Рішення № 56753442, 21.03.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Апеляційне провадження №22-ц/796/3646/2016 Головуючий в 1 інстанції - Савицький О.А.

Доповідач - Желепа О.В.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2016 року, колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:

головуючого Желепи О.В.

суддів Іванченко М.М., Рубан С.М.

при секретарі Мившук В.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві, в режимі відео конференції, цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 грудня 2015 року в справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення коштів, -

Заслухавши доповідь судді Желепи О.В., пояснення позивача, представників сторін, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів,-

ВСТАНОВИЛА:

Позивач, ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики в сумі 34000 доларів США та 48624,65 доларів США процентів річних за прострочення виконання грошового зобов'язання.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 18.11.2011 року між ним та відповідачем був укладений договір безпроцентної позики на суму 34000 доларів США строком до 31.12.2011 року. У визначений договором строк відповідач борг не повернув. 01.09.2014 року на адресу відповідача було надіслано лист про повернення суми позики, проте жодної відповіді на даний лист відповідачем не надано, а тому позивач звернувся до суду з вказаним позовом.

В ході судового розгляду, представник позивача уточнив, заявлені позовні вимоги, зазначивши, що сума 48 624, 65 долів, - це є неустойка у вигляді штрафу за порушення строків повернення коштів і просив стягнути цю суму, як неустойку.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28.09.2015 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення коштів - задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором безпроцентної позики від 18 листопада 2011 року в розмірі 50000 (п'ятдесят тисяч) доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 22.12.2015 року становить 1176000 (один мільйон сто сімдесят шість тисяч) грн., з яких заборгованість за договором 34000 (тридцять чотири тисячі) доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 22.12.2015 року становить 799680 (сімсот дев'яносто дев'ять тисяч шістсот вісімдесят) грн., сума неустойки відповідно до п.10 договору 16000 (шістнадцять тисяч) доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 22.12.2015 року становить 376320 (триста сімдесят шість тисяч триста двадцять) грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 3654 (три тисячі шістсот п'ятдесят чотири) грн. судових витрат.

В решті вимог - відмовлено.

Не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволені позовних вимог відмовити в повному обсязі.

В скарзі вказував на те, що суд безпідставно відмовив в задоволені клопотання про оголошення в справі перерви та прийняття до розгляду зустрічного позову, оскільки відповідно до ст. 70 ЦПК України, зустрічний позов був поданий до суду через кур'єрську службу 21.12.2015 року. Висновки суду не відповідають обставинам справи, відносно оцінки договору безпроцентної позики, оскільки судом не було з'ясовано коли, за яких умов, якими саме особами надавалися у позику грошові кошти, у якому саме розмірі та у якій валюті. Суд безпідставно не задовольнив клопотання сторони відповідача про виклик свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які могли б дати пояснення щодо виникнення цивільно-правових відносин, що склалися між сторонами. Рішення ухвалено без з'ясування часу передачі коштів, а також їх сум, що не відповідає висновку ВСУ, що викладений у Постанові від 2 липня 2014 року по справі № 6-79цс14. В скарзі також зазначено, що суд першої інстанції вийшов за межі заявлених позовних вимог, стягуючи суму 48624, 64 доларів США, як неустойку, а не проценти за не виконання грошового зобов'язання, передбачені договором.

В судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача доводи скарги підтримав.

Позивач доводи скарги не визнав, пояснив, що кошти відповідачу він позичив в 2007 році в сумі 35 000 доларів, попередньо, взявши їх в кредит. З цих коштів 1000 доларів США відповідач повернув одразу, а ще приблизно 13 000 доларів США відповідач повернув на погашення його зобов'язань за кредитним договором.

Представник позивача також доводи скарги не визнала, просила залишити рішення суду без змін.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно з вимогами ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позичальникові таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно з ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частина перша статті 1049 ЦК України передбачає, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ст.526, 610 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог-відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.

З матеріалів справи вбачається, та встановлено судом, що 18.11.2011 року між сторонами було укладено договір безпроцентної позики на суму 34000 доларів США, строком до 31.12.2011 року (а.с.5).

02.09.2014 року на адресу відповідача було надіслано лист від 01.09.2014 року про повернення суми позики (а.с.6), що підтверджується квитанціями УДППЗ «Укрпошта» (а.с.7).

