Ухвала суду № 56553201, 16.03.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 березня 2016 року м. Київ К/800/61033/14

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: головуючого - Веденяпіна О.А. (судді-доповідача), Зайцева М.П., Маринчак Н.Є., секретар судового засідання Корецький І.О., за участю: представника позивача: Березної Т.О.,

розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу Луцької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Волинській області на постанову Волинського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2012 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2014 року у справі №2а/0370/1320/12 (876/906/13)за позовом Луцької об'єднаної державної податкової інспекції Волинської області Державної податкової служби до Товариства з обмеженою відповідальністю «Приріст Плюс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Будпластполімер» про визнання договору недійсним та стягнення коштів в дохід держави,

в с т а н о в и в:

Луцька об'єднана державна податкова інспекція Волинської області Державної податкової служби звернулась з адміністративним позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Приріст Плюс» (далі - ТОВ «Приріст Плюс», відповідач 1), Товариства з обмеженою відповідальністю «Будпластполімер» (далі - ТОВ «Будпластполімер», відповідач 2) про визнання недійсним договору від 19 січня 2011 року №1901-1, укладеного між ТОВ «Приріст Плюс» та ТОВ «Будпластполімер» як такого, що суперечить інтересам держави і суспільства; стягнути із ТОВ «Приріст Плюс» та ТОВ «Будпластполімер» в доход держави по 842800 гривень з кожного.

Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2012 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2014 року, в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Головне управління Міндоходів у Волинській області подало касаційну скаргу, в якій просив їх скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушенням норм матеріального та процесуального права.

В письмовому запереченні на касаційну скаргу ТОВ «Приріст Плюс», посилаючись на те, що вимоги касаційної скарги є необґрунтовані та не можуть бути задоволені, просить в задоволенні касаційної скарги відмовити, а рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.

Від ТОВ «Будпластполімер» заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, заслухавши пояснення представника позивача, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до наказу Луцької ОДПІ від 16 грудня 2011 року №3330 та на підставі повідомлення від 16 грудня 2011 року №0001 старшим державним податковим ревізором-інспектором Луцької ОДПІ проведено позапланову невиїзну документальну перевірку ТОВ «Приріст Плюс» з питань здійснення фінансово-господарських операцій з ТОВ «Будпластполімер» за період з 01 серпня 2011 року по 31 серпня 2011 року, за результатами якої складено акт від 27 грудня 2011 року №10176/23-2/33990773, згідно висновків якого встановлено порушення ТОВ «Приріст Плюс» вимог:

- пунктів 198.3, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість за серпень 2011 року в сумі 168560,00 грн.

- порушення частини першої статті 203, частини першої статті 207, частини другої статті 215, статті 216 Цивільного кодексу України в частині недодержання в момент вчинення правочину вимог, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків за договором від 19 січня 2011 року між ТОВ «Приріст Плюс» та ТОВ «Будпластполімер» №1901-1, за яким відповідач-2 (продавець) бере зобов'язання продати відповідачу-1 (покупцю) монокальційфосфат кормовий в кількості 800 тон. До даного договору 24 січня 2011 року були внесені зміни в пункт 6. 2.

На підставі матеріалів вищезазначеної перевірки Луцькою ОДПІ 16 січня 2012 року прийняте податкове повідомлення-рішення №0000282301, яким ТОВ «Приріст Плюс» збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 210700,00 грн., в тому числі за основним платежем - 168560,00 грн. та за штрафними (фінансовими санкціями) - 42140,00 грн.

Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 07 червня 2012 року у справі №2а/0370/1275/12, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2012 року, адміністративний позов ТОВ «Приріст Плюс» до Луцької ОДПІ задоволено повністю, визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Луцької ОДПІ від 16 січня 2012 року № 0000282301, яке прийнято на підставі акту перевірки №10176/23-2/33990773 від 27 грудня 2011 року.

Отже, факт виконання відповідачами умов договору від 19 січня 2011 року №1901-1 та незаконність донарахування податкових зобов'язань за його реалізацію підтверджено постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2012 року, яка набрала законної сили.

Однак, позивач стверджує про наявність у відповідачів умислу на укладання названого вище договору з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Суд першої інстанції, з чим погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог дійшли висновку про відсутність у відповідачів протиправного умислу при укладенні спірної угоди.

Судова колегія касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про необґрунтованість позовних вимог, з огляду на наступне.

Згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

У той же час, відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину містять серед іншого і таку, як зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203 Цивільного кодексу України).

Положеннями статті 215 названого Кодексу закріплено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України, якою названа правова норма доповнена саме Законом України від 02.12.2010 №2756-VI, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Отже, перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, чітко визначений статтею 228 Цивільного кодексу України. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Відповідно до частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України, якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

З аналізу наведеної правової норми вбачається, що умовою для визнання недійсним правочину, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин. При цьому, носіями протиправного умислу юридичних осіб-сторін такого правочину є посадові особи цих юридичних осіб.

Однак, порушення з боку суб'єктів господарювання правил ведення податкового обліку або безпідставне віднесення до податкового кредиту податку на додану вартість, сплаченого за оспорюваним договором, не є належним доказом його нікчемності з підстав порушення публічного порядку.

Окрім того, відповідно до положень частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій, з урахуванням постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2012 року, встановлено вчинення дії відповідачами, спрямованої на набуття, зміну або припинення їх прав та обов'язків, тоді як позивачем іншого не доведено.

Частиною 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Отже, за змістом наведеної норми процесуального права учасники адміністративного процесу звільнені від надання доказів на підтвердження обставин, які встановлені судом при розгляді іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи.

Водночас, передбачене частиною 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматись судом як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні.

Проте, для спростування преюдиційних обставин, передбачених частиною 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, учасник адміністративного процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази.

Однак, як встановлено судами, позивачем на підтвердження своєї правової позиції щодо нікчемності договору від 19 січня 2011 року №1901-1 та, як наслідок, правомірності стягнення в дохід держави коштів, отриманих за таким нікчемним правочином, належних доказів не представлено.

Суд касаційної інстанції не вбачає порушень судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні даної справи та вважає, що суд повно встановив обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та надав їм правову оцінку на підставі норм закону, що підлягали застосуванню до даних правовідносин.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних судових рішень судами першої та апеляційної інстанцій були порушені норми матеріального чи процесуального права.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин та з урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не знаходить підстав, які могли б призвести до скасування оскаржуваних судових рішень.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в:

Касаційну скаргу Луцької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Волинській області залишити без задоволення, а постанову Волинського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2012 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2014 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та порядку, визначеними статтями 237, 238, 239-1 КАС України.

Судді О.А. Веденяпін М.П. Зайцев Н.Є.Маринчак