому відповідачі припинили проводити оплату, не реагували на неодноразові звернення до них позивача (1,15 серпня, 30 вересня 2014 року) для врегулювання цього питання та пропозицію укладення договору (а.с.10,92-95). Позивач надав докази про обслуговування ним будинку та прибудинкової території, а відтак - надання послуг (а.с.62-80).

Виходячи з аналізу наявних у справі доказів щодо їх достовірності, допустимості кожного окремо, а також достатності і взаємного звязку доказів у їх сукупності;колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості. Висновки суду першої інстанції, викладені у рішенні, не відповідають обставинам справи, що полягає у неправильній оцінці встановлених судом фактичних обставин і помилковому визначенні юридичних наслідків цих обставин.

Колегія суддів прийшла до висновку, що позов підлягає до задоволення, оскільки відповідачі не оплачували експлуатаційні послуги, розмір яких розраховано відповідно до встановлених у законному порядку компетентним органом тарифів з врахуванням площі належного їм нежитлового приміщення. Одностороння відмова від виконання зобовязання не допускається.

Тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову і стягнення з кожного із відповідачів по 3149,87 грн. (пропорційно до частки у майні) заборгованості за експлуатаційні витрати по утриманню будинку та прибудинкової території, у якому знаходиться належне відповідачам на праві власності нежитлове приміщення.

Позивачем при зверненні до суду з цим позовом сплачено судовий збір в розмірі 1218 грн. (а.с.6,17). У звязку з оскарженням рішення в апеляційному порядку ним сплачено 1218 грн. судового збору (а.с.39). Відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України з відповідачів належить стягнути судові витрати пропорційно до задоволених вимог (по 1218 грн. з кожного).

Керуючись ст. 303, п.2 ч.1 ст.307, ст.ст. 309, 313, ч.2 ст.314, ст.316, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу Львівського комунального підприємства «Старий Львів» задовольнити частково.

Рішення Галицького районного суду м.Львова від 19 листопада 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, 79057) в користь Львівського комунального підприємства «Старий Львів» (м.Львів, вул.Сербська,15, р/р 26004053816220 в ЗГРУ ПАТ КБ «ПриватБанк»,ЗКПО 20782401, МФО 325321) 3149,87 грн. заборгованості за експлуатаційні витрати по обслуговуванню будинку та прибудинкової території і 1218 грн. судових витрат, всього: 4367,87 грн.(чотири тисячі триста шістдесят сім грн.87 коп.).

Стягнути з ОСОБА_4, АДРЕСА_2) в користь Львівського комунального підприємства «Старий Львів» (м.Львів, вул.Сербська,15, р/р 26004053816220 в ЗГРУ ПАТ КБ «ПриватБанк»,ЗКПО 20782401, МФО 325321) 3149,87 грн. заборгованості за експлуатаційні витрати по обслуговуванню будинку та прибудинкової території і 1218 грн. судових витрат, всього: 4367,87 грн.(чотири тисячі триста шістдесят сім грн.87 коп.).

Рішенняапеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий:

Судді: