Рішення № 56612080, 16.03.2016, Господарський суд Вінницької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

16 березня 2016 р. Справа № 902/140/16

Господарський суд Вінницької області у складі судді Банаська О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Можайське", с. Шендерів, Тиврівський район, Вінницька область

до: Приватного підприємства "Транслайн-груп", м.Вінниця

про стягнення 57 284,26 грн заборгованості

За участю секретаря судового засідання Віннік О.В.

За участю представників:

позивача: ОСОБА_1, довіреність № 47 від 18.05.2015 р.

відповідача: ОСОБА_2, довіреність ААА № 341794 від 15.03.2016 р., НОМЕР_1 виданий Староміським РВ УДМС України у Вінницькій області 23.05.14 р.

ВСТАНОВИВ :

Товариством з обмеженою відповідальністю "Можайське" подано позов до Приватного підприємства "Транслайн-груп" про стягнення 57 284,26 грн заборгованості за договором постачання № 1826-1105/1 від 05.11.2013 р., з яких 30 464,80 грн - основної заборгованості, 24 828,81 грн - інфляційних втрат, 1 990,65 грн 3 % річних.

Ухвалою суду від 17.02.2016 р. за вказаним позовом порушено провадження у справі № 902/140/16 та призначено до розгляду на 10.03.2016 р.

В судовому засіданні 10.03.2016 р. оголошено перерву до 11.03.2016 р., а в судовому засіданні 11.03.2016 р. - до 16.03.2016 р.

16.03.2016 р. відповідачем подано клопотання про відстрочення виконання рішення суду до 15.09.2016 р. з мотивів відсутності коштів у підприємства.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення сторін, з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті судом встановлено наступне.

5.11.2013 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Можайське" (Постачальник) та Приватним підприємством "Транслайн-груп" (Покупець) укладено договір постачання № 1826-1105/1 згідно з п.1.1 якого Постачальник передає, а Покупець приймає й оплачує сою у кількості 20 т +/- 5.00 % за вибором Покупця за ціною 3 790,00 грн за одну тонну на загальну суму 75 800,00 грн +/- 5.00 %, у т.ч. ПДВ - 12 633,33 грн +/- 5.00 % (а.с.8-10, т.1).

Поставка всієї партії Товару за даним Договором здійснюється в термін до 11.11.2013 р. (п.2.2 Договору).

Згідно з п.п.3.1, 3.2 Договору Покупець здійснює оплату за товар у формі безготівкового розрахунку платіжним дорученням шляхом зарахування коштів на поточний рахунок Постачальника, а оплата за Товар здійснюється Покупцем протягом 3 банківських днів з моменту поставки відповідної партії Товару, після отримання на свою адресу від Постачальника рахунку-фактури та документів вказаних у п.2.4 та 8.7 даного Договору (накладні на Товар, податкові накладні, правоустановчі документи, статистична звітність тощо).

Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що Покупець на умовах Договору постачання № 1826-1105/1 від 05.11.2013 р. отримав від Постачальника Товар (соя) на загальну суму 72 464,80 грн, що підтверджується обопільнопідписаною сторонами видатковою накладною № РН-000024 від 11.11.2013 р. та довіреністю серія ААА № 341757 від 07.11.2013 р. (а.с.11, 24, т.1).

Доказом того, що Товар було поставлено на умовах Договору постачання № 1826-1105/1 від 05.11.2013 р. є посилання на нього у видатковій накладній вказаній вище.

Таким чином, за умовами Договору постачання № 1826-1105/1 від 05.11.2013 р. відповідач в строк до 14.11.2013 р. повинен був оплатити позивачу повну вартість отриманого Товару на загальну суму 72 464,80 грн.

Натомість за період з 21.11.2013 р. по 13.12.2013 р. Покупцем було сплачено Постачальнику 42 000,00 грн, що підтверджується наявними у справі банківськими виписками (а.с.12-23, т.1)

Суд зауважує, що факт поставки товару та проведення розрахунку на вказані вище суми не заперечується представниками сторін.

Листом від 09.12.2013 р. № 0912 відповідач просив відстрочити сплату заборгованості у розмірі 72 464,80 грн до 01.02.2014 р. (а.с.25, т.1).

30.12.2013 р. позивач звернувся з претензією до відповідача про сплату заборгованості за Договором постачання № 1826-1105/1 від 05.11.2013 р. (а.с.26-27, т.1).

Нездійснення відповідачем оплати за отриманий товар в добровільному порядку стало підставою для звернення позивача з даним позовом до суду.

З врахуванням встановлених обставин суд дійшов наступних висновків.

Стаття 11 Цивільного кодексу України вказує, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.

Як зазначено в ст.174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідносини, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке ж положення містить і ст.173 Господарського кодексу України, в якій зазначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

З моменту укладення сторонами Договору постачання № 1826-1105/1 від 05.11.2013 р. між ними виникли зобов'язання, які регулюються параграфом 3 глави 54 Цивільного кодексу України "Поставка".

Згідно ч.ч.1, 2 ст.712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

В силу ст.655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобовязується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобовязується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ст.692 ЦК України, покупець зобовязаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Відповідно до ст.530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як вказувалось судом вище умовами Договору постачання № 1826-1105/1 від 05.11.2013 р., а саме п.4.2 передбачено, що остаточний розрахунок за весь поставлений по Договору Товар Покупець зобов'язаний здійснити на протязі 3 банківських днів з моменту поставки відповідної партії Товару.

З врахуванням того, що поставка відбулась 11.11.2013 р. кінцевий строк проведення розрахунків за отриманий по Договору Товар становить 14.11.2013 р.

Так як відповідач не здійснив розрахунку у встановлений договором строк починаючи з 15.11.2013 р. останній є таким що прострочив виконання грошового зобов'язання.

Згідно зі ст.526 Цивільного кодексу України, ст.193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих Кодексів, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.525 Цивільного кодексу України, ч.7 ст.193 Господарського кодексу України)

Відповідно до ст.527 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Кожна зі сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.

Згідно з ч.1 ст.625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Виходячи з встановлених обставин справи та наведених вище законодавчих приписів, суд вважає вимогу позивача про стягнення боргу в розмірі 30 464,80 грн правомірною та обґрунтованою, з огляду на що задовольняє її в повному обсязі.

Також судом розглянуто вимогу позивача про стягнення з відповідача 24 828,81 грн - інфляційних втрат та 1 990,65 грн 3 % річних за період з 13.12.2013 р. по 15.02.2016 р.

За результатами розгляду вказаних вимог суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином суд вважає, що вимоги позивача щодо стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3 % річних є правомірними, оскільки відповідають умовам укладеного договору та чинного законодавства.

Перевіркою правильності розрахунку 3 % річних за допомогою інтегрованого в систему інформаційно-правового забезпечення "Ліга:Закон Еліт 9.1.5" калькулятора судом не виявлено помилок у проведеному обрахунку щодо 3 % річних.

Здійснивши перевірку правильності нарахування інфляційних втрат судом виявлено помилку, яка полягає у невірному визначенні позивачем кінцевої суми за вказаною вимогою.

Зокрема, при перерахунку судом отримано 24 818,98 грн, в той час як позивачем заявлено до стягнення 24 828,81 грн, з огляду на що в стягненні 09,83 грн інфляційних втрат слід відмовити як заявлених безпідставно.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Як визначає ст.32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст.ст.33, 34, 43 Господарського процесуального кодексу України докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду не є обовязковим. Обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.

Всупереч наведеним вище нормам та вимогам ухвали суду відповідач не подав до суду жодних доказів в спростування позовних вимог позивача щодо стягнення боргу, інфляційних втрат, 3 % річних, в тому рахунку доказів проведення розрахунків (платіжні доручення, виписки банківських установ щодо руху коштів, квитанції до прибуткових касових ордерів).

Суд зауважує, що відповідачем фактично заявлені позовні вимоги не заперечуються, а його процесуальна позиція фактично зводиться до визнання позовних вимог виходячи із подання ним клопотання про відстрочку виконання рішення суду розглянувши яке суд дійшов таких висновків.

Як вбачається із матеріалів справи клопотання про відстрочку виконання рішення суду мотивоване наступним: в листопаді 2013 року по відношенню до підприємства було скоєно кримінальне правопорушення чим заподіяно збитки в розмірі 280 000,00 грн; вільні кошти на підприємстві відсутні; на кошти підприємства накладено арешт за рішенням Вінницького окружного суду тощо.

На підставі викладеного відповідач просить відстрочити виконання рішення суду до 15.09.2016 р.

При розгляді клопотання про відстрочку виконання рішення суду судом враховано наступне.

Відповідно до ч.1 ст.121 ГПК України при наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони, державного виконавця, прокурора або за своєю ініціативою господарський суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з викликом сторін, прокурора і у виняткових випадках, залежно від обставин справи, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови, змінити спосіб та порядок їх виконання.

В п.п.7.1, 7.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 р. № 9 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України" зазначено, що оскільки згадана стаття не обмежує відповідне право господарського суду певним строком, воно може бути реалізоване у будь-який час після набрання рішенням законної сили і до його фактичного повного виконання, в межах строку пред'явлення наказу до виконання. Також не обмежується право заявника на повторне звернення з відповідною заявою, якщо вона вже розглядалася судом. При цьому застосовуючи заходи, передбачені статтею 121 ГПК, господарські суди повинні мати на увазі з поміж іншого те, що відстрочка - це відкладення чи перенесення виконання рішення на новий строк, який визначається господарським судом. Наприклад, відстрочка може надаватись за рішенням, у якому господарським судом визначено певний строк звільнення приміщення, повернення майна тощо.

В п.7.2 вказаної постанови пленуму наголошено, що підставою для відстрочки, розстрочки, зміни способу та порядку виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк або встановленим господарським судом способом. При цьому слід мати на увазі, що згоди сторін на вжиття заходів, передбачених статтею 121 ГПК, ця стаття не вимагає, і господарський суд законодавчо не обмежений будь-якими конкретними термінами відстрочки чи розстрочки виконання рішення. Проте, вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, щодо фізичної особи (громадянина) - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, скрутний матеріальний стан, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, щодо як фізичних, так і юридичних осіб - стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.

Таким чином, вищезазначена стаття не обмежує право господарського суду певними обставинами, при наявності яких господарський суд може відстрочити чи розстрочити виконання прийнятого ним рішення, проте визначальним фактором при наданні відстрочки або розстрочки є підставність цих випадків та їх об'єктивний вплив на виконання судового рішення.

Разом з тим законодавець у будь-якому випадку пов'язує розстрочення виконання судового рішення у судовому порядку з об'єктивними, непереборними, іншими словами - виключними обставинами, що ускладнюють вчасне виконання судового рішення.

При цьому, господарський суд повинен враховувати можливі негативні наслідки для боржника при виконанні рішення у встановлений строк чи попередньо встановленим способом, але перш за все повинен враховувати такі ж наслідки і для стягувача при затримці виконання рішення та не допускати їх настання.

Наведені відповідачем підстави для відстрочки виконання судового рішення, зокрема, заподіяння збитків підприємству, відсутність грошових коштів, накладення арешту на кошти тощо, не є тими виключними обставинами, які б давали підстави для відстрочки виконання судового рішення, оскільки вони носять не особливий і надзвичайний характер, а свідчать про негативні явища в поточній діяльності відповідача, яка за приписами статті 42 Господарського кодексу України є самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, відтак, не є підставою вважати збиткову фінансову діяльність відповідача винятковим випадком у розумінні суті статті 121 Господарського кодексу України, що зумовлював би ускладнення чи відсутність можливості виконати судове рішення.

При розгляді клопотання про відстрочку виконання рішення суд також приймає до уваги наступні положення законодавства.

Відповідно до ч. 5 ст. 124, п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Обов'язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства.

Необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права на доступ до суду.

Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece), від 19.03.1997 р., п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II). Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок (рішення у справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії" (Immobiliare Saffi v. Italy), [GC], N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).

Натомість відповідач в прохальній частині свого клопотання просить відстрочити виконання рішення суду до 15.09.2016 р. не надаючи жодного обґрунтування того, що вказаний часовий проміжок спричинить покращення фінансового стану товариства, яке призведе до можливості проведення повного розрахунку із стягувачем.

З врахуванням викладеного вище суд приходить до висновку про те, що наведені відповідачем обставини та надані документи в якості підстави для відстрочки виконання рішення є непереконливими, не підтверджують неможливості чи ускладнення виконання рішення суду і даний випадок не може розцінюватись як винятковий, що є підставою для відмови у задоволенні клопотання про відстрочку виконання рішення.

Витрати на судовий збір підлягають віднесенню на відповідача відповідно до ст.49 ГПК України.

Крім того, при розподілі судових витрат, судом враховано положення норм чинного законодавства щодо повернення позивачу з Державного бюджету України сплаченого судового збору.

Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України " Про судовий збір" в разі зменшення розміру позовних вимог абовнесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом, сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду.

Судом встановлено, що при зверненні з позовом до суду позивачем сплачено судовий збір у більшій сумі ніж передбачено чинним законодавством на 504,00 грн.

Так, виходячи із ціни позову в розмірі 57 284,26 грн позивач мав сплатити з урахуванням приписів Закону України "Про судовий збір" 1 378,00 грн, натомість ним сплачено 1 882,00 грн.

Представником позивача не подано клопотання про повернення з Державного бюджету України зайво сплаченої суми судового збору в зв'язку зі сплатою його в більшому розмірі ніж передбачено, з огляду на що дане питання не вирішується судом в даному судовому засіданні, що не позбавляє права останнього звернутись в подальшому до суду з відповідним клопотанням.

16.03.2016 р. в судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Керуючись ст.ст.4-3, 4-5, 22, 32, 33, 34, 36, 43, 44, 49, 82, 84, 85, 87, 115, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ :

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Приватного підприємства "Транслайн-груп", вул.Немирівське шосе, 80, кімната 5, м.Вінниця, 21034 (ідентифікаційний код - 37979549) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Можайське", вул.Молодіжна, 1, с.Шендерів, Тиврівський район, Вінницька область, 23334 (ідентифікаційний код 34610012) - 30 464 грн 80 коп. - боргу, 24 818 грн 98 коп. - інфляційних втрат, 1 990 грн 65 коп. - 3 % річних, 1 377 грн 76 коп. - відшкодування витрат повязаних зі сплатою судового збору.

3. В стягненні 09 грн 83 коп. інфляційних втрат відмовити.

4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Повне рішення складено 21 березня 2016 р.

Суддя О.О. Банасько

віддрук. 1 прим.:

1 - до справи.