Ухвала суду № 56901428, 29.03.2016, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/2347/16

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Гайворонський С. П.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.03.2016 року м. Одеса

Судова колегія судової палати в цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого Гайворонського С.П.

суддів Кононенко Н.А.

ОСОБА_2

при секретарі Феленко В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання правочину недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, поділ майна подружжя, за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про визнання майна особистою власністю за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 21 грудня 2015 року,

встановила:

ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання правочину недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, поділ майна подружжя, за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про визнання майна особистою власністю.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги, ОСОБА_3 посилалась на ті обставини, що з лютого 2004 року вона знаходилась у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, в період перебування в якому подружжя набуло у спільну сумісну власність певне майно, однак станом на теперішній час позивач та відповідач спільного господарства не ведуть, шлюб розірвано.

Позивач, уточнивши заявлені вимоги, остаточно просила суд: визнати спільним майном подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 та автомобіль легковий універсал марки «Honda CRV», 2008 року випуску, р/н НОМЕР_1; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 06 грудня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5; повернути сторони недійсної угоди в попередній стан шляхом скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_1; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1; поділити між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 майно, набуте в період перебування у шлюбі та яке складається з квартири АДРЕСА_1 та автомобілю легкового універсалу «Honda CRV», 2008 року випуску, р/н НОМЕР_1; визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частку квартири №14 в будинку №34 по вулиці Гайдара в місті Одесі; визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частку автомобілю легкового універсалу марки «Honda CRV», 2008 року випуску, р/н НОМЕР_1; виділити у власність ОСОБА_4 в порядку поділу майна подружжя 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 та автомобіль легковий універсал марки «Honda CRV», 2008 року випуску, р/н НОМЕР_1; припинити право спільної сумісної власності ОСОБА_3 на 1/2 частку автомобілю легкового універсалу марки «Honda CRV», 2008 року випуску, р/н НОМЕР_1 та стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 грошову компенсацію вартості 1/2 частки автомобілю в розмірі 192660,74 гривень; зобовязати ОСОБА_4 не перешкоджати ОСОБА_3 у користуванні квартирою №14 в будинку №34 по вулиці Гайдара в місті Одесі.

Також, до суду з позовом звернувся ОСОБА_4, в якому зазначав, що спірна квартира АДРЕСА_1 була придбана ОСОБА_4 за кошти, позичені у ОСОБА_5 до реєстрації шлюбу з ОСОБА_3

Виходячи з викладеного, ОСОБА_4, уточнивши заявлені вимоги, остаточно просив суд: визнати розписку від 05 лютого 2004 року, укладену між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на суму 15000,00 доларів США як укладений договір позики між ОСОБА_4 та ОСОБА_5; визнати особистою власністю ОСОБА_4 кошти у сумі 30000,00 доларів США, отримані ОСОБА_4 від ОСОБА_5 по розписці від 05 лютого 2004 року для сплати по оформленню договору на дольову участь в будівництві житлового будинку між ОСОБА_4 та TOB «Чорномор-Інвестбуд» на придбання трикімнатної квартири; визнати особистою власністю ОСОБА_4 кошти у сумі 15000, доларів США отримані ОСОБА_4 від ОСОБА_5 по розписці від 05.02.2004 року для сплати по оформленню договора на дольову участь в будівництві житлового будинку; визнати квартиру АДРЕСА_1 майном, що придбано за особисті кошти ОСОБА_4, а саме відповідно до розписки від 05 лютого 2004 року на суму 30000,00 доларів США та розписки від 05 лютого 2004 року у сумі 15000,00 гривень.

В судовому засіданні:

- представник ОСОБА_3 у відкрите судове засідання зявилась, заявлені вимоги підтримала, в задоволенні вимог ОСОБА_4 просила відмовити;

- відповідач ОСОБА_4 у відкрите судове засідання не зявився, представник особи брав участь у судових засіданнях по справі, заявлені вимоги підтримував, заперечував проти задоволення вимог ОСОБА_3;

- відповідач ОСОБА_5 у відкрите судове засідання не зявився, брав участь у судових засіданнях по справі, вимоги ОСОБА_4 визнавав, заперечував проти задоволення вимог ОСОБА_3

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 21 грудня 2015 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання правочину недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, поділ майна подружжя - задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, загальною площею 97 кв.м., укладений 06 грудня 2013 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7, за реєстровим №3501.

Скасовано у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записи про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 97,0кв.м., за ОСОБА_5.

Визнано за ОСОБА_3 право приватної власності на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1, загальною площею 97 кв.м. - в порядку поділу майна, що є обєктом права спільної власності подружжя.

Визнано за ОСОБА_6 право приватної власності на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1, загальною площею 97 кв.м. - в порядку поділу майна, що є обєктом права спільної власності подружжя.

Визнано за ОСОБА_3 право приватної власності на 1/2 ідеальну частку автомобілю - легкового універсалу марки «Honda CRV», 2008 року випуску, р/н НОМЕР_1 - в порядку поділу майна, що є обєктом права спільної власності подружжя.

Визнано за ОСОБА_6 право приватної власності на 1/2 ідеальну частку автомобілю - легкового універсалу марки «Honda CRV», 2008 року випуску, р/н НОМЕР_1 - в порядку поділу майна, що є обєктом права спільної власності подружжя.

В задоволенні інших вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 - відмовлено.

В задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про визнання майна особистою власністю відмовлено.

Стягнуто в рівних частках з ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 суму оплаченого судового збору в загальному розмірі 11607 гривень.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, що зявилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає за необхідне її відхилити.

29 березня 2016 року надійшло клопотання від представника ОСОБА_8 (в інтересах ОСОБА_4Є.) про відкладення розгляду справи у звязку з захворюванням.

Згідно судових повідомлень, які повернулись на адресу апеляційного суду Одеської області апелянт та його представник сповіщені належним чином про судове засідання.

Згідно ст. 305 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справі.

Судова колегія вважає за необхідне відмовити його задоволенні, оскільки в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційних скарг.

Згідно зі ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні,в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:

1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

6) як розподілити між сторонами судові витрати;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

У п.п. 2, 3, 8 Постанови № 14 Пленуму Верховного України від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» розяснено, що рішення є законним тоді, коли суд виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до ст. 2 ЦПК України, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до ст. 8 ЦПК України, а також правильно витлумачив ці норми.

Як вбачається з положень ст.ст. 10, 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин.

Ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій ст. 215 ЦПК України, і обовязково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.

Рішення не повинно містити зайвої деталізації, яка не має правового значення в даній справі, а також незрозумілих словосполучень, занадто довгих речень, через які викладення фактичних обставин важко сприймається.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Згідно з ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших, які беруть участь у справі.

Як вбачається з ч. 1 ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до вимог ст. 3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Ухвалюючи вищевказане рішення, суд першої інстанції правильно, на підставі ст.ст. 182, 202, 203, 215, 216, 236, 331, 334, 365, 368, 388, 369 ЦК України, ст.ст. 60, 61, 65, 69, 71 СК України, роз яснень, викладених в Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21 грудня 2007 року, Постанові Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», виходив з наступного.

25 лютого 2004 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено шлюб, зареєстрований міським відділом РАЦС Одеського обласного управління юстиції, актовий запис №137 від 25 лютого 2004 року.

Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 13 травня 2013 року, яке набрало законної сили 23 травня 2013 року шлюб розірвано.

Згідно свідоцтва про право власності від 25 грудня 2006 року, виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради на підставі договору про дольову участь у будівництві житла від 11 лютого 2004 року №А-4-14 та акту прийому-передачі, ОСОБА_4 було набуто у власність квартиру АДРЕСА_2, загальною площею 97 кв.м.

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу ВНС 176666 від 14 листопада 2008 року, виданого РЕВ-1 при УДАІ ГУМВС України в Одеській області на підставі довідки-рахунку ДДР-881530 від 14 листопада 2008 року, ОСОБА_4 було набуто у власність автомобіль легковий універсал марки «Honda CRV», 2008 року випуску, р/н НОМЕР_1.

Таким чином, право власності на вказане спірне майно було набуте у власність в період перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі.

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Субєктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сімї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є обєктом права спільної сумісної власності подружжя.

Обєктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту. При цьому, речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є обєктом права спільної сумісної власності подружжя.

Районним судом вірно встановлено, що 06 грудня 2013 року між ОСОБА_4 з однієї сторони, та ОСОБА_5 з іншої сторони, був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, загальною площею 97 кв.м., посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, відповідно до умов якого ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_5 купив вказану квартиру.

Пояснюючи обставини укладення вказаного договору та заперечуючи проти вимог ОСОБА_3, сторона ОСОБА_4 свідчила, що до укладення шлюбу з ОСОБА_3 для вирішення питання про придбання житла, 05 лютого між ОСОБА_4 - з однієї сторони, та ОСОБА_5 - з іншої сторони, було укладено два договори позики відповідно на суму 15 000 доларів США та 30 000 доларів.

Правова позиція ОСОБА_4 ґрунтується на тому, що в рамках виконання договору про дольову участь у будівництві житла від 11 лютого 2004 року №А-4-14, на користь ТОВ «Чорномор-Інвестстрой» виплачувались особисті грошові кошти ОСОБА_4, що були позичені до укладення шлюбу з ОСОБА_3

Виходячи з викладеного ОСОБА_4 вважає, що квартира АДРЕСА_2 є його особистою приватною власністю та поділу не підлягає.

Враховуючи обставини набуття у власність ОСОБА_9 спірної квартири, суд першої інстанції правомірно вказав, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Таким чином, не зважаючи на момент укладення договору про дольову участь у будівництві житла, здійснення оплати за таким договором тощо, моментом виникнення у особи права власності на відповідне майно повязується з моментом державної реєстрації такого права.

Відтак, моментом набуття ОСОБА_4 права приватної власності на спірну квартиру є 29 січня 2007 року, про що свідчить відмітка про реєстрацію в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно на примірнику свідоцтва про право власності від 25 грудня 2006 року, а також витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно №13376049 від 29 січня 2007 року.

Договір про дольову участь у будівництві житла від 11 лютого 2004 року №А-4-14 був укладений між ТОВ «Чорномор-Інвестстрой» та ОСОБА_4, акт прийому-передачі був підписаний уповноваженою особою ТОВ «Чорномор-Інвестстрой» та ОСОБА_4, грошові внески за договором згідно зокрема ПД №5 від 11 лютого 2004 року, ПД №01 від 28 березня 2005 року здійснювались ОСОБА_4

Розписки від 05 лютого 2004 року, на які посилається ОСОБА_4 як на підставу заперечення проти вимог ОСОБА_3, були представлені суду саме ОСОБА_4, не зважаючи на той факт, що він є боржником за правочином, а також лише в вересні 2014 року, тобто більш, ніж через 2 роки після подання первісного позову ОСОБА_3 та ініціювання вирішення питання про поділ майна в судовому порядку.

В матеріалах справи відсутні докази, що б безпосередньо свідчили про використання ОСОБА_4 ймовірно отриманих у позику грошей саме на дольову участь у будівництві спірного житла.

Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є обєктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сімї, створює обовязки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сімї.

Вирішуючи спори про поділ майна подружжя, суди повинні враховувати, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Проте розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень Цивільного кодексу, оскільки в таких випадках презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя вже не діє.

Оспорюваний правочин був вчинений ОСОБА_4 без згоди ОСОБА_3 та до вирішення питання про поділ спільного майна, що призвело до порушення майнових прав ОСОБА_3

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, пятою та шостою ст. 203 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Водночас, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Районний суд обгрунтовано визнав оспорюваний правочин недійсним.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обовязки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК УКраїни), застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У звязку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути предявлена тільки стороні недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ч.1 ст. 388 ЦК України.

Добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»).

На підставі вищевикладеного, відсутні підстави для задоволення вимоги ОСОБА_3 для витребування майна з володіння ОСОБА_5

Заявлене до поділу стороною ОСОБА_3 майно, а саме: квартира АДРЕСА_2 та автомобіль легковий універсал марки «Honda CRV», 2008 року випуску, р/н НОМЕР_1, є обєктом права спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У разі поділу майна, що є обєктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сімї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сімї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Майно, що є обєктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому, суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, зясовувати джерело і час його придбання.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на імя кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобовязальними правовідносинами, тощо. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох. При цьому, до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобовязаннями, що виникли в інтересах сімї (ч. 4 ст. 65 СК).

Вирішуючи питання про поділ майна, що є обєктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обовязкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

ОСОБА_3, наряду з іншим, просила суд виділити у власність ОСОБА_4 в порядку поділу майна подружжя спірний автомобіль, припинивши при цьому її право спільної сумісної власності на 1/2 частку автомобілю із стягненням з ОСОБА_4 на її користь грошової компенсації в розмірі 192 660,74 грн.

Відповідні вимоги ґрунтуються на положеннях висновку №2902 судової авто товарознавчої експертизи від 10 серпня 2015 року, складеного судовим експертом ОНДІСЕ ОСОБА_10, згідно якого ринкова вартість транспортного засобу складає 16 830 доларів США.

Однак при цьому, питання про отримання грошової компенсації одним з подружжя за відповідну частку майнових прав на автомобіль в процесі розгляду цивільної справи сторонами не погоджено.

ОСОБА_3 має право на отримання від ОСОБА_4 грошової компенсації за належну її ідеальну частку в спільному майні із одночасним вирішенням питання про припинення права власності ОСОБА_3 на таку частку.

Однак, таке волевиявлення мало виходити саме від ОСОБА_4 по відношенню до ОСОБА_3 із попереднім внесенням вартості відповідної частки на депозитний рахунок суду.

Відтак, дані вимоги ОСОБА_3 не відповідають ст. 14 ч.2 ЦК України, за якою особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обовязковим для неї.

Таким чином, суд вірно визнав за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 право власності на спірне майнові права в рівних частках, тобто по 1/2 ідеальній частці на кожного співвласника в порядку поділу майна, що є обєктом права спільної власності.

Районний суд дійшов до правильного висновку про відсутність підстав для визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_4, а також для задоволення вимог ОСОБА_3 витребувати з незаконного володіння ОСОБА_5 спірної квартири, припинення право спільної сумісної власності ОСОБА_3 на 1/2 частку спірного автомобілю та стягнення з ОСОБА_4 грошової компенсації вартості цієї частки.

При цьому, судова колегія зазначає, що згідно з ч. 3 ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог статей 57 - 60 ЦПК України.

На підставі зазначеного вище, судова колегія вважає, що ОСОБА_4 не в повному обсязі довів ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог та заперечень щодо вищевказаних позовів, що є обовязком сторін згідно з засадами змагальності процесу за ст. 10 ЦПК України.

Отже, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до невірного вирішення справи.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 305, п. 1 ч. 1 ст. 307, ст.ст. 308, 313, п. 1 ч. 1 ст. 314, 315, 317, 319 ЦПК України, судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - відхилити.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 21 грудня 2015 року по цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання правочину недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, поділ майна подружжя, за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про визнання майна особистою власністю залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Судді апеляційного суду

Одеської області ОСОБА_11

ОСОБА_12

ОСОБА_2