Постанова № 56848097, 28.03.2016, Донецький апеляційний господарський суд

донецький апеляційний господарський суд

Постанова

Іменем України

28.03.2016 справа №905/2302/15

Донецький апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: суддів при секретарі судового засіданняСгара Е.В Будко Н.В., Мясищева А.М. Тимошенко А.А.

за участю представників сторін: від позивача: від відповідача:не прибув не прибув розглянувши апеляційну скаргу Департаменту міського майна Маріупольської міської ради, м. Маріуполь Донецької області на рішення господарського суду Донецької області від07 грудня 2015 р. у справі№ 905/2302/15 (суддя М.В. Сажнева) за позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_5, м. Маріуполь Донецької області до відповідача-1 до відповідача-2 за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Маріупольської міської ради, м. Маріуполь Донецької області Департаменту міського майна Маріупольської міської ради, м. Маріуполь Донецької області Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк", м. Маріуполь Донецької областіпростягнення 622264,00 грн.

В С Т А Н О В И В:

Рішенням господарського суду Донецької області від 07.12.2015 у справі №905/2302/15 частково задоволено позовні вимоги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5, м. Маріуполь та стягнуто з Департаменту міського майна Маріупольської міської ради (87500, Донецька обл., м. Маріуполь, пр. Металургів, 25, ідентифікаційний код 23599040, за рахунок коштів місцевого бюджету) на користь Фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 (87550, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) кошти у розмірі 518868 (п'ятсот вісімнадцять тисяч вісімсот шістдесят вісім) грн. 00 коп. та судовий збір у розмірі 7782 (сім тисяч сімсот вісімдесят дві) грн 66 коп. В іншій частині позову відмовлено.

Не погодившись із рішенням місцевого господарського суду, Департамент міського майна Маріупольської міської ради, м. Маріуполь Донецької області звернувся до Донецького апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Донецької області від 07.12.2015 у справі №905/2302/15 та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог про стягнення 518 868 грн.

Скаржник вважає, що рішення місцевого господарського суду є необґрунтованим та таким, що прийнято із невірним застосуванням норм матеріального та процесуального права в частині задоволення позовних вимог. Вважає, що позбавлений можливості повернути грошові кошти позивача, з огляду на те, що позивач не повернув йому приміщення. Крім того, вважає що висновок суду про стягнення з нього 86478 грн. податку на додану вартість є безпідставним, оскільки зазначені грошові кошти були перераховані до державного бюджету.

Позивач у судове засідання 28.03.2016р. не прибув, причини неявки не повідомив.

Відповідач-1 у судове засідання 28.03.2016р. не прибув, причини неявки не повідомив.

Відповідач-2 у судове засідання 28.03.2016р. не прибув, причини неявки не повідомив. Третя особа у судове засідання 28.03.2016р. не прибула, причини неявки не повідомила.

Перевіривши матеріали справи та правильність застосування господарським судом першої інстанції норм процесуального права України, колегія суддів Донецького апеляційного господарського суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Статтею 99 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Відповідно до ст.101 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Із матеріалів справи вбачається, що Рішенням Маріупольської міської ради від 25.12.2007 №5/17-3144 затверджено перелік об'єктів міської комунальної власності, які підлягають приватизації у 1 півріччі 2008 р.

25.01.2008р. між Управлінням міського майна Маріупольської міської ради, правонаступником якого є Департамент міського майна Маріупольської міської ради, (далі продавець) та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_5 (далі покупець) було укладено договір № 1133 купівлі-продажу нежитлового приміщення літ. А/п, приміщення № 73 розташованого за адресою: 87556, м. Маріуполь, АДРЕСА_2 (далі - Договір).

Вказаний договір було посвідчено приватним нотаріусом Апалько М.Ю. та зареєстровано 31.01.2008р.

Згідно з п. 2.1 Договору покупець зобов'язується сплатити за об'єкт приватизації 518868,00 грн. протягом 30 календарних днів з моменту нотаріального посвідчення Договору купівлі-продажу.

На виконання Договору, 27.02.2008р. позивачем було перераховано на рахунок Управління міського майна кошти за об'єкт нерухомості кошти у розмірі 518868,00 грн. згідно договору №1133, що підтверджується банківською випискою.

Таким чином позивач свої зобов'язання за Договором виконав у повному обсязі.

Право власності на зазначене в Договорі приміщення було зареєстровано за ОСОБА_5 в уставленому законом порядку.

В подальшому рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя у справі №2-519/388/12 від 13.11.2012р. визнано недійсними вищевказані рішення Маріупольської міської ради від 25.12.2007 №5/17-3144 "Про затвердження переліку об'єктів міської комунальної власності, що підлягає приватизації у 1 півріччі 2008 року" в частині нежитлового приміщення АДРЕСА_2 в м. Маріуполі, свідоцтво про право власності від 19.12.2007 на нежитлове приміщення АДРЕСА_2 в м. Маріуполі, видане Маріупольській громаді в особі Маріупольської міської ради, а також договір купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_2 в м. Маріуполі від 25.01.2008 р. № 1133, укладений між Управлінням міського майна Маріупольської міської ради та ОСОБА_5, реєстровий № 674.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 13.03.2013р. рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 13.11.2012р. залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26.09.2013р. рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 13.11.2012р. та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 13.03.2013р. залишено без змін.

У зв'язку з визнанням Договору купівлі-продажу від 25.01.2008 № 1133 недійсним, позивач звернувся до місцевого господарського суду із позовною заявою про стягнення 518 868 грн., які були сплачені за об'єкт Договору та підлягають поверненню на підставі ч.1 ст. 216 Цивільного кодексу України, а також 93 396 грн. процентів за користування грошовими коштами та 10 000 грн. моральної шкоди.

При розгляді вищезазначених вимог, колегія суддів апеляційного суду виходить з наступного.

Відповідно ч. 3 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Таким чином, обставини справи, що були встановлені під час розгляду судами цивільної справи № 2-519/388/12 є преюдиційними та не потребують доведення в межах даної справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою (ч.5 ст. 216 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 2 ст. 208 Господарського кодексу України у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Відповідно до п.2.13. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як самостійно, так і, з урахуванням припису частини першої статті 58 ГПК, бути об'єднана з вимогою повернути одержане за цим правочином у натурі або про відшкодування його вартості (якщо повернення у натурі неможливе). В разі заявлення вимоги про повернення одержаного за правочином відповідач має право подати зустрічний позов (стаття 60 ГПК) про витребування належного йому майна або відшкодування вартості останнього.

Як вже зазначалось вище, рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 13.11.2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 13.03.2013 та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26.09.2013, визнано договір № 1133 купівлі-продажу нежитлового приміщення літ. А/п, приміщення № 73 розташованого за адресою: 87556, м. Маріуполь, АДРЕСА_2 недійсним.

Матеріали справи свідчать, що вищезазначений договір купівлі-продажу № 1133 від 25.01.2008р. було укладено між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 та Управлінням міського майна Маріупольської міської ради, правонаступником якого є Департамент міського майна Маріупольської міської ради.

Відповідно до п.2.15. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» наслідки недійсності правочину підлягають застосуванню лише стосовно сторін даного правочину, тому на особу, яка не брала участі в правочині, не може бути покладено обов'язок повернення майна за цим правочином.

Враховуючи наведене, з огляду на те, що позивач перерахував відповідачу-2 грошові кошти в розмірі 518868,00 грн. на виконання договору купівлі-продажу нежитлового приміщення № 1133 від 25.01.2008р., який було визнано недійсним, колегія суддів апеляційного суду погоджується із висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог до Департаменту міського майна Маріупольської міської ради, м. Маріуполь про стягнення сплачених грошових коштів в розмірі 518 868,00 грн. та відмови у задоволенні позовних вимог до відповідача-1 Маріупольської міської ради, оскільки останній не був стороною спірного договору.

Посилання відповідачів на той факт, що позивач не повернув останнім спірне приміщення, що було придбано за договором купівлі-продажу № 1133 від 25.01.2008р., відсутність скасування державної реєстрації права власності позивача на спірне приміщення та перебування вищевказаного приміщення в іпотеці не приймаються колегією суддів апеляційного суду враховуючи наступне:

- правочин визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення та не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю;

- неповернення позивачем спірного приміщення не позбавляє відповідача-2 обов'язку повернення позивачу, сплачених останнім грошових коштів в розмірі 518 868,00 грн., крім того, в межах даної справи не було заявлено зустрічного позову про повернення Департаменту міського майна Маріупольської міської ради приміщення, яке було предметом договору купівлі-продажу № 1133 від 25.01.2008р., який було визнано недійсним;

- наявність бездіяльності Департаменту міського майна Маріупольської міської ради протягом більше ніж два роки з моменту набуття законної сили рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 13.11.2012р. по справі № 2-519/388/12 щодо відсутності дій, направлених на виконання вказаного рішення;

- відповідач-2 не позбавлений права на звернення до державного реєстратора з метою скасування державної реєстрації права власності позивача на спірне приміщення у виконання вищевказаного чинного рішення суду;

- перебування спірного приміщення в іпотеці на підставі іпотечного договору, укладеного позивачем із третьою особою не стосується предмету спору у даній справі та не спростовує обґрунтований висновок суду щодо необхідності повернення позивачу коштів сплачених на виконання договору, який в подальшому було визнано недійсним.

Судом також не приймається посилання відповідачів на те, що частину зі сплачених позивачем коштів, а саме 20% ПДВ, повинно бути стягнуто з державного бюджету, оскільки всю суму коштів з урахуванням ПДВ позивачем було сплачено на рахунок відповідача-2, як продавця за договором, а наслідки недійсності правочину підлягають застосуванню лише стосовно сторін даного правочину, тому на особу, яка не брала участі в правочині, не може бути покладено обов'язок повернення майна за цим правочином. При цьому, суд відзначає, що відповідач-2 не позбавлений права звернутись з вимогою про повернення йому з державного бюджету суми податку на додану вартість, у зв'язку з визнанням договору недійсним та поверненням позивачу всієї суми сплачених коштів.

Крім того, позивач під час звернення до суду першої інстанції просив стягнути проценти за користування грошовими коштами в розмірі 93 396 грн. При цьому, позивач просив стягнути проценти за користування грошовими коштами на підставі ст.ст. 1214, 536 Цивільного кодексу України із застосуванням ст. 625 Цивільного кодексу України, яка встановлює розмір процентів (3% річних).

При розгляді вищезазначених вимог колегія суддів апеляційного суду виходить з наступного.

Відповідно до ч.2 ст. 1214 Цивільного кодексу України у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

Згідно ст. 536 Цивільного кодексу України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір таких процентів визначається договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Проценти річних, про які йдеться у частині другій статті 625 Цивільного кодексу України, необхідно відрізняти від процентів за користування чужими коштами, передбачених статтею 536 названого Кодексу. Стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов'язання і одночасно, як зазначалося, способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов'язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у статті 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (стаття 1214 ЦК України).

Підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 ЦК України). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв'язку з користуванням чужими коштами. Положення ж частини другої статті 625 ЦК України в частині сплати процентів річних застосовуються за наявності порушення грошового зобов'язання.

Якщо договором або чинним законодавством не передбачено розміру процентів за користування чужими коштами, то припис частини другої статті 625 ЦК України може бути застосований господарським судом лише за наявності порушення боржником грошового зобов'язання.

Відповідно до п. 5.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" №14 від 17.12.2013 - обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає у випадках повернення коштів особі, яка відмовилася від прийняття зобов'язання за договором (стаття 612 ЦК України), повернення сум авансу та завдатку, повернення коштів у разі припинення зобов'язання (в тому числі шляхом розірвання договору) за згодою сторін або визнання його недійсним, відшкодування збитків та шкоди, повернення безпідставно отриманих коштів (стаття 1212 ЦК України), оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав.

Матеріали справи свідчать, що розмір процентів за користування чужими грошовими коштами у разі визнання недійсним договору не встановлено ані договором, укладеним між позивачем та відповідачем, ані жодним іншим актом цивільного законодавства.

Що стосується посилань позивача на ст. 625 Цивільного кодексу України, яка встановлює розмір процентів на рівні 3% річних, то приписи вищезазначеної статті може бути застосований виключно за наявності порушення боржником грошового зобов'язання.

Враховуючи той факт, що боржником не було порушено грошеве зобов'язання, а розмір процентів за користування чужими грошовими коштами не встановлено ані договором, ані законом, зазначені обставини зумовлюють відмову в задоволенні позовних вимог в цій частині.

Позивач також заявляв позовні вимоги щодо стягнення моральної шкоди в розмірі 10 000 грн., обґрунтувавши тим, що внаслідок визнання договору недійсним він зазнав сильних моральних страждань, які полягають у моральних переживаннях, погіршенні стану здоров'я, депресії, безсонні, порушенні життєвих планів позивача, оскільки приміщення було придбано для здійснення підприємницької діяльності позивачем.

Відповідно до ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Із матеріалів справи вбачається, що позивачем не було надано жодних належних доказів в розумінні ст. 34 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження факту наявності завдання йому моральної шкоди та її розмір, у зв'язку із чим колегія суддів апеляційного суду погоджується із висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог в цій частині.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін, яка, зокрема, проявляється в тому, що, як зазначається в частині 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

З урахуванням вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів апеляційного суду зазначає, рішення суду першої інстанції прийнято із вірним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а викладені в оспорюваному судовому рішенні висновки відповідають фактичним обставинам справи, у зв'язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення господарського суду господарського суду Донецької області від 07.12.2015 по справі №905/2302/15 підлягає залишенню без змін.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.

На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 49, 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Донецький апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Департаменту міського майна Маріупольської міської ради, м. Маріуполь Донецької області на рішення господарського суду Донецької області від 07.12.2015 по справі №905/2302/15 - залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Донецької області від 07.12.2015 по справі №905/2302/15 - залишити без змін.

Постанова апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Вищого господарського суду України у касаційному порядку через Донецький апеляційний господарський суд протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

Головуючий суддя: Е.В. Сгара

Судді: А.М. М'ясищев

Н.В. Будко