Ухвала суду № 56721997, 21.03.2016, Львівський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2016 року Справа № 876/1256/16

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Пліша М.А.,

суддів Шинкар Т.І., Ільчишин Н.В.

за участю секретаря судового засідання Федак С.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21 січня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківського обласного військового комісаріату про зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулась в суд першої інстанції з адміністративним позовом до Івано-Франківського обласного військового комісаріату в якому просила, з урахуванням уточнень(а.с.1-4 т.2) зобов'язати відповідача виплатити кошти за відпрацьований робочий день 17.01.2013 року у розмірі 196,48 грн., виплатити кошти за невикористані дні відпустки за період з 29.12.2012. по 17.01.2013 та стягнути з Івано-Франківського обласного військового комісаріату в її користь се редній заробіток за весь час затримки виплати належної зарплатні при звільненні з 18.01.2013 року по день постановлення рішення суду.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21 січня 2016 року позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з Івано-Франківського обласного військового комісаріату в користь ОСОБА_1 196,48 грн. заробітної плати за робочий день 17 січня 2013 року, та 392,96 грн. компенсації за два дні невикористаної відпустки, з вирахуванням із цієї суми податків та інших обов'язкових платежів. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку, вважає, що постанова винесена з порушенням норм матеріального та процесуального права.

В апеляційній скарзі зазначає, що судом відмовлено її в частині позовних вимог про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки виплати належного розрахунку при звільненні. Згідно ухвали суду від 21.01.2016 року, ця частина позову залишена без розгляду на підставі того, що на думку суду, пропущено термін звернення до суду. Приймаючи ухвалу, а на її підставі рішення про залишення частини позовних вимог без розгляду, суд керувався ст. 99 КАС України, яка на думку суду, встановлює місячний термін звернення до суду в частині позовних вимог та посилався на вимоги ст. 233 КЗпП України, яка, на думку суду, встановлює тримісячний термін звернення працівника до суду для вирішення трудового спору ( в даному випадку спору по виплаті середнього заробітку за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні працівника ) з моменту коли він (працівник) дізнався чи повинен був дізнатися про порушення своїх прав. При цьому суд в своєму рішенні від 21.01.2016 року визнав факт існування, на день прийняття ухвали та постанови, заборгованості відповідача по виплаті належних сум при звільненні. Визнавши наявність станом на 21.01.2016 року заборгованості відповідача в здійсненні остаточного розрахунку при звільненні її 17.01.2013 року, суд мав би і визнати, що перебіг терміну звернення до суду щодо стягнення середнього заробітку за чає затримки виплати належної позивачу зарплати навіть не розпочинався,так як відповідач не розрахувався з позивачем при звільненні до дня проголошення рішення. Як по основних так і по не оспорюваних сумах.

Вищим адміністративним судом України розглядалась касаційна скарга на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду № 876/7429/14 від 3.12.2014 року за позовом ОСОБА_1 про стягнення заробітної плати, невиплаченої при звільненні працівника, та виплати середньої місячної заробітної плати за весь час затримки по день фактичного розрахунку (касаційне провадження № К 800/67123/14). При розгляді касації, у відповідності до ст.220 КАСУ, судом було встановлено, що Львівський апеляційний адміністративний суд у своєму рішенні не звернув уваги на тлумачення ч.1 ст. 233 КЗпП України Конституційним судом України від 22 лютого 2012 року у справі № 1-5/2012, щодо її взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу. Посилання Львівського апеляційного адміністративного суду на вимоги ст. 99 КАС України, при прийнятті рішення в даній частині позову, теж визнано ВАСУ безпідставним.

Вищий адміністративний суд України в своєму рішенні від 17 вересня 2015 року визнав законними рішення судів першої та апеляційної інстанції щодо стягнення на користь ОСОБА_1 заробітної плати за 17.01.2013 року, але у зв'язку з порушенням норм проце суального права судами першої та апеляційної інстанцій при прийнятті рішення щодо другої час тини позову, а саме позову щодо виплати середнього заробітку за весь час протермінування остаточного розрахунку, встановивши факт ігнорування цими судами тлумачень Конститу ційного Суду України положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу в результаті чого було порушено право на компенсаційні виплати, відправив справу на новий розгляд. І хоча висновки і мотиви ВАСУ з яких справа була направлена на новий розгляд є обов'язковими для су дів ( ст.227 КАСУ), для Івано-Франківського окружного адміністративного суду це немало ніякого значення. Суд не врахував і положення Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адмі ністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» від 6 березня 2008 року № 2 де сказано, що вимогами ст. 99 КАС України для публічних службовців питання виплати середнього заробітку за весь час затримки остаточного розрахунку не врегульовано. У разі коли КАС зазначені питання не врегульовує, то з врахуванням необхідності субсидіарного застосування законів про працю суди повинні виходити із строків звернення до суду, визначених частиною першою статті 233 Кодексу законів про працю України. Необхідність застосування законів про працю у цих відносинах обумовлена тим, що державний чи інший публічний службо вець не повинен мати переваг у строках звернення до суду, порівняно з працівниками, які працю ють за трудовим договором.

Стаття 233 КЗпП України, яка встановлює тримісячний строк звернення до суду при порушенні трудових прав, гарантує у разі порушення законодавства про оплату праці працівника право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Щодо строку позовної давності в питанні стягнення середнього заробітку, то у відповідності до рішення Конституційного суду України від 22 лютого 2012 року у справі № 1-5/2012, положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, «...що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те. що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався». Станом на 21 січня 2016 року Івано-Франківський обласний військовий комісаріат так не розрахувався з нею, зарплата за 17 січня 2013 року так і не виплачена. Даний факт встановлений судом і підтверджується відповідачем. Також не виплачена, у відповідності до наказу військового комісару від 17.01.2013 року № 7 і не оспорювана сума - компенсація за невикористані дні відпустки. Отже, строк звернення до суду з вимогою виплати середнього заробітку за весь час протермінування, нею не втрачено, так як остаточний розрахунок не здійснено. В даному випадку перебіг процесуальних термінів розпочнеться тільки після вступлення рішення суду з законну силу, або ж якщо відповідач все ж таки наважиться здійснити остаточний розрахунок, виплативши заборгованість по заробітній платні.

Правова позиція Верховного Суду України у Постанові Судової палати у цивільних справах від 22 січня 2014 р. у справі № 6-159цс13 від 2 липня 2014 р. у справі № 6-76цс14 полягає в тому. що невиконання роботодавцем вимог ст. 116 Кодексу законів про працю України є триваючим правопорушенням, а передбачена частиною першою ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця з виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає при неви платі з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Розмір заборгованості, для від повідальності по ст. 117 КЗпП України не має значення.

З огляду на викладене просить змінити постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21.01.2016 року та задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Заслухавши суддю доповідача, вивчивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції задоволенню не підлягає з наступних міркувань.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21.01.2016 року, яка також оскаржена в апеляційному порядку, позовну заяву ОСОБА_1 в частині вимог про стягнення з відповідача в користь позивачки середнього заробітку за весь час затримки виплати належної їй зарплати, залишено без розгляду.

Розглядаючи спір в частині позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за останній день роботи позивача та компенсації за два дні невикористаної відпустки, суд першої інстанції правильно вказав, що відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну службу» державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. Закон України «Про державну службу» регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу та визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1, з 30.12.2008 року перебувала на державній службі в Івано-Франківському військовому комісаріаті на посаді провідного спеціаліста юридичної групи. Відповідно до Директиви Міністра оборони України від 17.10.2012 року №Д-322/1/15 дск «Про проведення додаткових організаційних заходів у Збройних силах України у 2012 році» 29 грудня 2012 року Івано-Франківський обласний військовий комісаріат, що утримувався за штатом 03/513-51(01) з чисельністю особового складу 40 військовослужбовців та 37 працівників переведений на штат №03/542-51 (01) з чисельністю особового складу 35 військовослужбовців та 22 працівники. Наказом військового комісара Івано-Франківського ОВК від 25.12.2012 року №242 позивача звільнено з роботи 28.12.2012 року у зв'язка зі скороченням штату працівників, на підставі п. 1 ст.40 Кодексу законів про працю України. Наступними пунктами наказу передбачалися виплати вихідної допомоги в сумі 4095,37 грн. та компенсації за невикористану відпустку за 3 календарних дні за робочий період з 01.12.2012 року по 28.12.2012 року. Відповідно до наказу №7 від 17.01.2013 року відмінено п.2 наказу військового комісара Івано-Франківського ОВК від 25.12.2012 року №242 стосовно звільнення державного службовця ЗСУ ОСОБА_1 на підставі ст.40 кодексу Законів про працю України. Наступними пунктами визначено, що державного службовця ЗСУ ОСОБА_1 вважати такою, що з 27.12.2012 року по 16.01.2013 року знаходилася на стаціонарному лікуванні з зв'язку з хворобою. Підлягала виплаті також допомога по тимчасовій непрацездатності за 13 робочих днів. Крім того, ОСОБА_1 звільнено з роботи 17.01.2013 року у зв'язку з переведенням до Державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську, відповідно до п.5 ст.36 Кодексу законів про працю України. Підлягала виплаті компенсація за невикористану відпустку за 6 календарних днів за робочий період з 01.01.2012 року по 17.01.2013 року

Постановляючи рішення суд першої інстанції правильно вказав, що згідно ст. 47 Кодексу законів про працю України визначено, обов'язок власника або уповноваженого ним органу провести розрахунок з працівником і видати йому трудову книжку. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Судом з'ясовано, що згідно Книги обліку руху трудових книжок працівників ОСОБА_1 17.01.2013 року видано трудову книжку, про що свідчить її підпис в даній Книзі.

