Ухвала суду № 56728090, 25.03.2016, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 167/803/15-ц Головуючий у 1 інстанції: Сіліч І.І. Провадження № 22-ц/773/246/16 Категорія: 39 Доповідач: Стрільчук В. А.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 березня 2016 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого судді Стрільчука В.А.,

суддів Бовчалюк З.А., Здрилюк О.І.,

секретар судового засідання Концевич Я.О.,

з участю позивача ОСОБА_1, представника позивача ОСОБА_2, представника відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, Рожищенської міської ради про визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом, Державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування реєстрації права власності, визнання права власності на нерухоме спадкове майно за законом та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_5 до ОСОБА_4, ОСОБА_1, Рожищенської міської ради про визнання свідоцтва про право на спадщину за законом недійсним, скасування реєстрації права власності, визнання права власності на нерухоме спадкове майно за законом за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 на рішення Рожищенського районного суду від 25 грудня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У липні 2015 року ОСОБА_6 звернулася до суду із зазначеним позовом до ОСОБА_4 та Рожищенської міської ради, посилаючись на те, що 25 квітня 1996 року помер її батько ОСОБА_7. На час його смерті вона була неповнолітньою, оскільки народилася 26 вересня 1978 року. Після смерті батька відкрилася спадщина на все належне йому майно, в тому числі на житловий будинок з господарсько-побутовими спорудами в м. Рожище по вул. Сухарєва, 1. Вона та її мати відповідач ОСОБА_4 як спадкоємці першої черги за законом після смерті ОСОБА_7 вступили у фактичне володіння спадковим майном шляхом спільного проживання разом із спадкодавцем на момент його смерті. Кожна з них успадкувала по 1/2 частині вказаного будинковолодіння.

Інший спадкоємець першої черги за законом її сестра ОСОБА_5 спадщину після смерті батька не прийняла, на момент його смерті проживала за іншою адресою та в установлений законом шестимісячний строк із заявою про прийняття спадщини до нотаріальної контори не зверталася.

У травні 2015 року відповідач ОСОБА_4 без її згоди почала перепланування, реконструкцію будинку та самовільне будівництво господарських споруд. Знаючи, що оформленням майна після смерті батька займалася її матір та маючи намір добудувати приміщення, вона попросила відповідача надати їй документи про право власності. Тоді матір повідомила, що весь будинок і земельна ділянка для будівництва та обслуговування будинку належать виключно відповідачу. Таким чином їй стало відомо про порушення її права як спадкоємця за законом після смерті батька.

Враховуючи викладене та неодноразово змінюючи позовні вимоги, просила визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане Рожищенською державною нотаріальною конторою 30 травня 1997 року, зареєстроване в реєстрі за № 1-745, на імя ОСОБА_4, про право власності на 1/2 частину спадкового майна після смерті 25 квітня 1996 року ОСОБА_7, яке складається з житлового будинку з відповідною частиною господарських та побутових будівель і споруд, розташоване в м. Рожище по вул. Сухарєва, 1; визнати недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЕ № 316244 від 25 вересня 2009 року, виданий ОСОБА_4, кадастровий номер земельної ділянки 0724510100:14:033:0125; визнати за нею право власності на 1/4 частину житлового будинку загальною площею 75,2 кв.м та 1/4 частину господарських та побутових будівель і споруд, а саме Б-1 хлів-літня кухня загальною площею 40 кв.м, б-хлів загальною площею 14,7 кв.м, Р-вбиральню, Г-криницю загальною площею 8,5 кв.м, огорожу загальною площею 25,4 кв.м за вищевказаною адресою; визнати за нею право власності на 1/4 частину земельної ділянки площею 0,0769 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за тією ж адресою.

15 липня 2015 року ОСОБА_5 як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги, звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_1, Рожищенської міської ради про визнання свідоцтва про право на спадщину частково недійсним, скасування реєстрації права власності на 1/3 частину будинковолодіння та визнання права власності на спадкове майно, посилаючись на те, що 25 квітня 1996 року помер її батько ОСОБА_7 Після його смерті відкрилася спадщина на все належне йому майно, в тому числі на 1/2 частину житлового будинку з господарсько-побутовими спорудами в м. Рожище по вул. Сухарєва, 1. Інша частина будинку належала її матері ОСОБА_4 як майно, набуте нею спільно з батьком в період шлюбу. Спадкоємцями першої черги за законом після смерті батька були її матір ОСОБА_4, сестра ОСОБА_1 та вона. Відповідачі у справі вступили у фактичне володіння спадковим майном шляхом спільного проживання із спадкодавцем на час смерті, вона ж проживала окремо, однак отримала меблевий гарнітур, який забрала до себе додому. Питання про поділ і узаконення будинку та надвірних споруд ніколи не поставало. Проте на даний час зясувалося, що право власності на все нерухоме спадкове майно зареєстроване за її матірю ОСОБА_4 Вона з цим не згідна, оскільки, будучи спадкоємцем, яка прийняла частину спадщини, вона також має право на спадкове майно.

Тому просила визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане Рожищенською державною нотаріальною конторою 30 травня 1997 року ОСОБА_4 після смерті ОСОБА_7 в частині визнання права власності на 1/3 частину спірного будинковолодіння; скасувати реєстрацію права власності ОСОБА_4 на 1/3 частину даного майна та визнати за нею право власності на 1/6 його частину в порядку спадкування за законом після смерті батька.

Ухвалою Рожищенського районного суду від 17 липня 2015 року вказані позови обєднані в одне провадження.

Рішенням Рожищенського районного суду від 25 грудня 2015 року в задоволенні обох позовів відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 просять скасувати дане рішення в частині відмови у задоволенні первісного позову і ухвалити нове рішення, яким цей позов задовольнити, покликаючись на неповне зясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального і процесуального права.

В запереченнях на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_4 ОСОБА_3 та третя особа ОСОБА_5 просять її відхилити і залишити рішення без змін, зазначаючи про його законність та обґрунтованість.

Апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких мотивів.

Судом встановлено, що житловий будинок з господарсько-побутовими спорудами в м. Рожище по вул. Сухарєва, 1 належав ОСОБА_7 та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності подружжя і був набутий ними в період шлюбу, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу між вказаними особами від 15 травня 1973 року (т. 1, а. с. 81, зворот), договором про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку від 20 травня 1974 року, укладеним між виконавчим комітетом Рожищенської селищної ради та ОСОБА_7 (т. 1, а. с. 82-83), довідкою-характеристикою Волинського обласного бюро технічної інвентаризації від 05 березня 1997 року (т. 1, а. с. 84). Дана обставина сторонами і третьою особою визнається.

25 квітня 1996 року ОСОБА_7 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії І-ЕГ № 167856 (т. 1, а. с. 7). Після його смерті відкрилася спадщина на належну йому 1/2 частину житлового будинку з господарсько-побутовими спорудами по вул. Сухарєва, 1 в м. Рожище.

Відповідно до ч. ч. 1-2 ст. 524 Цивільного кодексу (далі ЦК) УРСР в редакції 1963 року, чинного на час виникнення спірних правовідносин, спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

Частиною 1 ст. 529 ЦК УРСР 1963 р. передбачено, що при спадкоємстві за законом спадкоємцями першоїчерги є, в рівних частках, діти, дружина і батьки померлого.

Згідно з ч. 1 ст. 549 ЦК УРСР 1963 р. визнається, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном або подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені дії мають бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

ОСОБА_1 і ОСОБА_5 як діти померлого (т. 1, а. с. 9-10, 61-62), а ОСОБА_4 як його дружина (т. 1, а. с. 81) є спадкоємцями першої черги за законом після смерті батька та чоловіка.

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 прийняли спадщину відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК УРСР 1963 р. шляхом фактичного вступу у володіння спадковим майном, так як вони проживали разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, що підтверджується записами у будинковій книзі (т. 1, а. с. 11-17) і не заперечується усіма особами, які беруть участь у справі.

Судом не взято до уваги доводи третьої особи ОСОБА_5 про прийняття нею спадщини шляхом отримання у володіння спадкового меблевого гарнітуру, так як ці доводи спростовані поясненнями відповідача ОСОБА_4 про те, що вказаний гарнітур був переданий її дочці ОСОБА_5 ще задовго до смерті батька. В судовому засіданні третя особа не заперечила дану обставину.

З оглянутої в судовому засіданні спадкової справи № 161 Рожищенської державної нотаріальної контори щодо майна померлого 25 квітня 1996 року ОСОБА_7 вбачається, що відповідач ОСОБА_4 30 травня 1997 року подала заяву про видачу їй свідоцтва про право на спадщину за законом і в цей же день отримала таке свідоцтво на 1/2 частину житлового будинку з господарсько-побутовими спорудами в м. Рожище по вул. Сухарєва, 1 та свідоцтво про право власності на 1/2 частину цього ж будинковолодіння як на частку в спільному майні подружжя (т. 1, а. с. 79-86), ставши таким чином власником усього будинковолодіння.

Рішенням Рожищенської міської ради від 20 січня 2009 року № 29/5 ОСОБА_4 було передано безоплатно у приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку по вул. Сухарєва, 1 площею 0,0769 га (т. 1, а. с. 48).

На підставі цього рішення ради 25 вересня 2009 року ОСОБА_4 було видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку (т. 1, а. с. 49-50).

Відмовляючи у задоволенні позовів, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем та третьою особою пропущено позовну давність для звернення до суду за захистом своїх прав і не надано належних доказів поважності причини пропуску зазначеного строку.

При цьому суд послався на те, що ОСОБА_1 була обізнана про наявність свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого на імя ОСОБА_4, що підтверджується показаннями в судовому засіданні ОСОБА_5 та ОСОБА_4, які були допитані судом в якості свідків у справі за позовом ОСОБА_1

Вказані висновки суду відповідають обставинам справи і зроблені з дотриманням норм матеріального права.

Відповідно до ст. 71 ЦК УРСР 1963 р. загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (ст. 76 ЦК УРСР 1963 р.).

Закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові (ст. 80 ЦК УРСР 1963 р.).

Аналогічні правові норми містяться і в ст. ст. 256, 257, 261, 267 нині чинного ЦК України.

При цьому згідно з ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у справі, зробленою до винесення ним рішення.

В поданому суду 15 липня 2015 року письмовому запереченні на позовну заяву відповідач ОСОБА_4 заявила про застосування позовної давності (т. 1, а. с. 34-37).

Виходячи з викладеного, давши вірну оцінку обставинам справи, суд обґрунтовано відмовив у задоволенні первісного позову.

Рішення в частині відмови в позові третьої особи в апеляційному порядку не оскаржується, а тому відповідно до вимог ч. 1 ст. 303 Цивільного процесуального кодексу (далі ЦПК) України апеляційним судом не переглядається.

Наведене в апеляційній скарзі твердження про те, що ОСОБА_1 у встановленому законом порядку набула право власності на частину спадкового майна після смерті свого батька шляхом фактичного вступу у володіння ним, відповідає дійсності. Також вірними є доводи позивача про те, що отримання чи неотримання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину є його правом, а не обовязком, і нормами цивільного законодавства не встановлено правових наслідків таких дій та обмежувального строку для одержання згаданого свідоцтва.

Отримавши у травні 1997 року свідоцтво про право на спадщину за законом на все спадкове майно після смерті свого чоловіка (т. 1, а. с. 85), відповідач ОСОБА_4 порушила право власності ОСОБА_1 на частину цього майна.

З огляду на викладене, у випадку предявлення ОСОБА_1 позову про захист свого порушеного права в межах строку позовної давності воно підлягало б такому захисту.

Однак в даному випадку в позові відмовлено не у звязку з безпідставністю заявлених вимог по суті, а у звязку з пропуском позовної давності і відсутністю поважних причин для поновлення цього строку.

Той факт, що на час відкриття спадщини ОСОБА_1 була неповнолітньою (їй виповнилося 17 з половиною років, т. 1, а. с. 9), не має правового значення для вирішення даного спору і для застосування позовної давності, оскільки порушення її прав як власника спірного майна відбулося у травні 1997 року, тобто після досягнення нею повноліття.

Правова конструкція ст. 76 ЦК УРСР 1963 року та ст. 261 нині чинного ЦК України полягає в тому, що початок перебігу позовної давності законодавець повязує не тільки з днем, коли особа дізналася (довідалася) про порушення свого права, а й з днем, коли вона повинна була (могла) про це дізнатися.

Позивач ОСОБА_1 протягом трьох років після оформлення її матірю ОСОБА_4 у травні 1997 року права власності на все спірне будинковолодіння принаймні повинна була і мала реальну можливість дізнатися про порушення свого права вказаними діями відповідача. З часу смерті свого батька вона постійно проживала у спірному будинку, матір не приховувала від неї документи та інформацію стосовно вказаного майна і, крім того, в неї не було жодних обєктивних перешкод в отриманні необхідної інформації від державних органів, які є її носіями, зокрема, Державної нотаріальної контори, Волинського обласного бюро технічної інвентаризації. Однак протягом строку позовної давності ОСОБА_1 не скористалася наданим їй законом правом на предявлення позову, подавши позовну заяву лише 02 липня 2015 року (т. 1, а. с. 3-6), тобто після спливу вказаного строку (через 18 років після порушення її права), і не надала суду доказів про поважність причин його пропуску.

Значення позовної давності полягає у стабілізації й упорядкуванні цивільно-правових відносин, полегшенні роботи юрисдикційних органів. Позовна давність надає потерпілій особі чітко визначений, але цілком достатній строк для захисту свого права. Цей строк покликаний сприяти усуненню невизначеності у відносинах учасників цивільно-правового обороту, оскільки за відсутності позовної давності потерпіла особа могла б скільки завгодно утримувати боржника під загрозою застосування заходів державно-примусового впливу, не вдаючись при цьому до реалізації свого інтересу.

Таким чином, встановлення позовної давності не тільки спонукає особу, права чи охоронювані інтереси якої порушено, до звернення до суду, а й служить інтересам іншої сторони, встановлюючи часові межі такого звернення, сприяє стабільності правопорядку в цілому.

За таких обставин незастосування судом позовної давності чи поновлення цього строку у даній справі було б порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно права на справедливий суд в контексті вирішення спору на підставі чинних положень національного законодавства (прав та обовязків сторін цивільного характеру) і порушувало б принцип правової визначеності.

Що стосується спірної земельної ділянки, то право користування нею виникло у спадкодавця ОСОБА_7 20 травня 1974 року на підставі ст. ст. 16, 20 Земельного кодексу Української РСР 1970 року у звязку з укладенням ним в цей день з Рожищенською селищною радою народних депутатів договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку (т. 1, а. с. 82-83).

До спадкоємця ОСОБА_4 право користування земельною ділянкою перейшло у 1997 році на підставі ст. 28 Земельного кодексу Української РСР 1990 року у звязку з переходом до неї права власності на житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами (т. 1, а. с. 85-86).

Право власності на земельну ділянку площею 0,0769 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд відповідач ОСОБА_4 набула не в порядку спадкування, а на підставі ст. ст. 40, 116, 118, 121 нині чинного Земельного кодексу України шляхом надання їй цієї ділянки безоплатно у власність органом місцевого самоврядування (т. 1, а. с. 48-50).

Оскільки в силу наведених вище обставин справи відсутні встановлені законом підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на частину спірного будинковолодіння, то не підлягають задоволенню і її вимоги про визнання недійсним Державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання за нею права власності на частину ділянки.

Допущена судом першої інстанції у повному тексті оскаржуваного рішення описка, яка полягала у помилковому зазначенні дати ухвалення рішення «29 грудня 2015 року», тоді як в дійсності рішення ухвалено 25 грудня 2015 року, виправлена ухвалою Рожищенського районного суду від 11 січня 2016 року з дотриманням вимог ст. 219 ЦПК України.

При вирішенні справи суд керувався положеннями ЦК Української РСР 1963 року, які діяли на час виникнення спірних правовідносин. При цьому зазначення в рішенні назви цього нормативно-правового акта «ЦК України» ніяким чином не вплинуло на правильність вирішення спору, а тому не може бути підставою для скасування рішення (ч. 2 ст. 308 ЦПК України).

Таким чином, доводи апеляційної скарги спростовуються вищенаведеними обставинами страви та не містять встановлених законом підстав для скасування оскаржуваного рішення, постановленого з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 відхилити, а рішення Рожищенського районного суду від 25 грудня 2015 року в даній справі залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий:

Судді: