Постанова № 56844798, 30.03.2016, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" березня 2016 р.Справа № 914/3754/15

Львівський апеляційний господарський суд у складі:

Головуючого судді: Плотніцького Б.Д.

Суддів:Мельник Г.І.

ОСОБА_1

при секретарі Стефанишин А.Ю.

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Краківський ринок, м.Львів

на рішення господарського суду Львівської області від 30.11.2015р. (суддя Манюк П.Т.)

у справі №914/3754/15

за позовом: Комунальної 3-ої міської клінічної лікарні, м.Львів

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю Краківський ринок, м.Львів

про стягнення 376 717, 30 грн.

за участю представників сторін:

від позивача: не з'явився

від відповідача (апелянта): ОСОБА_2 по довіреності від 03.11.2015р.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Львівської області від 30.11.2015р. позовні вимоги Комунальної 3-ої міської клінічної лікарні, м.Львів задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю Краківський ринок, м.Львів на користь Комунальної 3-ї міської клінічної лікарні, м.Львів суму в розмірі 356 975,77грн., з яких: 177 505,86грн. заборгованість з орендної плати; 133 830,78грн. інфляційні втрати; 15 387,23грн. 3% річних; 24 996,71грн. пеня; 5 255,19грн. судовий збір. Повернуто Комунальній 3-й міській клінічній лікарні, м.Львів з Державного бюджету України зайво сплачені кошти в сумі 49,79грн., сплачені згідно платіжного доручення від 12.10.2015 року №83. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Товариство з обмеженою відповідальністю Краківський ринок, м.Львів, не погоджуючись з вказаним рішенням, звернулось з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що рішення суду першої інстанції винесене з порушенням норм матеріального та процесуального права, при неповному зясуванні та недоведеністю обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи та просить його скасувати і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на те, що суд першої інстанції при винесенні рішення не дослідив питання, кому належить обєкт оренди, а позивач ввів суд в оману щодо наявності договору оренди і продовження його дії на теперішній час. Апелянт зазначає, що рішенням суду у справі №5015/2286/12, залишеним без змін постановою ВГС України від 10.04.2013р. визнано право спільної часткової власності Львівської міської ради та відповідача (апелянта) на приміщення в окремо стоячій будівлі колишнього гінекологічного відділення (літ.Б-2) загальною площею 933,9кв.м., розташованої за адресою: м.Львів, вул.Рапопорта,6, здійснено розподіл часток у спільній частковій власності та визнано за скаржником право власності на частку 77/100 приміщення у вказаній вище будівлі. Позивач не є стороною правовідносин між співвласниками майна, а договір оренди, який був укладений між позивачем та відповідачем, припинив свою дію відповідно до ст.291 ГК України та ст.26 ЗУ «Про оренду державного та комунального майна». Одночасно, скаржник зазначає, що позивач не виконав свого обовязку щодо виставлення відповідачу рахунків на оплату, що, в свою чергу, не дало останньому змоги вчасно та в повній мірі виконати зобовязання за договором оренди №0740-В від 01.05.2001р., а, відтак, і вимоги позивача, засновані на ст.625 ЦК України, є необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню. Тому, апелянт просить суд задовольнити вимоги апеляційної скарги, скасувати рішення господарського суду від 30.11.2015р. і відмовити у задоволенні позовних вимог.

У відзиві на апеляційну скаргу №229 від 03.02.2016р. позивач проти задоволення вимог апеляційної скарги заперечував, зокрема, зазначив, що договір оренди №0740-В від 01.05.2001р. був укладений строком на 10 років, і, відповідно до умов договору, відповідач мав повернути позивачу обєкт оренди за актом передачі. Позивач протягом 2011-2014рр. повідомляв відповідача про припинення договору оренди та вимагав повернення обєкту оренди з оформленням акту приймання-передачі, втім останній вказані дії не виконує, продовжує користуватися обєктом оренди і не сплачує орендну плату. Відповідно до практики ВГС України та постанов Пленуму ВГС України, відповідач має сплачувати орендну плату за фактичне користування майном до моменту повернення обєкту оренди, а саме, підписання акту приймання-передачі майна. З урахуванням вказаного вище позивач вважає, що і нарахування господарських санкцій, передбачених нормами ЦК України та ГК України, є правомірним. Одночасно, позивач вказує на те, що після закінчення дії договору апелянт здійснював оплату орендних платежів, що підтверджується випискою по рахунку позивача, виданою УДКСУ у Шевченківському районі м.Львова, що в свою чергу, спростовує твердження скаржника. Відтак, позивач вважає, що рішення суду є законним і не підлягає скасуванню, а апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

У судових засіданнях 18.01.2016р., 08.02.2016р. 30.03.2016р. представник апелянта підтримав вимоги, викладені в апеляційній скарзі, просив її задовольнити та скасувати рішення суду. Представник позивача проти задоволення вимог апеляційної скарги заперечував з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу №229 від 03.02.2016р. та просив залишити рішення суду без змін.

30.03.2016р. на адресу суду надійшло клопотання позивача про відкладення розгляду справи у звязку з перебуванням представника у щорічній відпустці згідно наказу №31-від/тм від 21.03.2016р., який долучено до клопотання.

Суд відмовляє у задоволенні вказаного клопотання позивача, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. З урахуванням вищенаведеного, судова колегія визнала за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутністю представника позивача.

Відповідно ст.99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Відповідно до ст.102 ГПК України, апеляційна скарга на рішення місцевого господарського суду розглядається у двомісячний строк з дня постановлення ухвали про прийняття апеляційної скарги до провадження.

Відповідно до ст.81-1 ГПК України складено протокол судового засідання.

Дослідивши докази матеріалів справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія Львівського апеляційного господарського суду дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено рішенням господарського суду Львівської області, 01.05.2001р. між Комунальною 3-ою міською клінічною лікарнею, м.Львів (позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю Краківський ринок, м.Львів (відповідач) був укладений договір оренди нежитлового приміщення №0740-13 (далі по тексту - договір).

Відповідно до п.1.1 договору позивач надає, а відповідач приймає в орендне користування окремостоячу будівлю колишнього гінекологічного відділення лікарні за адресою: м.Львів, вул.Рапопорта,6, загальною площею 962,1 м. кв., з них підвал 157,7 кв.м., 1-й поверх 442,3 кв.м., 2-й поверх 389,6 кв.м. (згідно поверхневого плану, що є невідємною частиною договору) для використання у господарській діяльності під складські приміщення.

Згідно п.2.1 договору, приміщення надаються відповідачу в орендне користування на умовах цього договору терміном на 10 років з 01.05.2001р. по 01.05.2011р.

Пунктом 4.1 договору передбачено, що орендна плата розраховується згідно постанови КМ України від 19.01.2000р. №75.

Також сторонами погоджено, що після закінчення строку дії договору оренди відповідач зобовязується повернути позивачу обєкт оренди за актом прийому-передачі у стані, в якому він буде знаходитись на момент припинення договору оренди (пп.3.3.6).

Внаслідок порушення відповідачем умов договору, а саме, не поверненням обєкта оренди та не сплатою орендної плати, позивач просив суд стягнути з відповідача заборгованість в розмірі 177 505,86грн., яка виникла за період з жовтня по грудень 2012р. Одночасно позивачем на підставі п.4.3 договору було заявлено до стягнення пеню в розмірі 49 993,43грн., 3% річних в розмірі 15 387,23грн. та інфляційні втрати в розмірі 133 830,78грн.

Відповідно до ст.11 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобовязанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку.

Згідно ст.174 Господарського кодексу України (далі ГК України) передбачено, що господарське зобов'язання виникає, зокрема з господарського договору.

У відповідності до ст.283 ГК України, за договором оренди одна сторона(орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно зі ст.759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до ст.762 ЦК України, за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлено договором найму.

Статтею 286 ГК України передбачено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Частина 1 статті 530 ЦК України зазначає, що якщо у зобовязанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобовязання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Відповідно до ч.2 ст.291 ГК України, договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено. При цьому, ч.2 ст.795 ЦК України передбачено, що повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.

Як зазначено у п.5.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №12 від 29.05.2013р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна", судам слід враховувати, що передбачені статтею 785 ЦК України наслідки пов'язані з моментом припинення договору оренди (найму). Підстави припинення даного виду договорів визначені в частині другій статті 291 ГК України, згідно з якою договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено. Водночас у розгляді справ зі спорів, що виникають з договорів оренди будівель або інших капітальних споруд, господарські суди мають враховувати умови договору та спеціальні норми статті 795 ЦК України, в силу яких договір найму припиняється з моменту оформлення відповідних документів (актів), що підтверджують повернення наймачем предмета договору найму.

Таким чином, підставою для припинення зобов'язання відповідача сплачувати позивачу орендну плату за користування орендованим майном, є підписання акту приймання-передачі приміщення.

Статтею 193 ГК України зазначається, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобовязання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обовязковим для виконання сторонами.

На підставі викладеного, апеляційний господарський суд вважає вірним висновок суду першої інстанції, яким встановлено, що відповідно до умов укладеного між сторонами договору оренди його строк дії мав закінчуватися 01.05.2011р. Однак, відповідач продовжував користуватись переданим йому на підставі договору майном, і в порушення п.п.3.3, 4.1 договору не сплачував орендні платежі. Також сторонами не було складено та підписано акту повернення відповідачем позивачу майна, переданого за договором. Відтак, обґрунтованим є висновок господарського суду, що договір оренди не припинився, оскільки акт повернення майна не був підписаний між сторонами і відповідач продовжує надалі користуватись приміщеннями. При цьому, оскільки відповідач не сплачує орендну плату, то вимоги позивача про стягнення суми заборгованості за орендну плату в розмірі 177 505, 86грн. за період з жовтня по грудень 2012р. (включно) є підставними та обґрунтованими.

Згідно ст.230 ГК України, штрафними санкціями в цьому Кодексі визначаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до ч.6 ст.232 ГК України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Стаття 3 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань зазначає, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Пунктом 4.3 договору сторони передбачили, що за порушення термінів оплати за оренду будівлі орендар виплачує орендодавцю пеню в порядку та розмірі встановленому чинним законодавством України.

В той же час, ч.6 ст.231 ГК України встановлено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Також у п.2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» зазначено, що передбачений ч.6 статті 231 ГК України розмір відповідальності за порушення грошових зобов'язань застосовується, якщо інше не узгоджено сторонами в договорі або не передбачено законом.

Таким чином, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що оскільки договором не передбачено чіткий розмір пені, то позивачу з урахуванням викладених вище норм чинного законодавства необхідно було проводити розрахунок пені виходячи з розміру облікової ставки НБУ, а не подвійної облікової ставки. Тому, враховуючи ч.6 ст.232 ЦК України, господарський суд обґрунтовано стягнув з відповідача на користь позивача пеню в розмірі облікової ставки НБУ в сумі 24 996,71грн., що є частковим задоволенням вказаної вимоги.

Одночасно, нормами чинного законодавства, зокрема, ст.625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Перевіривши розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, колегія суддів погоджується з висновком господарського суду, що такі є обґрунтованими та підлягають до стягнення з відповідача на користь позивача 15 387,23грн. - 3% річних та 133 830,78грн. - інфляційних втрат.

Враховуючи вищевикладене, надавши належну оцінку всім наявним у справі доказам, повною мірою дослідивши всі обставини справи, норми чинного законодавства України та перевіривши розрахунки пені, 3% річних та інфляційних втрат, колегія суддів вважає, що господарський суд Львівської області правильно застосував норми матеріального права та процесуального права і дійшов вірного висновку щодо часткового задоволення позовних вимог позивача і стягнення з відповідача 356 975,77грн., з яких: 177 505,86 грн. - заборгованість з орендної плати; 24 996,71грн. - пені; 133 830,78 грн. - інфляційні втрати; 15 387,23грн. - 3% річних;

Згідно ст.32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до п.4 ст.129 Конституції України, ст.ст.33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, а за загальним правилом тягар доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини.

У відповідності до ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, вважаються судом недоведеними належними засобами доказування, спростовуються матеріалами справи, і, всупереч вищевказаним нормам ГПК України, скаржником не подано доказів, які б спростовували факти, викладені у позовній заяві, а твердження, наведені в апеляційній скарзі, не спростовують правомірність висновків, викладених в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції.

Зокрема, спростовуються положеннями укладеного між сторонами договору оренди та нормами чинного законодавства України твердження апелянта щодо припинення договору оренди та відсутності підстав у позивача нараховувати апелянту пеню, інфляцію та 3% річних, оскільки, як зазначено вище, поки між сторонами не підписаний акт повернення орендованого майна, договір оренди продовжує свою дію, і, відповідно, у відповідача виникає обов'язок сплачувати орендні платежі.

Враховуючи викладене вище, судова колегія апеляційної інстанції дійшла до висновку, що апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю Краківський ринок, м.Львів підлягає залишенню без задоволення, а рішення господарського суду Львівської області від 30.11.2015р. по справі №914/3754/15 підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст.ст.99, 101, 102, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Львівський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Краківський ринок, м.Львів залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Львівської області від 30.11.2015р. по справі №914/3754/15 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Вищого господарського суду України у касаційному порядку через Львівський апеляційний господарський суд протягом 20 днів.

Повний текст постанови складено 31.03.2016р.

Головуючий суддяБ.Д. Плотніцький

СуддіГ.І. Мельник

ОСОБА_1