Крім того, суд вірно зазначив, що згідно ст.. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

У даній спірній ситуації суд першої інстанції встановив, що позивачем подавалися до військового комісару Івано-Франківського ОВК заяви про виплату грошових коштів за відпрацьований робочий день 17.01.2013 року, а також коштів по тимчасовій непрацездатності. На неодноразові листи позивача з приводу виплати належних на її думку коштів, Івано-Франківським ОВК 29.06.2013 року було надано відповідь ОСОБА_1 згідно якої лікарняні позивачем було отримано готівкою через касу військового комісаріату 18.02.2013 року за видатковою відомістю №3 в сумі 1468,58 грн., а щодо виплат заробітної плати за 17 січня 2013 року зазначено, що поданий ОСОБА_1 табель обліку робочого часу не відповідає вимогам щодо його заповнення (відсутнє погодження кадрового органу), а заробітну плату виплатити не являється можливим за обставини скорочення такої посади станом на 17.01.2013 року. Крім того, позивачу необхідно повернути зайво отримані кошти у розмірі 3077,83 грн. Передумовою цього було службове розслідування за висновками якого комісія прийшла до переконання, що дебіторська заборгованість (розрахункові кошти) в сумі 3077,83 грн., які були виплачені державному службовцю ЗСУ ОСОБА_1, виникла внаслідок заміни підстави звільнення за скороченням на звільнення у зв'язку з переводом в іншу установу та неповернення надмірно виплачених коштів позивачем. Крім того, в ході службового розслідування (акт від 03.06.2013 року №4/2687/1) встановлено, що ОСОБА_1 в період тимчасової непрацездатності проходила стажування, що являється порушенням вимог постанови Кабінету Міністрів України від 01 грудня 1994 року №804 «Про затвердження Положення про порядок стажування у державних органах» та останній оплачено лікарняні за рахунок фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності в розмірі 1468,58 грн.

Оскільки згідно ст. 241-1 КЗпП України коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк, якщо останній день строку припадає на святковий, вихідний або неробочий день, то днем закінчення строку вважається найближчий робочий день, а як уже зазначалося вище, наказом №7 від 17.01.2013 року ОСОБА_1 звільнено з роботи 17.01.2013 року у зв'язку з переведенням до державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську, то суд першої інстанції вірно вважав, що в даному випадку працівник ОСОБА_1 вважається звільненою з наступного дня після того дня, з якого починається строк, тобто з 18.01.2014 року. За таких обставин відповідач зобов'язаний провести позивачу виплату за останній день роботи 17.01.2013 року.

Крім того, оскільки відповідач не довів того, що ним при проведенні розрахунку із позивачем здійснено повний розрахунок за два невикористаних дні відпустки, то суд підставно задовольнив вимоги позивача в частині стягнення компенсації за два невикористаних дні відпустки.

З огляду на викладене суд першої інстанції обгрунтовано вважав, що відповідач зобов'язаний провести виплату заробітної плати ОСОБА_1 за 17.01.2014 року в розмірі 196,48 грн., заробітної плати за робочий день 17 січня 2013 року, та 392,96 грн. компенсації за два дні невикористаної відпустки.

Враховуючи вище наведене, суд апеляційної інстанції вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а постанова відповідає нормам матеріального та процесуального права. При цьому колегія суддів вважає, що вимоги апелянта щодо задоволення позовних вимог про стягнення з Івано-Франківського обласного військового комісаріату се реднього заробітку за весь час затримки виплати належної зарплатні при звільненні з 18.01.2013 року по день постановлення рішення суду не може бути задоволена, оскільки така вимога не була предметом розгляду по суті судом першої інстанції, бо у цій частині позовні вимоги залишені без розгляду.

Керуючись ч.3 ст. 160, ч. 4 ст. 196, п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. 202, ст.205, ст.206, ст. 254 КАС України, суд, -

У Х В А Л И В:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21 січня 2016 року залишити без задоволення, а постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21 січня 2016 року у справі № 809/1910/14 - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя М.А. Пліш

Судді Т.І. Шинкар

Н.В. Ільчишин

Повний текст ухвали виготовлений 25.03.2016 року