Ухвала суду № 56704471, 23.03.2016, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний № 332/4589/14-ц Головуючий у 1 інстанції: Федоренко О.І.

Провадження № 22-ц/778/872/16 Суддя-доповідач: Пільщик Л.В.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«23» березня 2016 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого: Пільщик Л.В.

суддів: Сапун О.А.

Краснокутської О.М.

за участю секретаря: Евальд Д.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4

на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 16 грудня 2015 року та

на додаткове рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 04 лютого 2016 року по справі

за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Управління з питань земельних відносин Запорізької міської ради, ОСОБА_6, про визнання права власності на частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком та усунення перешкод в користуванні власністю,

ВСТАНОВИЛА:

В вересні 2014 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом, який протягом розгляду справи уточнював, до ОСОБА_4, ОСОБА_4, треті особи: Управління з питань земельних відносин Запорізької міської ради, ОСОБА_6, про визнання права власності на частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком та усунення перешкод в користуванні власністю.

В обґрунтування вимог остаточно зазначив, що на підставі договору дарування від 17.07.2007 року, посвідченого державним нотаріусом Першої Запорізької державної нотаріальної контори Процюк Н.П. за реєстраційним № 1-485, він набув право власності на 1/2 частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 Відповідно до вказаного договору, ОСОБА_8 подарувала йому 1/2 частину житлового будинку з відповідною частиною господарських та побутових будівель та споруд, розташованих на земельній ділянці площею 534 кв.м. по АДРЕСА_1 Під час укладення договору дарування не було вирішено питання про право на земельну ділянку, на якій розташований житловий будинок, проте у п. 9 договору дарування зазначено, що зміст cm. 120 Земельного Кодексу України сторонам роз'яснено.

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 26.02.2010 року 1/2 частина житлового будинку з відповідною частиною господарських, побутових будівель та споруд була виділена йому в натурі, а також зобов'язано його та ОСОБА_8 провести переобладнання.

04.03.2011 року ОСОБА_8 продала свою 1/2частку житлового будинку відповідачам ОСОБА_4 та неповнолітньому ОСОБА_4 за згодою їх батьків ОСОБА_6 та ОСОБА_9 та повністю спірну земельну ділянку.

З березня 2011 року відповідачі перешкоджають йому в користуванні будинком та прилеглою земельною ділянкою, посилаючись на те, що вони є єдиними власниками землі.

На підставі зазначеного просив визнати за ним право власності на частину земельної ділянки, яка зайнята 1/2 частиною житлового будинку АДРЕСА_1 що належить йому, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування, відповідно до висновків судової будівельно-технічної експертизи №2145 від 26.10.2015 року, а саме: земельні ділянки S-2 площею 82,66 кв.м (для доступу та обслуговування частини житлового будинку), S-3 площею 32, 17 кв.м2 (для доступу та обслуговування гаража літ. «Ж»), S-4 площею 50,1 кв.м (для доступу та обслуговування річної кухні літ. «Б» і сараю літ. «В»); зобов'язати ОСОБА_4, ОСОБА_4 усунути перешкоди в користуванні ним власністю, а саме: 1/2 частиною житлового будинку АДРЕСА_1 та земляною ділянкою, що зайнята його 1/2 частиною житлового будинку та частиною земельної ділянки, яка є необхідною для обслуговування 1/2 частини житлового будинку; стягнути з відповідачів в рівних частках на його користь судові витрати по справі.

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 16 грудня 2015 року позов задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_5 право власності на частину земельної ділянки, яка зайнята належною йому на праві власності 1/2 частиною житлового будинку АДРЕСА_1 та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування, відповідно до висновку експерта з судової будівельно-технічної експертизи №2145 від 26.10.2015 року, а саме: земельні ділянки S-2 площею 82,66 кв.м (для доступу та обслуговування частини житлового будинку), S-3 площею 32,17 кв.м2 (для доступу та обслуговування гаража літ. «Ж»), S-4 площею 50,1 кв.м (для доступу та обслуговування літної кухні літ. «Б» і сараю літ. «В»).

В решті вимог відмовлено.

Додатковим рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 04 лютого 2016 року стягнуто з відповідачів в солідарному порядку на користь ОСОБА_5 судові витрати в сумі 121,80 грн. витрат по сплаті судового збору та 1250 грн. витрат на проведення судової будівельно-технічної експертизи, що разом складає 1371,80 грн., зазначено в якості третьої особи ОСОБА_6

Апеляційне провадження відкрито за апеляційною скаргою ОСОБА_4 та ОСОБА_4 на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 16 грудня 2015 року та за апеляційною скаргою ОСОБА_4 та ОСОБА_4 на додаткове рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 04 лютого 2016 року.

В апеляційній скарзі на рішення суду від 16 грудня 2015 року ОСОБА_4 та ОСОБА_4, посилаючись на обрання позивачем неналежного способу захисту прав, неналежність висновку експертизи як доказу, відсутність доказів перешкоджання ними позивачу у користуванні належною йому частиною будинку, просять скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

В апеляційній скарзі на додаткове рішення від 04 лютого 2016 року ОСОБА_4 та ОСОБА_4, посилаючись на порушення норм ст.ст. 10,27,31,215,219,220, ЦПК України, просять скасувати додаткове рішення та відмовити в задоволенні позову.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, додаткового рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційних скарг і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню.

Ухвалюючи рішення, суд визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, і обґрунтовано задовольнив позов ОСОБА_5 на підставі ст.ст.377 ЦК України та ст.120 ЗК України.

Висновки суду ґрунтуються на доказах, досліджених у судовому засіданні, відповідають фактичним обставинам справи. Фактична сторона справи встановлена з додержанням норм процесуального права.

Згідно зі ст. 377 ЦК України (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору купівлі-продажу) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Згідно з ч. 1 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Як роз'яснено у п. п. «ґ» п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 01 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати ст. 30 ЗК України до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження. Після 31 грудня 2001 року в таких випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити відповідно до ст. 120 ЗК України 2001 року на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди, укладених відповідно відчужувачем або набувачем. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду після 31 грудня 2003 року, згідно зі ст. 377 ЦК України, а з часу внесення змін до ст. 120 ЗК України від 27 квітня 2007 року - і згідно зі ст. 120 ЗК України, переходило право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором; а якщо договором це не було визначено, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування.

З матеріалів справи вбачається, що 1/2 частини жилого будинку ОСОБА_5 набув за договором дарування від 17 липня 2007 року. Станом на момент укладення договору дарування ОСОБА_8 мала право власності на жилий будинок та відповідні надвірні споруди, а для їх обслуговування остання використовувала спірну земельну ділянку площею 534 кв.м, яка належала їй на праві власності (а.с.59,60).

У договорі дарування будинку не вказано про перехід права власності на земельну ділянку, а зазначено, що будинок розташований на земельній ділянці площею 534 кв.м по АДРЕСА_1 ( а.с.6).

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 26.02.2010 року будинок з надвірними спорудами поділено між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 (а.с.10).

04.03.2001 року ОСОБА_8 продала 1/2 частину будинку ОСОБА_4 та ОСОБА_4 в рівних частках кожному і за кожним із них зареєстровано право власності по 1/4 будинку.

04.03.2011 р. ОСОБА_8 продала земельну ділянку площею 0,0533 га, на якій розташований будинок, ОСОБА_4 та ОСОБА_4 в рівних частках (а.с. 47).

Отже, при набутті права власності на земельну ділянку площею 0,0533 га відповідачі були обізнані з тим, що на цій земельній ділянці знаходиться належна позивачу на праві власності 1/2 частини житлового будинку з надвірними спорудами.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що у власність ОСОБА_5 відійшла земельна ділянка площею 164,93 кв.м., яка зайнята частиною житлового будинку з господарськими спорудами та яка є необхідною для їх обслуговування.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України у справі № 6-2цс15 від 11 лютого 2015 року.

Відповідно до частини 1 статті 360-7 ЦПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

Доводи апеляційної скарги про те, що виділена земельна ділянка більше площі, яка належить позивачу у будинку, є безпідставними. Площа земельної ділянки визначалася із розміру земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком з господарськими спорудами та розміру земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування на підставі висновків експертизи.

Доводи апеляційної скарги про те, що висновок експертизи не може бути підставою для визнання права власності на земельну ділянку, оскільки експертом визначався порядок користування земельної ділянкою, є неприйнятним.

Відповідно до змісту ст. 57 ЦПК України висновок експертів є одним із доказів.

Згідно із роз'ясненнями, викладеними у п. 18-1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» розмір земельної ділянки, необхідний для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається шляхом проведення за клопотанням сторін експертизи з врахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил тощо.

Судом була призначена експертиза для визначення розміру земельної ділянки, необхідної для користування та обслуговування належної ОСОБА_5 1/2 частини житлового будинку з господарськими будівлями, які були виділені за рішенням суду від 26.02.2010 р. Отже, висновки суду ґрунтуються на належному та допустимому доказі.

Право позивача на судовий захист гарантований ст. ст. 55, 124 Конституції України та передбачений ст. ст. 3, 4 ЦПК України.

ОСОБА_5 як власник будинку, вважаючи порушеними права щодо використання земельної ділянки, заявляв вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки. Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду від 25 липня 2012 року, яке залишено без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах ВССУ від17 грудня 2012 р, в позові відмовлено,з посиланням на обрання неналежного способу судового захисту (а.с.15-17,64-66).

З урахуванням викладеного, суд дійшов правомірного та обґрунтованого висновку щодо наявності підстав, передбачених ст. 377 ЦК України та ст. 120 ЗК України, для переходу до позивача права власності на земельну ділянку, на якій розміщена придбана ним згідно договору дарування та виділена в натурі за рішенням суду частина домоволодіння.

Вищенаведені обставини спростовують доводи ОСОБА_4 та ОСОБА_4 про те ,що належним способом захисту прав ОСОБА_5 на обслуговування своєї частки будинку є встановлення сервітуту, а не визнання права власністі.

Доводи ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про недоведеність того, що ОСОБА_5 чиняться перешкоди в користуванні належною йому частиною будинку, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки судом першої інстанції в задоволенні цих позовних вимог відмовлено.

Згідно зі ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею та документально підтверджені судові витрати.

Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 220 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Позивач сплатив при зверненні до суду судовий збір у сумі 243 грн. 60 коп., за проведення експертизи 2500 грн., що підтверджується приєднаними до матеріалів справи квитанціями (а.с.1,220).

Отже, додаткове рішення ухвалено відповідно до вимог п. 4 ч.1 ст. 220 ЦПК України.

Ухвалюючи рішення та додаткове рішення, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, у результаті чого ухвалив законні і обґрунтовані рішення.

Апеляційні скарги не містять доводів про порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели чи могли призвести до неправильного вирішення спору.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

Згідно ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 307,308 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 16 грудня 2015 року та додаткове рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 04 лютого 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.

Ухвала може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді: