Ухвала суду № 56603856, 21.03.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №489/7724/15-ц 21.03.2016 21.03.2016 21.03.2016

Провадження №22-ц/784/564/16

Справа № 489/7724/15-ц

Провадження № 22ц/784/564/16 Головуючий по 1 інстанції - Тихонова Н.С.

Категорія 27 Доповідач апеляційної інстанції - Самчишина Н.В.

Ухвала

Іменем України

21 березня 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого - Самчишиної Н.В.,

суддів: Галущенка О.І., Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання - Тищенком Л.С.,

за участю:

- представника позивача - ОСОБА_2,

- представника відповідача - ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4

на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 січня 2016 року ухвалене за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про стягнення процентів за договором позики,

встановила:

У грудні 2015 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення процентів за договором позики.

Позивач вказувала, що 05 квітня 2012 року між нею та відповідачем укладено договір позики, згідно з умовами якого ОСОБА_4 отримав у борг 20 тис. дол. США, які зобов'язався повернути до 05 квітня 2017 року. На підтвердження отримання в борг коштів відповідач власноручно написав боргову розписку.

Позивач зазначала, що відповідно до ч.1 ст. 1048 ЦК України відповідач повинен сплатити їй проценти за користування грошовими коштами за період із 01 грудня 2012 року по 30 листопада 2015 року в розмірі 8 263, 21 дол. США, який визначається на рівні облікової ставки Національного банку України, та за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установленим Національним банком України, становить 194 350 грн. 70 коп., оскільки умовами договору позики сплата процентів не передбачена.

Посилаючись на наведене, ОСОБА_5 просила стягнути із ОСОБА_4 194 350 грн. 70 коп. процентів за договором позики та судовий збір 1 943 грн. 50 коп.

Заперечуючи проти позову відповідач, посилався, як на те, що позивач не мала права на одержання від нього процентів від суми позики ані за договором, ані за законом, так і повернення суми боргу через прийняття нею в дар нежитлової будівлі на підставі договору дарування від 20 квітня 2012 року.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 січня 2016 року позов ОСОБА_5 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 грошові кошти в розмірі 194 350 грн. 70 коп. та судовий збір в розмірі 1 943 грн. 50 коп.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

-2-

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Задовольняючи позов ОСОБА_5, суд першої інстанції виходив з його обґрунтованості.

Такий висновок ґрунтуються на фактичних обставинах, установлених судом, на доказах, поданих сторонами, які судом належним чином оцінені, і відповідають вимогам закону, який правильно застосовано.

Відповідно до ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошима встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

З матеріалів справи вбачається та судом установлено, що 05 квітня 2012 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 укладено договір позики, згідно з умовами якого останній отримав у борг 20 тис. дол. США, які зобов'язався повернути до 05 квітня 2017 року.

На підтвердження отримання в борг коштів відповідач власноручно написав боргову розписку, оригінал якої досліджено в суді апеляційної інстанції. При цьому, вказана розписка не містить даних про те, що позикодавець не має право на одержання від позичальника процентів від суми позики.

Зазначені обставини відповідач ОСОБА_4 визнав й не заперечував, крім того, вони підтверджуються відповідною борговою розпискою позичальника (а.с.5).

За такого, саме по собі посилання відповідача на те, що договір позики є безпроцентним та позивач не мала права на одержання від нього процентів від суми позики за законом, не заслуговують на увагу.

Оскільки умовами договору позики сторонами не було передбачено сплату процентів за користування грошовими коштами, суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, обґрунтовано керувався положеннями ч.1 ст. 1048 ЦК України.

Розмір процентів за користування грошовими коштами відповідач не оспорював.

Отже, з врахуванням розміру облікової ставки Національного банку України за період з 01 грудня 2012 року по 30 листопада 2015 року, суд першої інстанції правильно стягнув на користь позивача із відповідача 194 350 грн. 70 коп. процентів за користування грошовими коштами в гривневому еквіваленті.

Доводи ОСОБА_4 в апеляційній скарзі про те, що позивачу повернуто борг шляхом прийняття нею у дар від ОСОБА_6 (співмешканки відповідача) на підставі договору дарування від 20 квітня 2012 року нежитлової будівлі, складу, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, підтвердження в матеріалах справи не знайшли та ґрунтуються на припущеннях.

Вимога про дострокове повернення позики є правом позикодавця. Непред'явлення ним вимог про дострокове повернення позики не свідчить про її повернення позичальником.

-3-

Думка відповідача про те, що між сторонами укладено кредитний договір є необґрунтованою, оскільки не відповідає фактичним обставинам справи та наявним доказам щодо отримання відповідачем (згідно розписки) грошових коштів саме у позику.

Право позикодавця на одержання від позичальника процентів за договором позики передбачено положеннями ст. 536, ч. 1 ст. 1048 ЦК України.

До того ж, його доводи про те, що на спірні правовідносини поширюються норми Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» необґрунтовані, оскільки пов'язані з невірним тлумаченням чинного законодавства. Як правильно встановлено судом першої інстанції, сторони у справі не є учасниками фінансових відносин, а тому на них не поширюється дія положень вказаного Закону.

З урахуванням вказаних норм колегія суддів не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги та вважає, що рішення районного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги про неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права - безпідставні.

Керуючись ст. ст. 303, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів, -

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, а рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 січня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Н.В. Самчишина

Судді: О.І. Галущенко

Т.В. Серебрякова