Ухвала суду № 56814746, 23.03.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

03680 м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а,

факс 284-15-77 e-mail: inbox@kia.court.gov.ua

Справа № 22-ц/796/3398/2016 Головуючий у суді першої інстанції - ЦоколЛ.І.

Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 березня 2016 року колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва в складі:

головуючий суддя Оніщук М.І.,

судді Українець Л.Д., Крижанівська Г.В.,

секретар Сливка А.В.,

за участю:

представників позивача ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2015 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про захист прав споживача, визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення грошових коштів,

В С Т А Н О В И Л А:

У серпні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду із вимогами до ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс», які під час судового розгляду зменшив і просив визнати недійсним Договір №000180 фінансового лізингу від 10.03.2015, укладений між ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» та ОСОБА_6, стягнути з ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» на користь ОСОБА_6 кошти в розмірі 83 980 грн. 00 коп., отримані на виконання договору, та судовий збір на користь держави.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 10.03.2015 позивачем було підписано договір фінансового лізингу, 11.03.2015 сплачено необхідну суму на рахунок відповідача, однак після детального ознайомлення із текстом договору виявилась невідповідність замовленого ним товару, так як позивач мав намір придбати автомобіль марки Ssang Yong Korando AT DLX 2013, замість цього в договорі визначено автомобіль марки Chery Е5 Comfort, якого позивач не замовляв. Представник відповідача в телефонному режимі повідомив, що при підписанні договору та додатків до нього 10.03.2015 позивачем було заповнено та підписано шаблонну заяву про зміну предмету лізингу. Таке право передбачається п.п. 1.8 ст. 1 договору, однак жодної додаткової угоди укладено не було.

16.03.2015 позивачем було сплачено 161 500 грн. Після того, як відповідачем було вказано про недоотримання 10% вартості, позивач звернувся за юридичною консультацією та звернувся до відповідача із заявою про розірвання укладеного договору. Лише 28.08.2015 на рахунок позивача надійшли кошти в сумі 77 520 грн. Позивач вважає, що укладений ним договір є недійсним з огляду на невідповідність його вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема відповідач визначив автомобіль на власний розсуд, а не той, що був обраний позивачем. Умова договору щодо сплати 10% вартості предмета лізингу як адміністративний платіж є незаконною та порушує принцип справедливості та добросовісності. Ціна договору та визначення розмірів і складових лізингових платежів, та порядок їх оплати є недійсними, оскільки суперечать положенням чинного законодавства. Крім цього до складу лізингового платежу не може бути включена плата за укладення договору чи організацію. Не обґрунтована співмірність розміру адміністративного платежу за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору виконаній послузі. Застосування комісійних платежів суперечить суті договору фінансового лізингу. Договором передбачена зміна розміру платежів проте не передбачена формула перерахунку. Крім цього, позивач посилається на те, що інші умови договору є несправедливими, створюють істотний дисбаланс договірних відносин та порушують права споживача, а отже договір в цілому має бути визнаний недійсним.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 30.10.2015 позов залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі позивач посилаючись на незаконність, необґрунтованість рішення, ухваленого з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволенняпозовних вимог. Зокрема вважає, що порушуючи норми законодавства про захист прав споживачів, договір суттєво обмежує права лізингоодержувача та надає йому низку обов'язків, які водночас не відповідають обов'язкам лізиногодавця, коло яких максимально звужене, цим самим не відповідаючи загальноприйнятим принципам та нормам законодавства. Крім того, зазначає, що суд не звернув уваги на те, що правочин було здійснено з використанням нечесної підприємницької практики, а отже він є недійсним.

Представники позивача в судовому засіданні підтримали апеляційну скаргу з викладених в ній підстав та просили її задовольнити.

Представник відповідачав судове засідання не з'явивсь, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Колегія суддів визнала за можливе розглянути справу за відсутності відповіжача, оскільки його неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Згідно вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення суду, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з безпідставності та необґрунтованості позовних вимог.

Вказаний висновок суду є законним та обґрунтованим, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, що 10.03.2015 між ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» та ОСОБА_6 укладено договір №000180 фінансового лізингу. Вказаний договір підписаний лізингоодержувачем ОСОБА_6 Предметом договору є транспортний засіб марки Chery Е5 Comfort, з об'ємом 1,5, механічна КПП, передній привід. Договором та додатками до нього №1 та №2 визначена вартість предмета лізингу, авансовий платіж, сума авансового платежу, щомісячний авансовий платіж, адміністративний платіж, комісія за передачу, а також сам предмет лізингу. Договір, що підписаний сторонами містить положення щодо визначення поняття кожного платежу, умови за яких вони сплачують, а також зобов'язання кожної із сторін.

11.03.2015, тобто після укладення даного договору, позивачем сплачено 32 300 грн., а також 16.03.2015 129 200 грн.

12.06.2015 відповідач на заяву позивача повідомив про розірвання договору, а також про повернення коштів в розмірі 77 520 грн. та відсутність підстав для повернення адміністративного платежу у розмірі 32 300 грн.

У відповідності до вимог ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За змістом ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

За положеннями частини п'ятої статті11, статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача, встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Таким чином, проаналізувавши вищевикладені норми, колегія суддів проходить до висновку, що апелянтом не наведено достатніх доводів в обґрунтування того, що положення укладеного договору є несправедливими, в такому обсязі, що зумовлюють визнання договору недійсним в цілому.

Доводи апеляційної скарги щодо суттєвого обмеження умовами договору його права лізингоодержувача та виникнення низки обов'язків, які не відповідають обов'язкам лізиногодавця, спростовується наступним.

Законом України «Про фінансовий лізинг» визначено фінансовий лізинг як вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Положеннями статті 806 ЦК України передбачено, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Згідно ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом;

г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про фінансовий лізинг» відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Відповідно до частини 2 статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовий лізинг вважається фінансовою послугою.

Згідно з частинами 2, 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг.

Можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

Виходячи з вищевикладеного, слід зазначити, що посилання апелянта на те, що предмет лізингу було замінено відповідачем під час укладення договору не знайшло свого підтвердження в суді апеляційної інстанції, оскільки умовами договору та додатками до нього сторони чітко визначили предмет лізингу, а позивач ознайомився з текстом договору, додатком 1 та 2 до нього, та підписав його.

Отже, суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, надав всім доводам сторін належну правову оцінку, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності та постановив законне, правильне по суті і справедливе рішення.

Таким чином, при апеляційному розгляді справи порушень норм матеріального і процесуального права, які є підставою для скасування рішення, в справі не виявлено.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, при цьому, не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Отже, з огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про відхилення апеляційної скарги та залишення рішення суду без змін.

Враховуючи викладене, керуючись, ст.ст. 218, 303, 304, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_3 - відхилити.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2015 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та протягом двадцяти днів може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий М.І. Оніщук

Судді Л.Д. Українець

Г.В.Крижанівська