За вказаним договором відповідач, свої зобов'язання не виконав та в передбачений в договорі строк кошти не повернув.

Вказані обставини, які суд вважав встановленими є доведеними.

Доводи апеляційної скарги про те, що вказаний договір є безгрошовий, оскільки позивач визнає, що кошти передавались не в 20011 році, а раніше, колегія суддів не приймає, так як факт передачі грошових коштів відповідачу за вказаним договором підтверджується власноручним написом , зробленим відповідачем в кінці договору, оригінал якого був оголошений в судовому засіданні апеляційного суду, в якому останній підтверджує факт отримання коштів від позивача до підписання вказаного договору.

Посилання представника відповідача на те, що кошти він використав для ведення спільного бізнесу з дочкою позивача не звільняє останнього від виконання своїх особистих зобов'язань за укладеним ним договором позики. Крім позивача та відповідача інші сторони в договорі позики, які також брали на себе якісь зобов'язання не вказані.

Посилання в скарзі на те, що безгрошовість договору позики, могла б бути підтверджена показами свідків, які не були допитані судом першої інстанції, колегія суддів не приймає, з огляду на те , що відповідно до ст. 1051 ЦК України, безгрошовість договору позики, який укладений в письмовій формі не може доводитись показами свідків.

Крім того в судовому засіданні апеляційного суду представником відповідача не заявлялось клопотання про допит свідків, які на його думку безпідставно не допитувались районним судом.

Надані до апеляційної скарги: іпотечний договір від 13 квітня 2007 року, відповідно до якого позивач передав в іпотеку банку своє майно та квитанції про погашення кредиту ОСОБА_3 не спростовують факту, отримання відповідачем в борг від позивача грошей.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, щодо доведеності позивачем факту отримання відповідачем позики в сумі 34 000 долари США, яка зафіксована в письмовому договорі, факт підписання та укладення якого відповідачем та його представником не заперечувався.

Разом з тим, суд першої інстанції не з'ясував, чи повертались відповідачем кошти.

З пояснень позивача в судовому засіданні апеляційного суду, встановлено, що відповідач повернув 14 000 доларів США.

Будь-яких доказів про те, що повернута була більша сума, ніж визнав позивач, відповідач та його представник ні суду першої інстанції ні до апеляційного суду не подали.

Колегією суддів також встановлено невірне застосування судом першої інстанції положень статті 533 ЦК України.

Так, згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Гривня є законним платіжним засобом на території України (частина перша стаття 192 ЦК України).

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України).

Такими випадками є стаття 193, частина четверта статті 654 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94 ВР «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом із тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України.

Згідно з частиною третьою статті 533 ЦК України, використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом (частина друга статті 192 ЦК України).

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня.

Відтак, у національній валюті України підлягають стягненню всі складові грошового зобов'язання, передбачені, зокрема, у статті 1048 ЦК України.

Вищезазначене узгоджується з правовою позицією викладеною в постанові ВСУ від 02.07.2014 року № 6-79цс14, яка відповідно до ст. 360-7 є обов'язковою для всіх судів України.

Таким чином апеляційний суд вважає встановленим, що відповідач з позичених ним коштів не повернув 20 000 доларів США, які підлягають стягненню з відповідача в судовому порядку на підставі ст.ст..1048,1049 ЦК України, в гривневому еквіваленті за курсом НБУ на дату постановлення судового рішення , що складає суму 524 858 грн.04 коп.(2624,2902 х20 000 : 100= 524858,04)

Стосовно розгляду районним судом позовних вимог про стягнення з відповідача суми процентів 48624,65 доларів США, колегія суддів, прийшла до висновку, що суд порушив норми процесуального та матеріального права, що призвело до невірного вирішення цих позовних вимог.

Відповідно до п.10 договору позичальник, який прострочив виконання зобов'язання за цим договором на вимогу позикодавця зобов'язаний сплатити суму боргу з урахування встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 50% річних від простроченої суми.

В судовому засіданні районного суду, на запитання головуючого у справі, стороною позивача було уточнено, що вказаний пункт договору передбачає неустойку за неналежне виконання зобов'язання позичальника, а саме є штрафом в розумінні ст. 549 ЦК України, і не відноситься до відповідальності, яка передбачена ст. 625 ЦК України.

Після такого уточнення позовних вимог, суд розглянув їх, стягнувши з відповідача неустойку, з застосуванням ч. 3 ст. 551 ЦК України, зменшивши її розмір до 16000 доларів США.

Суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку , що сума 48624,65 доларів США є штрафом в розумінні ст. 549 ЦК України, оскільки в п. 10 договору безпроцентної позики чітко зазначено, що позичальник, який прострочив виконання зобов'язання за цим договором на вимогу позикодавця зобов'язаний сплатити суму боргу з урахування встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 50% річних від простроченої суми. В договорі відсутнє посилання на обов'язок боржника сплачувати неустойку у вигляді пені чи штрафу. Таке вільне трактування положень договору позивачем та судом не відповідає вимогам закону.

Оскільки умовами договору не був передбачений обов'язок відповідача сплачувати штраф чи неустойку у суду першої інстанції були відсутні правові підстави для стягнення таких сум та застосування ст. 551 ЦК України.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно стягнув з відповідача кошти в розмірі 16000 (шістнадцять тисяч) доларів США, як неустойку є обґрунтованими та знайшли своє підтвердження в судовому засіданні апеляційного суду.

Позовні вимоги про стягнення з відповідача неустойки не ґрунтуються на положеннях договору, укладеного сторонами, а тому є необґрунтованими та недоведеними. В задоволенні цих позовних вимог необхідно відмовити. Втім, колегія суддів роз'яснює позивачу, що він не позбавлений права на звернення до суду з позовом про стягнення відсотків, передбачених п. 10 укладеного між сторонами договору з інших правових підстав.

Вищезазначеним обставинам, які безпосередньо стосуються предмету даного спору, судом не надано належної правової оцінки, що призвело до ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення в цій частині.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд безпідставно відмовив в задоволенні клопотання про оголошення в справі перерви та прийняття до розгляду зустрічного позову, оскільки відповідно до ст. 70 ЦПК України, зустрічний позов був поданий до суду через кур'єрську службу 21.12.2015 року, є недоведеними.

З матеріалів справи вбачається, що провадження в даній справі відкрито 04.11.2014 року.

З березня місяця 2015 року представник відповідача брав участь в судових засіданнях в суді першої інстанції, що підтверджується журналами судових засідань та поданими до суду заявами.

Крім того, в кінці березня 2015 року відповідач ОСОБА_2 оскаржував в апеляційному порядку ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 04.11.2014 року про відкриття провадження в даній справі (а.с. 42-44).

Відповідно до ч. 1 ст. 123 ЦПК України, відповідач має право пред'явити зустрічний позов до початку розгляду справи по суті.

З матеріалів справи вбачається, що в суді першої інстанції розгляд справи відбувався неодноразово.

При цьому, зустрічний позов поданий через кур'єрську службу в м. Запоріжжя лише 21.12.2015 року о 16 год. 30 хв., тобто менше ніж за 24 години до призначеного судом засідання на 22.12.2015 року о 10 год. 00 хв.

Станом на час розгляду справи 22.12.2015 року о 10 год. 00 хв. зустрічний позов до суду не надходив (копія транспортної накладної а.с. 138)

Відмовляючи в задоволені клопотання про відкладення розгляду справи для прийняття зустрічної позовної заяви суд вірно виходив з того, що зустрічний позов, станом на час розгляду справи, на адресу суду не надходив.

Крім того, колегія суддів вважає, що у відповідача було достатньо часу для подання зустрічної позовної заяви, а будь-яких доказів про неможливість подання зустрічної позовної заяви з моменту відкриття провадження в даній справи ще в листопаді 2014 року, стороною відповідача не надано.

Інших доводів, які б давали підстави для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, апеляційна скарга не містить.

Так, як суд першої інстанції , розглядаючи дану справу, не повно встановив обставини справи, які мали правове значення для її вирішення, порушив норми матеріального та процесуального права, керуючись ст. 309 ЦПК України, колегія суддів прийшла до висновку про необхідність його скасування з ухваленням нового рішення.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313-314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 грудня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення яким:

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 18 листопада 2011 року в розмірі 524 858 грн. 04 коп.( еквівалент за курсом НБУ станом на 21 березня 2016 року 20 000 доларів США ) та 3654 грн. судових витрат.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20-ти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий Судді: